Після падіння радянської імперії у 1991 році Україні у спадок дісталась майже мільйонна армія з величезною кількістю озброєння та військової техніки, а саме головне з третім у світі по величині ядерним арсеналом.
Водночас почався величезний спад економіки, руйнування військово-промислового комплексу, оскільки підприємства радянського союзу не мали повного циклу виробництва зброє певного типу.
Наприклад, якщо танки в цілому збиралися в умовному Харкові, то комплектуючі могли вироблятися в умовних Ташкенті чи Барнаулі.
Українська економіка не мала змоги годувати таку величезну армію і почався болісний процес скорочення.
Вже у 2005 році чисельність особового складу була встановлена на рівні 245000 осіб, з яких 180000 були військовослужбовці. На 2008 рік – відповідно 191 000 та 148 000.
У 2005 році отримавши погони лейтенанта і прийшовши у військову частину, я одразу відчув відсутність нормального фінансування. Форму я за 5 років служби отримав напевно 2 рази, а так витрачав власні кошти на купівлю форми, взуття. Стрілецька підготовка то взагалі щось смішне, один раз на рік по 6 патронів з ПМ, а з АК стріляв один раз. Склади були порожні, техніка не виїжджала, повальні крадіжки пального та всього, що можна було вкрасти.
Ще тоді я звернув увагу, що почалося масове скорочення військових частин на сході та півдні України – це тема для окремого посту, над яким я працюю.
Але повернемось до нашої історії.
Міністерство оборони України напевно почало розуміти, що подальше скорочення призведе до вкрай негативних наслідків для обороноздатності внесло пропозицію щодо збільшення чисельності ЗСУ, однак Верховна рада у 2009 та 2010 роках відмовилась приймати відповідні закони (гадаю не потрібно нагадувати хто складав парламентську більшість).
З 2011 року процес скорочення Збройних Сил продовжився. На 2012 рік чисельність ЗСУ була встановлена на рівні 184 000, з них 139 000 військовослужбовців. На 2014 рік чисельність була запропонована у 157 456 осіб, в тому числі 119 166 осіб. Але закон прийняти не встигли.
Тепер трохи статистики щодо кількісного складу ЗСУ на 1991 рік:
- на території України дислокувалось три загальновійськові та три танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, одна армія протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли системи попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис. військових, а на озброєнні було 6,5 тис. танків, 7 тис. броньованих машин, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1272 одиниць ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет.
- У 1991 році Україна була ядерною державою, здобувши третій після США та РФ ядерний арсенал. Його основу становило 5 дивізій 43-ї ракетної армії ЗС СРСР, на її озброєнні стояли стратегічні комплекси стаціонарного базування в шахтах, мобільні ракетні комплекси. Загалом Україна мала 176 міжконтинентальних балістичних ракет (130 міжконтинентальних ракет РС-18 на рідкому паливі з шістьма ядерними боєголовками кожна і 46 ракет РС-22 на твердому паливі з десятьма боєголовками) і близько 2,5 тис. одиниць тактичної ядерної зброї, а на озброєнні військово-повітряних сил на той час перебувало 44 стратегічні бомбардувальники (ТУ-95мс та ТУ-160) з боєкомплектом до 500 крилатих ядерних ракет.
Як бачите, Україна мала вражаючий уяву військовий потенціал.
Але наявний обсяг фінансування оборонних потреб дозволяв ЗС України лише втриматися на плаву і постійно скорочувався – від 2.1% ВВП у 1992 році і до 1,11 ВВП у 2013 році.
Коштів не вистачало навіть на мінімальний розвиток ЗСУ.
Питання бойової підготовки військ поступово стало другорядним. Зміст заходів навчальної та бойової підготовки не відповідав рівню потенційних викликів та загроз. Під кінець 2013 року українська армія дійшла до того, що проводилася практика використання низьковитратних форм бойового навчання, насамперед на приказарменній навчальній матеріальній базі. Масштаби практичних заходів звелись до навчань із злагодження підрозділів у тактичній ланці (переважно застосовувалися такі, що не перевищували рівні "екіпаж – відділення – взвод").
При цьому особовий склад ЗСУ доволі часто залучався до міжнародної миротворчої діяльності: Ірак, Афганістан, ДР Конго, Косово, тощо.
Але отриманий українськими військовослужбовцями досвід участі у міжнародних місіях мало чим допоміг у становленні власне українського війська, бо військові контингенти формувались на тимчасовій ротаційній основі і отриманий окремими військовослужбовцями досвід розпорошувався з їх поверненням до рідних підрозділів, а, в більшості випадків і взагалі втрачався в зв’язку з масовим звільненням миротворців після їх повернення з місій.
Якщо говорити про оборонну промисловості, то це окрема і доволі складна тема, але пронизана тією ж самою логікою, що диктувалась радше з Кремля – не допустити становлення оборонного потенціалу України. Замість того, щоб розвиватися з урахуванням потреб власних збройних сил і силових структур в цілому, оборонка була, переважно експортно-орієнтованою, і в першу чергу існувала за рахунок втілення бажань зовнішніх споживачів. Нова або оновлена на вітчизняних підприємствах військова техніка надходила до українського війська вкрай рідко і, частіше, в одиничних екземплярах.
За пострадянський період (1992-2012) Україна увійшла до групи провідних світових експортерів зброї, однак цей потенціал більше базувався на продажу бувших у використанні озброєнь. Так, за цей час на українських підприємствах для поставок на експорт були зроблені 285 танків і 430 БТР (маються замовлення ще на 50 танків і пару сотень БТР). А ось зі сховищ ЗС України за ті ж роки було продано за кордон :
Із 25 червня 2003-го до 23 вересня 2004 року, за міністра Євгена Марчука, зі складу Збройних сил вивели 286 ЗРК і 286 ПЗРК, 814 БТР/БМП, 263 танки і 86 бойових літаків.
За Олександра Кузьмука – з 24 вересня 2004-го до 3 лютого 2005 року – зі складу ЗСУ вивели ще 248 ПЗРК, 136 танків, 781 БМП/БТР, 96 літаків і 18 вертольотів Міноборони
З 4 лютого 2005-го до 18 грудня 2007 року, за Анатолія Гриценка, зі складу ЗСУ вивели: ще 200 ПЗРК, 698 танків, 1322 БМП, 294 ЗРК (6 “Бук М1”, 21 С200, 4 C300,7 C125, 2 C75, 64 С-300, 248 С-200, 18 “Тор”, 16 “Куб”, 20 “Оса”, 100 “Стріла-10”, 36 “Тунгуска”), 192 літаків і 56 вертольотів, 18 тактичних ракетних комплексів “Точка” і 84 тактичних ракет.
За Юрія Єханурова на чолі Міноборони, з 18 грудня 2007-го по 5 червня 2009 року, списали чи вивели зі складу армії 102 танки, 415 бронемашин, 73 літаки й 18 вертольотів, 4 ТРК “Точка” й 12 тактичних ракет.
Валерій Іващенко санкціонував списання чи виведення зі складу ЗСУ ще 86 танків, 110 БТРів, 78 літаків та 21 вертольота, 3 “Точок” і 86 тактичних ракети.
За 2010-2012 роки – за Михайла Єжеля – списали: 1000 танків (із 2728 штук), 205 БТРів (із 2289 броньованих машин), 29 ракет С-200 (із 30 штук), 127 бойових літаків (із 383 машин), 29 бойових чи транспортних вертольотів (із 233).
За 2012-2014 роки – за Дмитра Саламатіна й Павла Лебедєва – списали ще 292 танки (залишилося 1436), 64 БТР-60 (залишилося 2020 броньованих машин), 98 бойових літаків (залишилося 158 штук), 16 вертольотів армії (залишилося 188), а також 223 тактичних ракети (з 1072 залишилося 849 штук).
І лише з 2014 року військовий бюджет почав потроху зростати, досягнувши у 2023 році небачених до того висот.
І я особисто дуже сподіваюся, що події останніх років стануть тим трампліном, який дозволить відродити наше військо і зробити його одним з найкращих у світі, хоча для мене наші ЗСУ та взагалі Сили оборони вже є найкращими та найсильнішими.
Підписуйтесь на мій Телеграм канал “Піксель News“ за посиланням https://t.me/pixelnewsUkraine
