«Люди, що ніколи не озираються на своїх предків, не побачать майбутнє нащадків».
– ідеолог британського консерватизму, Едмунд Берк.
Сьогодні ми часто можемо почути заклики про захист традицій, культури, ідентичності тощо. Та для того, аби зрозуміти їх реальне значення і те, що за ними стоїть, варто почати з того, з чого взагалі зародились традиції і культура, та що це таке.
Варто розібрати кілька понять:
Ідентичність – це ототожнення людини (за її власним міркуванням) з певною духовною цінністю, наприклад з народом та нацією. Це формує національну ідентичність (тобто сприйняття людиною себе як частини вищої форми організації суспільства – народу та нації, з власною культурою, національною ідеєю та традиціями).
Традиції – це певні народні обряди/звичаї, що формувались протягом століть. Вони зав’язані на релігії та побуті та є унікальними для кожного народу.
Культура – це норми, створені на основі тих же традицій, а також національної ідентичності. Найважливішою ланкою в культурі є мова, оскільки саме на ній зав’язана ідентичність і окремих індивідів, і всього народу.
Що ж, з поняттями розібралися, тепер перейдемо до традиційних цінностей і культурної ідентичності. Перш за все варто підкреслити, що ці поняття не є чимось абстрактним. І традиційні цінності, і культурна ідентичність – це те, чим жили наші предки в минулому і чим ми живемо зараз. Через традиції, культуру, мову та ототожнення себе з цим формується народ, зокрема й український.
Тут також варто зробити певну ремарку, оскільки нація – це складова частина народу (в більшості – інтелігенція), яка вирізняється не лише кровно-духовними зв’язками, але й здатністю вести за собою інших, будучи своєрідним «аванґардом».
І саме через такі ідеї, через національну ідентичність у СРСР хотіли сформувати нову, штучну ідентичність – так званий «homo sovieticus», що означало б відторгнення будь-чого, що йшло б урозріз із комуністичними догмами (тобто і національної, і культурної ідентичності, і традицій також) і формування аморфної, безвольної маси, нездатної до спротиву та зацикленої виключно на ідеях комунізму.
Так, у СРСР у народів була своя ідентичність, але скільки всього довелось пройти, аби її зберегти? Це варто розуміти й знати.
Певно, багато з вас чули подібні тези під час виступів президента, чиновників чи громадських діячів. Це можна помітити і по інший бік фронту, де Росія представляється як «захисник традицій від західного впливу». І це вже говорить про те, що розуміння цих понять є важливим і необхідним для нашого існування.
А тепер перейдемо до викликів українській культурній і національній ідентичності, і, відповідно, традиціям. Звісно, головною загрозою для наших основних духовних цінностей є Росія та російський народ. Це доведено історією, адже протягом століть Московія систематично нищила українців, асимілюючи, вбиваючи та вважаючи нас «3 сортом».
Дехто може сказати, що імперіалістична політика Росії не відображає поглядів усіх росіян, але одне можна сказати точно: без бажання росіян нищити, вбивати та сплюндровувати те, що вони самі вважають ворожим, не було б ані цієї війни, ані СРСР, та й загалом десятків мільйонів смертей.
І тут знову проявляються вже московитські цінності та ідентичність – варварство, успадковане від Золотої Орди, через яку Московія і змогла розвиватися.
Сьогодні, під час повномасштабної війни за існування, ми знову стикаємося із наростаючою загрозою Росії нашим ідеям. І якщо на фронті та поблизу нього це проявляється у прямому протистоянні, то в тилу – це проявляється на рівні конфлікту ідей, а особливо через байдужість людей до національної ідентичності та власної культури.
Гадаю, багато хто з вас знає відносно недавній скандал із російською мовою в київських школах. У столиці України (!) – головному місті, де мав би панувати культ українства, українознавства та поширення національних ідей – розквітають російські наративи, толерантність до російської культури, мови в публічних місцях тощо. Особливо це стосується молоді.
Ба більше, згідно з аналітичним звітом ООН у 2025 році: «якщо у 2024 р. 52% молоді 14–19 років підтримувала ідею повної заборони російського культурного простору, то у 2025 р. — 28%». І це не пусті слова – ми бачимо цю байдужість і відторгнення на практиці: через випадки агресії підлітків щодо військових, хамство до національних цінностей, ігнорування хвилини мовчання та інше.
І тут ми бачимо іншу, більш приховану загрозу національним цінностям, у тому числі культурі та традиціям. Ім’я їй – лібералізм.
Самі по собі принципи лібералізму не є чимось поганим, навіть навпаки – свобода людини, її права стали основою гідного ставлення до особи та краху абсолютистських і феодальних систем. Але з моменту, коли лібералізм був справді ідеологією свободи, минули століття, і зараз ця ідеологія, на думку автора, частково деградувала до рівня супротивника «колективним» ідеям.
Чому? Через процеси розкладу суспільства, через тезу про «кінець історії», що з’явилася після розпаду СРСР, та через наївну ілюзію того, що можна буде вічно жити в стабільності та мирі.
Розклад суспільства пов’язаний із тим, що ліберальні принципи в умовах глобалізації почали перебільшувати значення індивіда, підносячи волю однієї людини над усіма «старими» принципами – культурою, ідентичністю тощо.
Той «вакуум» ідентичності в такій ситуації заповнюється відчуженням людини від суспільства, формуванням думки «мене всі ненавидять, бо я геній», байдужістю та ставленням до народу не як до повноцінних людей, а радше як до «3 сорту».
Перейдемо до мультикультурності. Знову ж таки, саме по собі це явище не є загрозою, навіть навпаки, оскільки будь-який народ так чи інакше взаємодіяв з іншими, кожна мова зазнавала впливів, формуючи унікальні культурні та політичні зв’язки. Не є винятком і українці, які зазнали, наприклад, тюркського впливу (особливо це стосується походження козацтва).
До того ж це позитивно впливає на економіку, оскільки виникає більше робочих рук, а відповідно зростає потреба в робочих місцях, які можна створювати в різних сферах економічної діяльності держави.
Та все ж мультикультурність у надто великих масштабах – це, на думку автора, катастрофа для народу. Сьогодні це можна побачити на прикладі країн Західної Європи – Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії та інших, де корінне населення частково змушене адаптуватися до мігрантських спільнот з Африки, Близького Сходу тощо.
В Україні цього процесу поки немає, адже триває війна і суспільство травмоване. Та це не означає, що цього не буде далі, тому нам важливо готуватися до такого сценарію.
Традиційні цінності та культурна ідентичність відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні суспільства як цілісної спільноти. В умовах сучасних викликів вони набувають особливого значення як чинник збереження історичної тяглості, культурної самобутності та суспільної стійкості.
Для українського суспільства, яке перебуває в умовах війни та глибоких трансформацій, ці питання є не лише теоретичними, а й безпосередньо пов’язаними з питанням збереження власної ідентичності, гідності та майбутнього розвитку.
Автор статті: Матвій Бондар
Головний редактор: Микита Боженко
