Серце — ворог мій.
Вдавав я, що йому не вірю,
Що не було у мене ніякого мотиву.
Але ось — стою перед тобою самій
І сльозно благаю: «Покинь його, покинь!»
Ти тільки крутиш головою, женеш мене як того песа,
А достатньо знов трапитись трагічній п’єсі —
Біжу за покликом, без думки про непотреб.
***
Чи розумів я що ти в них знаходиш?
Коли ось так кожного вечора, сутінку і ранку по барам бродиш;
Коли береш тих мужиків під лікті, тулишся до них грудьми;
Коли проходить лиття мутної рідини і биття скла на столі;
Коли ведеш ти їх до себе або вони тебе кудись;
Коли я на кожен твій захмелений ранок молю: «Спинись.»
Ніколи.
***
Я вважав, що вони — іроди,
Але не ти.
***
Пам’ятаю, як дзвоню на номер кожен раз із сподіванням,
Що ти погодишся на зустріч просто так.
Але змушений кожен раз чіпляти те жадання на далекий вішак,
Коли чую нове оправдання:
У тебе їх безліч.
А інакше ніяк.
***
Не можу так легко відпустити.
Починаю аби про щось говорити.
І перше, найлегше, ото є буденне: «Як справи?»
Можливо добре, не дуже, блискуче, печально?
Але у відповідь завжди ось це сухе твоє: «Нормально.»
Запитую ще, не здаюся: «Що робиш?»
Можливо готуєш, про щось мрієш, читаєш?
А від тебе лише одне: «Нічого.»
А потім… Наша мова — мовчання.
***
Наразі ж я не очікую більшого.
Але повір,
Серце ниє до сих пір…
