Риторику президента Трампа про Канаду як «51-ший штат» багато хто сприймає як політичний театр - можливо, як спробу президента дестабілізувати опозицію. Але його висловлювання натякають на щось набагато менш невинне і більш тривожне.
Наразі всі ми чули досить бурхливу риторику нового президента Америки. Заголовки Fox News говорять: «Трамп пропонує Канаді стати 51-м штатом після того, як Трюдо заявив, що тарифи вб'ють економіку». Politico повідомляє, що «Трамп погрожує повернути Панамський канал». А Associated Press пише: «Трамп знову закликає купити Гренландію після того, як поклав око на Канаду і Панамський канал».
Слід визнати, що зухвалі заяви Трампа не є чимось новим і не сприймаються надто серйозно в більшості випадків - це просто ще один політичний меседж нового президента, якому ще багато чого треба довести до кінця.
Проте сміливі заяви Трампа про ці держави мають під собою щось набагато глибше, ніж просто риторика. Хоча його застереження можуть і не втілитися в життя, це не має жодного значення.
Президент Трамп помішує казан світової політики. Коментарі щодо тарифів, а також анексії, купівлі та повернення суверенних територій викликали їдку реакцію, а також власну порцію сміху в ЗМІ.
Окрім своєї розважальної складової, провокації Трампа (навіть якщо він сам цього не усвідомлює) піднімають тонке і потенційно більш небезпечне питання: Чи може суверенітет нації перестати бути непорушною заповіддю, в яку ми віримо з 17-го століття?
Хоча концепція суверенної національної держави бере свій початок у 1648 році з Вестфальським миром і закінченням Тридцятилітньої релігійної війни, «непорушність кордонів» є відносно недавнім явищем.
Ідея «права на державність» з'явилася наприкінці 19-го та на початку 20-го століть і була підтримана двома протилежними суб'єктами: більшовиками Росії та ліберальним президентом США Вудро Вільсоном. Обидва прагнули зруйнувати імперії - Росія з ідеологічних міркувань, а США для розширення власного впливу.
Результатом стала поява відносно слабких, залежних держав, які (для всіх практичних цілей) стали інструментами зовнішньої політики Москви і Вашингтона. Суверенітет цих «нових держав», існування яких по суті залежало від іноземної підтримки (військової, економічної та політичної), був не більше ніж розмінною монетою в переговорах.
Ця динаміка збереглася і після Другої світової війни в неоліберальну епоху сьогодення. Фактично, майже кожен конфлікт до середини 20-го століття закінчувався перекроєними кордонами.
Тож виникає питання: Чи не робимо ми те саме сьогодні в Україні?
Безумовно, були й попередні приклади жертвування суверенітетом заради миру: Судетська область Чехословаччини в 1938 році, Сербія/Косово в 1999 році та інші.
У світі, де влада все більше покладається на військову силу, суверенітет перетворився з норми міжнародного права на питання практичного контролю. І цей контроль здійснюється за межами кордонів так званої суверенної держави - часто в інтересах іноземних держав.
Суверенітет України заперечується з причин, які мають мало спільного з самою країною.
Розглянемо розвиток подій в Україні. Після «спеціальної військової операції» (тобто вторгнення) Москви у 2022 році ця країна не в змозі утримувати контроль над приблизно п'ятою частиною (20%) своєї суверенної території.
Більше того, її перспективи відновити контроль над нею зменшуються з кожним днем. Після телефонної розмови між Трампом і Путіним у вівторок розпочався процес припинення вогню та перегляду кордонів України.
Водночас, окрім США та кількох східноєвропейських країн, таких як Угорщина та Словаччина, Великобританія та Європейський Союз - у відповідь на мирну ініціативу Трампа - продовжують підтримувати Україну у військовому та фінансовому плані, виділяючи мільярди доларів. І хоча реакція Великої Британії та ЄС виглядає як підтримка боротьби України проти Москви, ці країни мають приховані мотиви.
Британія історично розглядала Москву через «русофобську призму», вважаючи її загрозою своїм інтересам - особливо своїй дорогоцінній перлині - Індії. Сьогодні Британія є «середньою державою», і вона не дуже добре пристосовується до втрати статусу імперії.
Насправді європейцям потрібна Росія як уявний супротивник з двох причин: По-перше, Європі потрібен «ворог», щоб виправдати витрати 840 мільярдів доларів на безпеку через страх, що Трамп відмовиться від них. По-друге, Росія потрібна як уявна загроза для того, щоб утримати разом «балканізований» Європейський Союз.
Оскільки Трамп укладає угоди щодо енергетики, природних ресурсів та реінтеграції Росії до G-7, з ким саме Британія та ЄС переозброюються для боротьби?
Україну використовують у маріонетковій війні з причин, які не мають нічого спільного з тим, що відповідає її інтересам. Кордони України перекроюються, а її суверенна територія переосмислюється зовнішніми по відношенню до неї силами.
У цьому мінливому глобальному ландшафті, схоже, територія і зовнішній контроль знову стають центральними питаннями міжнародної політики. З огляду на цю реальність, ідея суверенітету - і заснований на правилах порядок, який його зберігає, - не повинна стати жертвою хибних політичних ініціатив.
Коментарі Трампа про анексію Канади, повернення Панами і купівлю Гренландії (у країни, яка не має законного права її продавати) підкреслюють витончене лицемірство міжнародної спільноти. Суверенітет, до якого колись ставилися як до святині, дедалі частіше поступається місцем політичному порядку денному різноманітних зовнішніх політик Сходу і Заходу.
Вестфальський мир побудований на ключовій передумові: принцип невтручання стверджує, що жодна держава не повинна втручатися у внутрішні справи іншої держави. Він відстоює ідею, що кожна держава має право керувати собою без зовнішнього втручання.
Положення України суперечить цьому принципу. Переворот 2014 року з метою усунення президента Віктора Януковича, який, як дехто стверджує, був здійснений під впливом Заходу, російське вторгнення, саботаж мирних переговорів 2022 року і сотні тисяч загиблих свідчать про критичний брак поваги до концепції суверенітету в міжнародному співтоваристві.
Чи можуть глобалізм і неспокійний ЄС бути симптомами основної хвороби - нападу на суверенітет?
Сьогодні Україна є суверенною лише за назвою, а Великобританія, США, ЄС і Росія, зрештою, вирішують, як виглядатиме її суверенітет, шляхом територіальних поступок і політичного контролю.
У 21 столітті народи Східної Європи ніколи не повинні сприймати свій суверенітет - і свободу, яку він забезпечує - як належне. Запитайте народ сьогоднішньої України і народ вчорашньої Судетської області.
Джерело — THE HILL
