я маю що сказати. однак іноді не маю як.
на мене так невчасно накинулись спогади минулих ідей (радше давно виведених формулювань, які ще належить сформулювати) і тому я мусила якось дати ради, бо мене б накрило хвилею, і я б затонула.
Я вирішила знайти компроміс з собою, і тому записала основне тезово, а я так ненавиджу розписувати потім тези, виходить так натягнуто. Якби ж я могла ставити час на паузу в ті моменти, коли найчіткіше розумію, що саме хочу сказати — але зась, це так не працює. З вищенаведених причин (де?) вирішила записати все в терміновому порядку, а тепер ще до всього навмисне запізнююсь (коли дозволяєш собі запізнитись, певно, не сильно хочеш йти).
Я багато думаю про взаємодію з людьми. Не стосунки, саме взаємодію, іскру між двох кременів, результат тертя, підсвідомий вплив. Я вимірюю, намагаюсь вербалізувати, порівняти зі схожими поняттями, провести паралелі.
І, поки я ще не забула як думати, хочу записувати.
## ідея про простір
люди - взаємні одиниці особистого простору.
Навіть ти, кожне "ти". Ти для мене простір.
На початку ти заводиш мене в велику залу з кришталевою люстрою, новим килимом, найкращими меблями, серед якого виділяється велика шафа з вітражним склом, за якими видно пилюку на чеснотах, які давно ніхто не чіпав. Я запам'ятовую, де диван і на якому з комодів стоїть кришталева ваза з цукерками, які ніхто, крім гостів, не вправі брати.
Можливо, ти навіть дозволиш допомогти мені занести на кухню чайний сервіз, якого ми щойно позбавили цноти. Я вивчаю, де в тебе чашки, тарілки, на якій стіні магнітик для ножів, і в якій шухляді столові прибори (запах засобу для миття посуду).
Що частіше приходжу в гості, тим більше почуваюсь, як вдома.
Тепер ти стаєш простором, в якому я обживаюсь. Щоразу роблю свій маленький імпакт — приношу бруд на взутті, з часом ставлю свою чашку на комоді, а коли конче треба, переставляю меблі, аби мені було зручно, часто розвішую картини, збираю колекцію магнітів на холодильнику. Я можу постійно приносити щось своє. Деякі речі вже не можна забрати (тому треба добре думати, що приношу), а дещо можу з часом тихенько винести (коли мені потрібна саме ця чашка для задушевного пиття чаю десь в іншому місці).
Коли мене нема довгий час, я помічаю, що стілець пересунуто, чашку розбито, хтось купив новий чай, який мені тепер пити. Ти вживаєш нові слова. На холодильнику чийсь чужий магніт. В тебе нове хобі. По периметру кімнати розвішані не мої вогники.
Я намагаюсь знайти затишок і серед нових предметів.
Я не знаю, чи ти пускаєш когось іншого в дім, який я побудувала для себе в тобі. Я точно знаю, що тут є тіні, привиди (кожна людина — це haunted house). Вони або тихо прокрадаються коридорами, поки я сплю, або навіть нахабно з'являються мені на очі і розглядають себе у кухні перед зеркалом, поки я там же мию посуд після побутового конфлікту з причин втоми. Я знаю одне — якщо я хочу тут залишитись, я маю прийняти ці тіні. Інакше мені доведеться піти і натомість залишити тут свою.
Кожне "ти" — це абсолютно різний простір.
Дехто — затишний сільський будиночок з каміном та в'язаними чохлами на кріслах, а дехто — міська квартира, яку треба обов'язково прогріти, аби залишитись на ніч, а дехто — анонімна кімната в готелі, з якої завтра поїду і більше не повернусь, бо я вже вирішила свої одноразові справи в цьому чужому для мене місті. Десь можна жити декілька років, і все чекати моменту переїхати, а десь можна зробити капремонт за три дні, а кудись можна заїхати і одразу жити. По-різному буває.
(Чим більше ти маєш куди піти в гості, тим більша вірогідність, що не залишишся ночувати на вулиці. Хоча, зараз на вулиці дуже гарно падає світло).
Я можу лише здогадуватись, скільки різних просторів я вміщаю в собі.
Я можу регулювати те, якою ти мене бачиш, тільки мінімально: dim the lights, відключити гарячу воду, аби тобі було холодно мити руки або підкинути дров в котел, аби тобі стало тепліше.
На когось можу нацькувати привидів (але не всі їх бояться).
Комусь я можу дозволяти знімати підлогу і клеїти нові шпалери, а комусь заборонено навіть підняти листок, який вихором занесло на балкон (бо я знаю, що ти візьмеш його двома пальцями і, особливо того не помітивши, викинеш надвір (але коли засушиш між якимись теплими сторінками або навіть легко покладеш на крила вітру, аби той про нього потурбувався, то бери, тільки акуратно)).
Чомусь боюсь, що колись дрова закінчаться, і хтось ненароком замерзне.
Я в центрі персоналізованої інтертекстуальності (або есей про витоки суб'єктивності) (2)
Мені дано жити в один визначений період зі своїми подіями, контекстом, атмосферою, і цей період мої гіпотетичні діти колись називатимуть "колись". Шкода, що не уявлятимуть його в чорно-білих тонах. (ЧОМУ?)
Цей період особливиться своєю "культурою" і своєю "безкультурщиною".
Культура, як і безкультурщина, була завжди, і буде завжди, тільки в різні періоди тим називають різні речі. Іноді тлумачення цих понять навіть різниться залежно від локації — в одному місці культуру сприймають за безкультурщину (переважно культури інших локацій). Буває і навпаки — безкультурщина прикривається вуаллю древності, традиційності і визрілості (як вино) і позиціонує себе як культуру. Well, it depends.
Отож, крім періоду в мене є ще й локація.
В мене один відрізок періоду (біологічне життя), один досвід (історія), один сет спогадів і один сет асоціацій (це все добро базується на досвіді) — в сумі, один і той самий багаж, який тягнути мені, поки прийде кінець — або мені, або цьому світу, або не прийде.
Це все опрацьовується одною і тою самою свідомістю (не мозком, бо існування мозку не доведене — чи то я переплутала????). Себто, все потрапляє в одне і те ж саме звалище, що з часом структурується в базу даних. Або базу даних і припущень.
Всі контрасти в одній свідомості, що заблоковані в одному і тому ж тілі.
_Час, простір, тіло, база даних. Це все, що в мене є. Це мій єдиний ресурс. А ще я взаємодію з іншими базами даних і додаю їх дані до своїх. Я граюсь в цій купі мотлоху і встановлюю зв'язки між речами, зв'язки, які make sense лише для мене.
Уяви моє життя як один великий внутрячок. В мене є inside jokes з самою собою. Тому я часто іноді сміюсь з дурних речей.
Нікого не можливо зрозуміти повністю. Це неможливо. Unless..?
Я розкидаюсь символами, роблю закладки в великому фоліанті, який ніколи не перечитуватиму. Нікому не зрозуміти, чому там. В вас інші сети і інші фоліанти і закладки ви робите торішніми листками або чеками з магазину. (Покупка — what a milestone! — а чому ні, чому ні?)
Моє вчора є сходинкою до мого завтра. Я не можу викреслювати сходинки, бо впаду. Навіть якщо на них бруд або мертвий голуб. Мертвий голуб це референс до реального мертвого голуба. А ще один мертвий голуб колись був за університетом. Як же я його розумію.
Окрім того, сходи не завжди ведуть вгору, вони, буває, ведуть в підвал.
Facilitate to descend.
Відомий факт: колись в одній і тій самій голові виникали художні образи і ідеї про газові камери. В моїй голові також перемішується вода з олією (референс на фразеологізм).
Є люди, що називають бази даних космосом, а не як я.
- маєш класну базу даних (ахахахахх)
UPD: обоже я побачила/згадала слово/концепт lore і обоже обоже!!!!!
- маєш класний lore (ахахахахаах2)
