Українське суспільство й політика: про критичне мислення, реальність вигадану і справжню.

Час поговорити про “розкол”, корупцію й тон політичної дискусії в Україні з точки зору поведінкової психології та роботи з масами. Хоча я не дуже хочу писати про внутрішню політику, але контекст змушує. 

Тут я зроблю ДИСКЛЕЙМЕР. Цей текст — складний. Він не дає простих відповідей і, скоріше за все, змусить вас багато гуглити після прочитання. Але я все ж раджу його прочитати уважно. 

Частина 1. Поведінкові механізми сприйняття. 

Для початку давайте про базу. До 50-х років 20 століття при вивченні поведінки людей існував постулат про раціональність людей як суб'єкта. Навіть психологічні концепції до того періоду пояснювали відхилення чи девіації людської поведінки або детермінуючими факторами, або фізіологічними девіаціями, або ірраціональністю й емоціями. Ну тобто зовнішніми щодо раціональності чинниками. 

А потім прийшли Амос Тверський і Даніель Канеман, які досліджували механізм прийняття рішень в умовах невизначеності. Результатом їхніх досліджень стало доведення науково (а не інтуїтивно), що в умовах невизначеності люди приймають рішення шляхом спрощення реальності та ланцюжка рішення, а не проводячи алгоритмічну обробку даних. 

Було виявлено багато механізмів такого спрощення, але сьогодні ми зосередимося на регресії до середнього й евристики доступності, вони непогано пораються з поясненням того, що відбувається у реальності та сприйнятті реальності. 

Регресія до середнього — це поведінковий феномен, який найкраще описати так: “після піку і після дна все в голові людей повертається до стану середніх значень”. Статистично ця формула виглядає так: будь-яке вимірювання певного параметра до і після екстремумів (максимуму чи мінімуму) буде неминуче прямувати до середнього значення. Регресія до середнього — це практично як розподіл Гаусса, тільки в поведінковій психології та соціології. Тільки не Гаусса і не розподіл, бо зі спостережною реальністю може взагалі не корегувати. 

Регресію до середнього у сприйнятті я проілюструю прикладом “прокляття” акторів, які отримали Оскар. Була така байка, що багато акторів, що отримали Оскар, часто потім довго не отримували ніяких ролей. І у свідомості деяких людей радо прижилася “жовта” байка про “прокляття”. Але ж насправді пояснення дуже просте. Оскар — це вершина кар'єри й майстерності. Ну, раніше була. І після піку дуже часто йде спад, який, звісно, відображається і в якості ролей, і в якості фільмів. Приблизно так само працює з “прокляттями” у спорті. Коротше, дуже підступний механізм сприйняття. 

Але при цьому регресія до середнього це брат-інтелектуал евристики доступності. Ну або евристика доступності — це брат-дебіл регресії до середнього. 

Так ось, евристика доступності — це механізм пошуку “простої дороги” до рішення чи “правильної відповіді” шляхом пошуку конкретних і простих, легко згадуваних фактів і прикладів, що підтверджують базову точку зору. Цей механізм веде до того, що людина сприймає легко згадувані факти як більш важливі й суттєві, ніж ті, які пригадати складніше. Відповідно, люди схильні формувати свою точку зору на основі новішої інформації, створюючи у своїй голові думки, які детермінуються останніми новинами. 

Обидва феномени визначають, як люди реагують на світ, коли потрібно формувати нестандартні переконання.  Нестандартні переконання — це такі судження людини, які формуються в період невизначеності або коли настання тих чи інших подій ймовірнісне, а не гарантоване. При цьому дослідження підтвердили, що статистичні дані людина схильна сприймати лінійно, в той час, як інформаційні повідомлення з емоційним забарвленням — ні. Останні прямо впливають на ймовірність настання події, до якої відносяться. 

Третя когнітивна пастка, яка ллє води на млин перших двох — це зміщення до підтвердження, яке “змушує” мозок шукати факти, які підтверджують вкорінену чи привабливу думку (вона не обов'язково позитивна). І ігнорувати, звісно, факти, які думку заперечують. Тобто якщо ви хочете (свідомо чи ні) знайти підтвердження віри в те, що Україна приречена - ви знайдете підтвердження. Якщо ви хочете знайти підтвердження, що все йде окей - і тут вас теж чекає успіх. 

Ці три феномени мислення — ворог статистики й будь-якої кількісної та якісної аналітики, бо вони засмічують дані, викривляють спостережну реальність і ведуть до некоректних прогнозів. Рятує тільки робота з якісною і кількісною соціологією. Бо вона добре все пояснює на великих масштабах. 

Саме через ці пастки якщо ти хочеш бути “надійним аналітиком” чи прогнозистом, то найбільш “безпечно” робити прогнози на збереження “поточних тенденцій”, які існують у головах слухача чи читача. А якщо хочеш збільшувати аудиторію - то тенденції доводити до екстремуму. Або “все пропало”, або “перемога за два - три тижні”. 

Я думаю, не треба пояснювати, що знання, як працюють усі три механізми — ідеальна зброя в руках вправного пропагандиста чи спеціаліста з ІПСО. Ну або політтехнолога. Це все можна використати як на користь суспільства, так і на зло. 

Частина 2. Як це все працює на прикладі українського суспільства, політики й держави. 

Так от. Тепер до нашого буденного життя. Поясню на парі прикладів сам механізм. 

Перше. Почнемо з актуального. Рейтингів. Коли почалася повномасштабна війна, рейтинг Зеленського злетів до 90%+. Це той саме пік. Для будь-якого аналітика, знайомого з соціології, було зрозуміло що це — “єднання навколо прапора”. Але на піку рейтингу спостерігачі часто сприймали це через призму власних відчуттів перших місяців війни — від захоплення і бажання бачити Зеленського на 2 терміні (особливо раділи люди від “Слуги народу”, які думали що медовий місяць триватиме вічно) до страху, що тепер в країні буде культ особистості й диктатура (“вони знову зламали країну”). 

Коли сам по собі ефект “єднання навколо прапора” послабився, саме “єднання” уособлює не тільки Зеленський (а, наприклад, ще й Залужний), коли люди згадали, що крім війни є ще повсякденність — рейтинги пішли вниз. Сприйняття реальності (і самих політиків) виборцями повернулося до середніх значень. А декого занесло аж в інший екстремум — “зрадницька влада” і вся оця фігня. І я ж кажу не тільки про партійних спікерів і російське ІПСО. Але і цих людей в більшості попустить до середніх значень. А де у сприйнятті рейтингів евристика доступності, ви й самі здогадалися. 

Чому рейтинги Зеленського впали крім, власне, послаблення ефекту “єднання навколо прапора” в уособленні президента? Ну бо ніяких зсувів щодо питань, які людей тригерили до війни, не сталося. Тобто запит на справедливість, на подолання бідності тощо немає відповіді. 

Друге. Рівень і сприйняття корупції. Це фундаментальна проблема, яка дійсно загрожує сталості української держави. 

Але — по-перше — навіть зовнішні спостерігачі (від Фукуями до Ващука) неодноразово казали, що Захід переоцінив рівень української корупції. Але чому сприйняття таке радикальне? Ну бо ще 2010 року в дослідженні Карен Ріддл, про яке вона писала в журналі “Психологія медіа”, було встановлено наступне: використання яскравих медійних (у її випадку — телевізійних) образів для формування соціального сприйняття злочинності веде до того, що чим більше людина споживає контенту про злочинність або продажність поліції, тим вище вона оцінює рівень злочинності й корупції у поліції. Тобто її соціальним дзеркалом стає не реальність, а викривлена картина її медіаспоживання. А Росія добре вклалася в те, щоб Україну вважали корумпованою failed state і зовні, і всередині.

По-друге — інформаційний розгін “кококорупційної теми” дозволяє, через яскравість самих фактів, набрати аудиторію усім долученим до “розкриття приголомшливої корупції”. І це працює. 

І тут випливає “по-третє” — механізм евристики доступності працює безвідмовно. Позитивні тенденції (впровадження антикорупційних механізмів, наприклад, величезні обсяги закупівлі зброї в Німеччини (Україна напряму за свої гроші купила зброї більше ніж на 3 млрд євро), розпочала масове виробництво мін для мінометів, сама виробляє ексклюзивні морські дрони тощо) губляться на фоні “кококорупційной адженди”, бо балансу інформації немає. А позитивні, нейтральні, робочі моменти — наприклад, надання “якихось там” чергових ППО — апріорі програють простим і зрозумілим подіям. 

Якось окремо я напишу про те, чому надійність українських інституцій в перші тижні війни (жодна критична система, яка забезпечує функціонування держави чи її оборону не посипалася) і те, що з ТОП-чиновників чи силовиків на бік ворога перейшов чи за кордон втік статистично жалюгідний відсоток спростовують і концепцію “супер-корумпованості”, і концепцію failed state. Ну і якось окремо треба пояснити, чому в жодній країні під час війни рівень корупції чи злочинності загалом не падав. А підвищувався. Тому і всі ці байки й анекдоти про армійських інтендантів, власне. Але для цього тексту головне, що сприйняття корупції таке тригерне і політизовано саме через зрозумілість і простоту підтексту. 

Чому в перші місяці війни про корупцію ви нічого не чули? Бо вам про неї ніхто не розповідав. Та і ви б не звертали уваги. Бо події війни так поруч до кожного були настільки новим досвідом, що все інше витіснялося. Тоді більшість людей шукали інфу, як вижити та скільки це все триватиме, “єднання навколо прапора” було на піку, і всі хотіли вірити в те, що перемога буде швидко. 

Так-так, ті самі “два-три тижні” стали популярними не тому, що їх вимовив Арестович. А Арестович став популярним саме тому, що казав про “два-три тижні”. Тут, до речі, спрацювало зміщення до підтвердження. Бо хотілося закінчення скоріше. Раз ми від корупції плавно перейшли до феномену Арестовича, час сказати про сприйняття ситуації на фронті та реальності. 

Тож, третє — фронт. Страх і ейфорія перших місяців дозволили пережити весну. І навіть втрата Маріуполя і Херсона не могла перекрити емоційне піднесення від перемоги на Півночі. 

Потім настав час дуже важкого літа 2022. Якось всі забули про те, як важко було на Донбасі тоді. Ми втратили всю Луганську область під величезним вогневим валом росіян. Я пам'ятаю відсутність оптимізму літа 22. Здавалося, вогневий вал росіян ніколи не закінчиться. Потім були Харків і Херсон. Це був другий пік емоційного піднесення і віри у позитивні тенденції, коли “ось-ось” і буде перемога. Це був другий пік. 

Потім удари по інфраструктурі, зимовий наступ росіян, який провалився. І це насправді продовжувало підживлювати позитивні настрої і в армії, і в суспільстві. Можна, звісно, звинувачувати в усьому “марафон”, але результати осені 2022 самі по собі формували очікування “ось пройде зима, висохнуть поля і ми як підемо, росіяни повтікають, побачивши Леопарди”. Проблема в тому, що в це вірили навіть наші партнери. Бо всі ми люди, всі ми думаємо приблизно однаково.  

Потім наш контрнаступ, який не виправдав позитивних очікувань. Послаблення загального емоційного запалу. Накопичення новин про корупцію і срачі (про них нижче). Знову наступ росіян. Затягування затвердження допомоги на 2024 рік. Складні вибори. Звісно, ці факти на поверхні й поки їх не перекриють позитивні новини чи перемоги на фронті або в глибокому тилу росіян, хитати буде в точку нижнього екстремуму. А росіяни будуть цьому максимально допомагати. 

Бо з нижньої точки завжди є два виходи — поступове піднесення або набір істеричних рішень. І такі рішення можуть ухвалити і громадяни, і політики, і будь-хто. Вгадайте, яке зручне для ворога, і не робіть як йому вигідно. 

Ну і четверте. Єдність. МИ БУЛИ ТАКИМИ ЄДИНИМИ НА ПОЧАТКУ ЧОМУ ЗАРАЗ НЕ ТАК. І відразу - пошук винних. Згадуємо пункт про рейтинги. “Єднання навколо прапора” на доволі короткий термін стерло соціальні, економічні, політичні, культурні, ідеологічні, вікові й будь-які інші розбіжності. Але вони не нівелювали їхню об'єктивну наявність. 

Крім ІПСО ворога, помилок влади й опозиції, природної дурості людей існують неліковані, невирішені, не проговорені й навіть неусвідомлені суспільні проблеми від соціальної нерівності до реальної корупції, від проблеми феодалізму на місцях до проблеми відсутніх соціальних ліфтів, від не проговорених історичних травм до мовного питання, де ми досі не можемо відійти від взаємної внутрішньо української істеричності. 

Суспільство добре й ефективно консолідуватися і досі зберігає адекватну пріоритезацію задач, навіть якщо витрачає час і сили на рефлексію чи істерію тем, які здаються чи навіть є другорядними або незначущими. Про розкол, який зараз ми спостерігаємо в американському суспільстві, наприклад, чи який реально існував в УНР, чи який реально існував у французькій республіці під час першої та під час другої світових війн (у другому випадку він довів Францію до клінічної смерті) у нас мови навіть нема. 

Як повернути єдність перших днів війни? Та ніяк. Бо для того треба або рівень загрози, який існував тоді (а цього, на щастя, поки не проглядається). Або для того треба розв'язати ті проблеми, які формують НЕєдність. Щоб у нас рівень соціальної злагодженості був на рівні Скандинавії, треба мати інституції та соціальну атмосферу на рівні Скандинавії. А це не вирішити за рік, це навіть за 20 років не вирішити. Але це взагалі не свідчить, що “все пропало”. З цим можна і треба жити. 

Частина 3. “Критичне мислення” як хибна панацея. 

Все описане вище працює не тільки в Україні та з українцями. На додачу до усіх перерахованих психологічних поведінкових механізмів на реакції людей, на сприйняття подій впливає й інформаційна революція (писав про це тут), і експансія соцмережі. І, власне, накопичення фундаментальних соціальних проблем — в Європі, в Америці, в Азії. 

У якості пояснення того, як суспільство й окремі люди сприймають інформацію, події та тенденції, часто наводять “відсутність критичного мислення” чи “падіння рівня освіти”. Іноді навіть додають “а от раніше було краще”. Так от. Це міф. 

До когнітивних механізмів евристики можна додати ще приблизно 20-30 розповсюджених когнітивних викривлень, але вони не так добре екстраполюються на суспільне. І немає жодної людини, яка до них не вдається. Максимум, що ми можемо зробити, — це мінімізувати їхній вплив на нас. Єдиний дійсно дієвий механізм мінімізувати вплив викривлень мислення на прийняття рішень — знижувати загальний рівень невизначеності. 

Бо чим вища невизначеність, чим з більшою кількістю високоризикованих і непередбачених подій людина має справу — тим вище вплив викривлень, які спотворюють повноцінно раціональну картину світу. Відповідно, відкривається шлях до маніпуляцій, зловживань і неприпустимих спрощень. Наприклад, зростає попит на популізм і прості рішення. Або запит на ворожок та астрологів. У СРСР запит на колективного Кашпіровського був великим не тому, що в СРСР була погана освіта. Точніше, не тільки тому. В першу чергу причина — падіння традиційного суспільного ладу, способу життя, зрозумілої картини світу. Фінансові піраміди не тому найбільш популярні в періоди криз, що люди тупішають і менш “критично мислять”. А тому, що вразливість до простих рішень зростає. І цей список можна продовжувати. 

Якщо коротко, чим гостріша криза — тим більше людей схильні прямувати назад, аж до магічного мислення. 

Тому так, система освіти, звісно, має адаптуватися до нової інформаційної доби. І самі по собі принципи роботи з інформацією чи когнітивні викривлення треба вивчати в школі. Людям треба допомогти адаптуватися до нової епохи. Бо вона дійсно революційна. 

Але не треба думати, що це єдиний механізм, який має допомогти. Зрештою, фундаментальні причини поведінкової вразливості великих сукупностей людей не в тому, що вони тупі, хворі чи в них “промито мозок”. Це може бути справедливим для невеликих замкнених спільнот. Але не для усього суспільства. 

Тому ні, нічого катастрофічного чи непоправного в усьому, що відбувається, — нема. І ми ніякі не унікальні. Не унікально тупі, і не унікально розумні. Ми проходимо рівно усе те, що проходили усі інші успішні й неуспішні суспільства, держави, культури. І нічого з тим не поробиш. Але в голові кожного з нас право і можливість обирати реакцію, яка спонукає нас до конструктивних дій. Або до істерики чи відчаю. Ось це все ще в нашій волі, особливо якщо вистачає сил рефлексувати самого себе. Чого я всім і раджу. 

Дякую за увагу.

Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.

Підписатися на telegram