The Unsleeping — Справжній бедрум-панк (LP). Рецензія

Слухати: https://id.ffm.to/spravzhniy_bedrum_pank

У сучасному світі поняття елітарного мистецтва майже повністю стерлися. Тепер воно доступне всім і кожному – складне, метафоричне, із тисячами омажів та алюзій або у формі простої романтизації реальності.

І те, і те може бути однаково цікавим і цінним. Хіба якщо ви не квазіінтелектуал, який демонстративно відокремлює себе від усього, що хоч трохи не вписується в концепцію його геніальності.

Але то вже клініка, не зачіпаймо цих блаженних. Ми з вами люди адекватні. Тому буденна приставочка "бедрум" нас не лякає, правда?

Що ж, запасайтеся какао, кавою, пивом – байдуже, головне, щоб зігрівало душу – і ходімо за мною дивитися, що за новий реліз у нас сьогодні на огляді.

Про гурт уманських бедрум-панків (як вони себе самі величають) «The Unsleeping» ви точно чули хоч раз. Якщо не з лайн-апу «Atlas Weekend» і «Faine Misto», то, можливо, з «Sziget Festival 2019» (Угорщина). А якщо не з фестивалів, то, можливо, з сольних виступів чи номінації «Трек року» від «Jäger Music Awards 2020», де перемогла їхня пісня «Ptaha Fred».

Навіть якщо ви пропустили ці події, треки «The Unsleeping» засвітилися у грі «S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля».

Рівно через 11 років із дня заснування, хлопці випустили альбом «Справжній бедрум панк». «Це 14 пісень про побут, любов, тягарі та багато чого іншого насправді. Як послухаєте — зрозумієте самі. Весь альбом — це компіляція як наших особистих, так і колективних треків, де ми стрибаємо між різними стилями, емоціями та настроями», — пояснив гітарист гурту Іван Смірнов в одному з інтерв'ю. Гадаю, «Справжній бедрум панк» став початком нового етапу у творчості «The Unsleeping». Чому? Подивімось.

Альбом вирізняється тим, що в його створенні брали участь усі учасники гурту. Наприклад, там присутні акустичні пісні з віршами й вокалами гітаристів Івана Смірнова та Назара Слободяника. А на фітах опинилися OTOY та Паліндром. 

Тепер ближче до предмета нашого сьогоднішнього дослідження. Трек «Отакої» є інтро для альбому — трохи психоделічне, повністю інструментальне звучання, яке вшито в інді-звуки.

«Я кусаю щоки» — це щось про безсоння і спогади. Але в такому примітивному, приземленому вигляді, що аж по-дитячому невимушене, як і весь цей реліз в принципі.

Басовий вступ перетікає в меланхолійний приспів:

«Я кусаю щоки,
І кручусь у простинях,
Похрустів спиною,
Ми зустрінемось у снах.
Я ковтаю слюні й ковтаю, шо було».

Велика кількість дієслів малює в уяві рухливу картину, тому трек сприймається живо.

Далі в інструменталі зустрічаємо звуки-пружинки. Ви зрозумієте, про що мова, коли слухатимете «Я кусаю щоки». Вони додають пісні свою родзинку.

Композиція «Хіба це життя» починається більш-менш спокійно за звучанням, але за текстом — це мряка, повна чуттєвих образів, які запам’ятовуються і вганяють у стан безвиході:

«Я бачу: тінь тягнеться знизу вверх,
Наштрикує все життя дотепер.
І зверху я по тіні плавно так —
Спіралями крутячись, свердлом вниз».

На приспіві я вже подумала, що на фіт взяли виконавицю zagublena, бо лише в неї в українському сегменті зустрічала подібний специфічний низький вокал. Але ні.

Суміщання такої неординарної манери зі звичним вокалом Євгенія Мороза вийшло цікавим, оригінальним, проте не можу сказати, що доречним. Утім, це суб’єктивно мої враження.

Друга частина треку, після дещо типового (що не значить, що поганого) рокового переходу, розкачується і розносить слухача.

Кислотний ефект, накладений на гітару і присутній протягом усього «Справжній бедрум панк», я називаю пружинним і психоделічним. Тут він грамотно підкреслює настрій тексту. Разом із приглушеним вокалом на фоні і коротеньким скрімом, він немов розриває свідомість, розтягує її на купу шматочків. Як фінальний дроп, таке рішення — геніальне. Я зазвичай не фанат контрастів, але, чорт забирай, тут він вибудуваний ідеально.

«Спека»

Іронічний вступ

«Знаєте, оце молодьож…
Вони щас роблять оці постпанк, електророк оце,
А нам нада такого старого доброго року:
Щоб оце гітари, блін, барабани валили, короче»

Ці слова басиста Дмитра Левченка додають альбому курйозного панібратства та разом з тим щирості.

Текст простий, але є моменти, що чіпляють:

«Ворон кричав,
Я на ворона кричав.
Під водою не кричав.
Під водою не кричать».

Повтори й ігри з закінченнями мають особливий плутаний вайб. Ще й мелодійність вокалу, виділення складів зачаровують.

По інструменталу — сама якість. Масні гітарні програші та соло, як найдорожче оздоблення на кінці, справді у дусі "старого доброго року". Я би сказала, що цей трек соковитий, статечний, дорослий. Його розміреність, котра плавно перетікає в кульмінацію, аж зваблює, ніби Казанова жінок. Пручатися дарма.

«Спека» однозначно летить (так-так, летить, причому швидко) у плейлист до улюблених.

Якби таку музику крутили по ТБ, враження українців про неї змінилося би на краще. Пустіть «The Unsleeping» у всі ефіри!

«Недопитий холодний чай» — акустичний півторахвилинний трек чи, скоріше, демка, включена в альбом.

Не розумію достеменно, що це — примітивні акорди та вокал, що часом фальшивить, але воно чомусь безмірно миле. Чого варте тільки те щире "не сидітиму на жопі".

А от «Зле/зле/зле» вже відкриває коротенький список фітів: він створений спільно з OTOY.

Композиція однозначно містить вибух у голові, після якого мізки розтікаються по стіні, розмазуючи кров і мерзенно пахнуть. Це той тип музики, що передає неприємний, ніби отруйний настрій, проте вміло. Напівкрикливі вокали, кислотні гітарні програші, а також розпачливі шепіт і плаксиві стогони на фоні — це щось нове, із присмаком цинізму. Усе воно тримає напругу, як і яскраві мотиви в тексті:

«Як зірвеш малину з гілки,
Глянь, чи там сидить смердючка.
Придивися пильно-пильно:
То мураха чи гадючка».

Пестливі форми слів у контексті настрою «Зле/зле/зле» набувають саркастичного забарвлення та зневаги, навіть знущання.

Трек «Флора» знаходиться десь на стику дрім-попу, шугейзу й романтичного інді.

Основний вокал із легкою хрипотою чудово доповнює ніжний, ніби пухова перина, бек. Прохолодні рифи, дрижачий ефект, накинутий на другу гітару, а також розмірений барабанний ритм пишуть в уяві картину мрій, солодко-млосного очікування зустрічі з кимось дуже важливим.

Хоча «Флора» про воєнні часи:

«Як закінчиться вона,
І коли приїдеш ти»,

кожен здатен повністю відчути її і не в контексті повномасштабки.

Особисто мені одразу згадуються почуття, коли я чекала зустрічі з першим коханням. Ми тоді обидвоє часто хворіли, але тримали зв'язок і багато-багато мріяли, як проводитемо час разом.

Коротко кажучи... На мою думку, це одна з найтепліших і мрійливих композицій не тільки в рамках дискографії «The Unsleeping», а й взагалі. Їй місце серед саундтреків до фільму або гри. Лишити «Флору» просто в якості частини альбому, нехай і лонгплею — блюзнірство.

Чесно, я плачу. Це дуже сильно, емоційно, пронизливо…

«Жучара» спершу існував в англомовній версії як трек із незавершеного теж англомовного альбому.

Тут у нас пішла соціалка й метафори. Якщо ви гадаєте, що зараз я сваритиму гурт за банальність, то помиляєтеся, оскільки банальності абсолютно немає. Глибокий сенс, який і не лежить на поверхні, і не надто відсунутий на периферію, закладений в тексті через історію життя сімейства жуків:

«Кожен жук з-під грунту лізе вверх.
Той, хто ліз, – логічно, – шкіру здер.
Тож стою без шкіри наверху.
А чи ціль прожив свою?
Мама каже: "рви"!
Папа каже: "бий"!
А сестра мовчить,
Бо не так планує жить».

Мені не зовсім імпонує «виюча» манера співу, утім, для такого роду треків вона, певно, пасує якнайліпше, бо підкреслює безнадію.

Інструментал енергійний, не набридає. У ньому хочеться окремо виділити постукування в основній частині треку, тому що вони нагадують перебирання лапками жуків. Під кінець хлопці накидали психоделу та кислоти у гітарних стогонах, що підбили підсумки.

«Вдома, Європейська 17, 2020» – грубо кажучи, ліричний відступ. Текст під музику, який розбавляє альбом.

У складні часи актуальності завжди набуває ностальгія. Ох ці підбірки з ТікТоку з атмосферними фото під сумний ембіент, що нагадують про дитинство… Із дитинством більшості з нас нерозривно пов'язана природа.

А природа – чи не головна тема «Справжнього бедрум панку».

«Равлик у вусі» неймовірно теплий, він про безмірну, беззаперечну любов. Кожне слово й кожен акорд лагідно сумують за минулим. Співи пташок, дитячий сміх на початку, а також тихі мелодія й вокал немов занурюють у прекрасний сон.

Образ равлика у вусі – ледь не найоригінальніше, що мені (та й, думаю, вам) доводилося зустрічати.

«Цей равлик у вусі каже мені:
Невже ти почав забувати,
Як це – бути дітьми?»

А те, як у шумі гітар у кінці вокаліст витягнув ноти, просто вражає та викликає дрижаки по шкірі. Композиція фантастична, неземна. Заповзає в самісіньке серце та відкопує в ньому спогади. Це більше, ніж пісня. Це любов у вигляді звуку.

«Мусиш» – про всім знайомі "треба". Але кому треба насправді?

«Хіба я встиг подумати, що я хотів?
Не було сил подумати, куди я біг.
Я в принципі не думав, ким я стати хтів».

Вокал Євгенія Мороза розкрився в цьому треці ще краще, ніж у попередніх. Але особисто мені трохи запахло якимось поп-панком на приспіві. До основної частини питань немає: спокійна манера виконання, голос із повітрям (типу субтон) і тривожний інтрументал наганяють меланхолії.

«П'ята ранку» – мелодія, що складається з фортепіано та глухої гітари. Ви, звичайно, здогадалися, про яку п'яту ранку йде мова.

Композиція «Зі скла» – то є другий фіт. Із Паліндромом. Нормально так, еге ж? У даному випадку моє судження буде ну максимально віддаленим від об'єктивності. Готуйтеся.

Скажу відверто, найбільше поважаю й обожнюю Паліндрома за «Кафе Надія», «Про сьогодні, завтра і вчора» тощо, себто а-ля мотиви молодого Скрябіна. А от аспект репу, який усе частіше мигтить у творчості Паліндрома, мене розчаровує. Тому що Степан не те, щоб аж якось неймовірно зачитує. У нього більше немає самобутності. Навіть у ліриці останнім часом.

У «Зі скла» на фіті бачимо якраз-таки реп. І я вважаю, що такий талановитий виконавець тухне як сам по собі, так і на фоні «The Unsleeping», котрі рідко відходять від власного початкового стилю. «The Unsleeping» класно реалізували себе – усюди й переважно по вокалу. Наприклад, на приспіві:

«Зі скла
Летять уламки булих днів.
У снах
Лишилась частка тихих снів».

Мелодика шикарнюча. Те, як вокаліст витягує кожне слово, кожен склад, кожен рядок, балансує між тональностями, немов серфер на хвилях, закохує в трек.

А Паліндром, виходить, десь підспівує в кутку (підчитує, якщо конкретніше). Очікування «Зі скла» не виправдав. Точніше роль Паліндрома в ньому. Але до наших бедрум-панків жодних претензій. На голос Євгенія Мороза жадаю молитися, як на ікону Богородиці.

«Готовий трек» записали драмер Сашко Олійник і гітарист Назар Слободяник. Він булькотить і піниться.

Як зазвичай, рецензія вийшла величенькою. Але й альбом теж чималий ;)

«Справжній бедрум панк» насамперед про еклектику. 14 повноцінних пісень та інструменталів у різному стилі – від альт-, інді- чи пост-року до шугейзу, треку під акустичну гітару, фортепіанних партій чи реп-вставок. І тим не менш вони не звучать розірвано, а зберігають певну загальну атмосферу. Атмосферу неприйняття реальності й надії на краще, бажання змінити життя.

Візитівка релізу – пружинні гітарні програші та спільна робота рук, які доклали всі учасники «The Unsleeping», а також чарівний впізнаваний голос Євгенія Мороза. І лірика, куди ж без неї! Хлопці сильні в ній, їхні метафори надовго карбуються в пам'яті. Такого в українському сегменті музики катастрофічно не вистачає.

«Справжній бедрум панк» – це новий крок у творчості гурту: перший лонгплей, спроби в нові стилі, фіти з іменитими виконавцями.

Наполегливо рекомендую: