Давним-давно біля величезного лісу було розташоване невеличке гарненьке село. В одній із хатинок жила сім’я: батько, мачуха і дві дочки. Їх мати померла під час пологів молодшої, і батько невдовзі привів до дому мачуху, яка завжди була незадоволена усім. З ранку до ночі тільки лаяла своїх падчериць. Своєї рідної матері дівчата не пам’ятали, батько про неї ніколи не розповідав, і навіть не згадував.
Одного дня батько сказав дівчаткам, що завтра вони йдуть у ліс по малину. Наступного ранку вони встали і попрямували до лісу, який чорною стіною, мов фортеця, нависав над селом, відгороджуючи його від усього світу. Діти не розуміли, що їх батько і мачуха надумали покинути їх в лісі, вони обоє вирішили, що без дітей жити їм буде краще. Помалу входячи в ліс і зриваючи ягоди з кущів, дівчата зрозуміли, що вони давно одні, і нікого поруч біля них немає. Повільно до них прийшло усвідомлення, що їх завели сюди не по малину, а для того, щоб назавжди покинути.
Вони знали, що вдома їх ніхто не чекає. Вирішили заходити в глиб лісу, адже ніхто в селі толком і не знав, що в ньому, і де він навіть закінчується. З часом трава почала зникати, долівку лісу вкрив м'який смарагдовий, мов килим мох. Інколи під ногами з тріском переламувались сухі дрібні галузки, але цей звук не викликав у дітей страху. Стало легше, тепер вони не чули сварливого голосу мачухи. Чарівну тишу лісу порушували подекуди поодинокі цвірінькання пташок, ставало щораз грибів, які купками росли попід деревами. Ліс ставав щораз гарніший і менш загрозливий, але починало сутеніти. Спати можна було прямо на мосі, який би замінив і пухову перину, але діти вирішили не зупинятись.
Коли майже повністю стемніло, дерева розступились, і вони вийшли на галявину. Посередині стояла дерев’яна хата, велика, древня з невеличким, огородженим плотом городом, в якому росли криваво-багряні троянди. На підвіконні всередині хати горіла воскова свічечка. На дерев’яному плоті сидів чорний ворон, і неначе пильно спостерігав за дівчатками.
Діти одразу вирішили зайти в дім, і залишитись там жити. Дерев'яні двері зі старим поржавілим замком, з легкістю відчинились, і вони з цікавістю зайшли в оселю. В хатині було затишно, горів вогонь в каміні, іскри пострибували на купі дров, які хтось щедро туди наклав. Тепло, світло і порожньо було всередині. Ворон сів на підвіконнику, і продовжував спостерігати на дітьми. Вони знайшли хліб, мед, і масло, яких тут було вдосталь, повечеряли, і лягли спати в м'які з подушками ліжка.
Три дні і три ночі нічого не відбувалось. Дівчата ходили в ліс по гриби і ягоди, прибирали, готували, розказували одна одній казки, яких навчились від старих людей, і пізно лягали спати. Старшу звали Соломія, а молодшу Леля. Вдень вони пололи в городі, але боялись виривати бурян близько від троянд, квіти знизу до гори були покриті гострими сірими, немов металевими колючками.
Чорний ворон інколи зникав, але невдовзі знову з’являвся, немов вивчав Соломію і Лелю.
На четверту ніч, коли дівчата поснули, рівно опівночі почувся сильний стук у двері, і вони відчинились самі, хоча дівчата їх звечора зачинили на заслін. На порозі стояв молодий гарний парубок, одягнутий в чорне. У нього була білосніжна шкіра і чорне, мов вугіль волосся, яке аж переливалось холодним синім, як крило ворона, відблиском. Він сказав, що його прокляла під час пологів його рідна мати, яка його ніколи не хотіла, і не взявши його навіть на руки, віддала його служниці, що жила в кам’яній хатинці при замку. Його холодна мати була королевою у тому замку.
Його виховували чужі люди, він ріс не як син короля і королеви, а як один із їхнього народу. Свою матір і батька він бачив тільки здалека в натовпі людей, коли вони на великі свята виходили із замку, щоб привітати підданих.
Всі чомусь вірили, що коли він досягне повноліття, батьки його покличуть назад в замок. Та у день свого вісімнадцятиріччя хлопець перетворився на чорного ворона і полетів в чорний ліс, який оточував замок із трьох сторін. І тільки тоді всі зрозуміли, що прокляття матері лиш тепер вступило в силу. Там він і лишився жити у цій старій хатині.
Він сказав, що є сила, яка може його врятувати від прокляття і Соломія старша зможе йому в цьому допомогти. Для цього їй треба пройти три завдання.
“Я згідна”, - одразу, не вагаючись відповіла вона.
“Добре, - сказав хлопець, - іди в город і зірви для мене три троянди”.
Дівчина вийшла в глуху ніч і почало голими руками рвати квіти, стебла були тверді, мов з дерева, а колючки, мов сталеві, впивались і рвали пальці. Зірвавши квіти, Соломія зайшла в дім з окривавленими руками, які самі стали кольору троянд. Коли вона хотіла передати квіти, колючки вмить обсипались з них, і принц взяв в руки голі стебла. “Гаразд, перше завдання ти пройшла. Настав час другого, ти маєш віддати найгарніше, що в тебе, твоє волосся”.
А волосся в неї було густе і довжелезне, мідного кольору, і переливалось воно золотавим блиском.
”Якщо хочеш врятувати мене, обріж своє волосся і кинь його у полум'я”.
Соломія взяла старі ножиці, відітнула волосся і кинула його в камін. Як тільки воно спалахнуло, чорний принц зник, так і не розповівши про третє випробування.
Наступної ночі опівночі знову почувся стук в двері, вони самі відчинились, і в оселю зайшов хлопець в срібному одязі, з білесеньким, мов туман і молоко, волоссям. Він був молодшим братом принца в чорному. Його теж прокляла мати, так і не взявши його на руки. І він виріс серед чужих людей, не говоривши ніколи з батьками, а на повноліття перетворився на голуба і полетів до лісу. Тепер прийшла черга молодшої Лелі його рятувати.
З таким же ж болем вона зірвала для нього три троянди, кров скапувала їй з рук, коли вона передавала їх молодшому принцу, і з них теж в той момент обсипались всі колючки. Леля теж мала пожертвувати найгарнішим, що в неї було, її біленьким, м'яким, мов шовк волоссям. Вона теж не роздумуючи, обітнула його попри саме коріння і жбурнула у вогонь.
Після цього другий принц теж зник. На третю ніч опівночі з'явились обидва принца і сказали, що настав час на останнє завдання. Вони передали дівчатам залізні відра, які весь час тримали в руках, і сказали наповнити їх палаючими вуглинками, які дівчата мали набрати голими руками із жару. Лиш коли всі їх руки стали обпеченими і покрились пухирями, лиш тоді наповнились по вінця палючим жаром обидва залізні відра.
І в цей момент обидва принца сказали: “Прокляття знято!”.
Вони всі вийшли надвір, старший принц з Соломією сів на чорного коня, а молодший з Лелею на буланого. Проскакавши всю ніч через ліс, вони лиш на світанку змогли з нього вибратись, і на сході сонця приступили до замку. Зобачивши їх здалеку, люди розступались, даючи принцам дорогу. Злізши з коней і взявши своїх наречених під руки, вони вступили до тронного залу. Там сиділа тільки королева, король давно від старості втратив розум і давно не відав державними справами. Королева, побачивши принців, теж зрозуміла, що її правлінню прийшов кінець. Вона вмить перетворилась на стару жебрачку в сірому поношеному одязі. Так і доживала вона свого віку просячи милостиню між хатами свого королівства, але люди її королівства були добрі і не дали їй померти голодною смертю.
Старший принц одягнув на голову Соломії сімейну корону зі смарагдів, а молодший Лелі корону із синіх сапфірів. Вмить їх нерівно обстрижене коротке волосся відросло, а попечені руки загоїлись. Перед всіма повстали гарні дорослі дівчата в королівських шатах. В той самий день справили два гучні весілля, на якому гуляло все королівство.
Хто слухав, той молодець, і нехай переповість цю байку далі.
Тлумачення від авторки: казка описує ритуал ініціації - переходу від дитячого до дорослого віку. Заходили у ліс діти, виходили з нього вже дорослі дівчата. Ініціація була невід'ємною частиною устрою давніх народів. Молоді люди повинні були пройти ряд випробувань, щоб доказати, що вони вже подорослішали. Потрібно було вижити в джунглях, вполювати дику тварину тощо. Шамани інколи одягались у жіночий одяг або навіть одяг матері учасника ініціації, що символізувало друге народження героя. Після цього, ті хто пройшли ініціацію, мали право називатись повноцінними членами своєї общини. Дуже часто у дітей було одне дитяче ім'я та інше доросле, яке давалось після ініціації, щоб підкреслити, що стара людина померла і народилась нова.
У наш час ініціації як такої немає, вона частково залишилась в армії та спеціальних службах, які мають пройти певні завдання, щоб стати частиною підрозділу, або символічна, як посвячення у закриті студентські клуби, але загалом у сучасному суспільстві вона відсутня. Межа між дитинством і дорослим життям стерта, як наслідок, сучасність породила людей, в чиїх дорослих тілах залишились діти.
