Авторка: Рія
Зараз, у 21 столітті, аналізуючи історію фемінізму в Україні, згадується одна з найвідоміших українських феміністок – Леся Українка. Справді, ця жінка зробила величезний внесок в розвиток українського фемінізму. Але небагато хто згадає жінок, які поклали початок розвитку фемінізму, ще до народження Лесі Українки.
"Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків. Я через літературу дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві – тож хотіла і других повести за собою",
– слова Наталі Кобринської, української феміністки та письменниці 19 ст., засновниці "товариства руських женщін" (пізніше "товариство українських жінок").
Наталя розкривала свої погляди на фемінізм та фігуру жінки в соціумі через свої художні твори, як і більшість українських феміністок того часу. Письменниця вважала, що найкраще ідеї поширюються саме через книжку. Ділячись знаннями й поглядами, можна не тільки залучити однодумок до спільної справи, а й виховати покоління наступниць, яке знатиме: "Іти, проте крок за кроком, добиватись своїх, прямуючих до висшого розвою людськости, прав, поборювати противні пересвідчення, їх що придержують найприродніший хід нових питань, доказувати при кожній нагоді силу і спосібність, дану жінці природою, та здобувати всі становиська, що в’яжуться з новими, пробиваючими собі свіжу дорогу, задачами часу, – повинно бути ціллю устремлінь жіночого руху".
Наталія вела активну громадську діяльність, виступала за право жінок здобувати освіту в університетах та гімназіях, а також заснувала видавництво "Жіноча бібліотека", у якому протягом 1893–1896 років вийшли три випуски "Нашої долі".
У червні 1887 року, завдяки зусиллям Олени Пчілки та Наталі Кобринської, вийшов альманах "Перший вінок" – антологія жіночої творчості, що була зібрана, упорядкована й видана жінками. "Перший вінок" заклав основи розвитку жіночих часописів, які редагували й видавали членкині подібних гуртів. "Перший вінок" було "сплетено" з поетичних, прозових творів і фольклорних записів 17 авторок.
Ольга Косач (псевдонім Олена Пчілка) – відома як українська письменниця й феміністка, перша жінка-академік, фольклористка та громадська діячка.
Ольга – жінка-борець за українську мову. Письменниця всіма силами протистояла русифікації – навіть дітей не віддавала до російськомовних шкіл, навчаючи їх вдома. На відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві Олена Пчілка демонстративно виступила українською, попри царську заборону і ризик арешту. Вона була єдиною жінкою, яка увійшла і поїхала в складі делегації українських інтелігентів на перемовини до царського прем’єра добиватися скасування заборони друкувати книжки й викладати в школах українською.
За націоналістичні виступи Пчілку навіть хотіли заарештувати, але відпустили за умови виїзду з міста.
Ольга Петрівна стала першою жінкою-академіком. З 1925 року член-кореспондентка Всеукраїнської академії наук, створеної після встановлення радянської влади. Працювала в різних наукових комісіях аж до смерті у 1930 році.
"Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!"
– рядки одного з найвідоміших віршів Лариси Косач (Лесі Українки) – феміністки, письменниці, поетеси, громадської діячки. Феміністичні погляди Лесі добре проглядаються у її творах та віршах, а також в її громадянській активності. Головних героїнь своїх творів Леся робить не схожих на сучасних жінок того часу. Героїні її творів сильні жінки в котрих є власне “Я” і котрі зовсім не вписуються в патріархальні установи світу. Своєю творчістю Леся Українка розвіяла міф про віковічну жіночу пасивність, слабкість. Леся, бувши "новою" діяльною жінкою в реальному житті, ілюструвала та відстоювала ідеї емансипації та фемінізму у своїй творчості.
Підвалини свого соціально-політичного світогляду Лариса Косач сформувала після річного (1894 – 1895) перебування у Драгоманова в Софії. У 1896 – 1898 рр. Леся Українка стає співзасновницею першої на Наддніпрянщині української соціал-демократичної організації, групи "Українська соціал-демократія".
Після знайомства з Ольгою Кобилянською у 1899 році, Лариса активно переосмислює роль жінки в тогочасному патріархальному світі. Завдяки чому вона на сьогодні є відомою як одна з перших українських феміністок.
Маловідомий факт: коли Леся померла, труну з її тілом на Байковому цвинтарі у Києві несли виключно жінки, що свідчить про величезне визнання та вплив Лесі Українки на українських жінок.
"Я ніколи не була духовно нижча за оточення, але завжди була самітна, ніхто мене не розумів, ніхто не любив, бо я для них була надто розумна і надто поважна, а коли я закохувалася у когось, він виявлявся боягузом, а мені таких не треба…" – філосовськи роздуми Ольги Кобилянської.
Ольга Кобилянська – українська модерністська письменниця 19-20 ст., рання учасниця жіночого руху на Буковині.
Майстриня драматичної повісті та оповідань на теми утиску українського жіноцтва кинула виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчувала себе спадкоємницею зрілої традиції "жіночної літератури", маючи своїми попередницями Ганну Барвінок, Олену Пчілку, Наталю Кобринську та інших.
Ольга взяла активну участь у феміністичному русі, ставши у 1894 р. однією з ініціаторок створення "Товариства руських жінок на Буковині", вона обгрунтовувала мету цього руху в брошурі "Дещо про ідею жіночого руху". Письменниця порушила питання про нелегке становище жінок "середньої верстви", активно виступала за рівноправнність жінки й чоловіка, за право жінки на гідне життя.
Перші класичні повісті Ольги "Людина" й "Царівна" започаткували новий етап української прози. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. "Нова жінка" О. Кобилянської – людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на гучний виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій літературі.
"Рівноправність була тільки засобом, що уможливлював для нас вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і співвідповідального чинника, який дозволяв нам зачати, перетворювати і формувати світ, створений і сформований чоловіком",
– ці слова належать відомій українській феміністці, політологині, журналістці, письменниці – Мілені Рудницькій.
Окремою сторінкою діяльності Мілени Рудницької є політика. Вона була послом (депутаткою) у польському Сеймі від УНДО в 1928 – 1935 роках, членкинею Української парламентарної репрезентації. Як депутатка працювала в освітній комісії та комісії із закордонних справ.
Після пацифікації, влаштованої польською владою на Галичині, стала однією із ключових політиків, завдяки яким світ дізнався про реальне життя українців та українок у державі, що виставляла себе як католицька й претендувала на роль носія культури Заходу в Східній Європі. Загалом відзначалася активним неприйняттям тоталітаризму. Провадила антикомуністичну діяльність.
Мілена Рудницька також успішна журналістка.
У 1919 – 1920 роках співпрацювала з редакцією часопису "Наша мета". У 1922 – 1925-му – працювала редакторкою жіночої сторінки в найпопулярнішій тоді галицькій газеті "Діло". Останнє видання було надруковано органом Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Згодом була редакторкою періодичних видань Союзу українок, а саме "Жінка" (1935 – 1939) та "Громадянка" (1938).
Мілена була головою Спілки українок та ідеологинею жіночого руху Західної України. Вона була представницею Українського жіночого конгресу у Станіславі (1934), Світового Союзу українок, політичної жіночої організації "Дружина Княгині Ольги".
