Вирішила деколи ділитися з Вами невеличкими шматочками власних напрацювань)
Я наразі працюю над психологічним триллером, події якого здебільшого відбуваються у психіатричній лікарні.
Так!! обожнюю емоційні стани на межі)) Тож…ловіть. Приємного прочитання)
***
Тим часом маестро, з невдоволеною гримасою на обличчі, всівся на свій стільчик. Лагідно взяв до рук свій інструмент, провів ніжно долонею по його «тілу». Зробив глибокий вдих – видих, притулившись вухом до струн він наче налаштовувався на певні емоції, вібрації…я не в курсі цієї термінології! Але виглядало це ніби момент злиття майстра з інструментом. Смичок став у мить продовженням його руки, а сам інструмент ніби щільно зрісся з самим паном Адельштана.
І сюрприз таки розпочався. Божественні звуки витікали з під смичком то лагідним потічком новонародженого джерела, то перетворювались на шалений потік високогірної річки. Все навкруги завмерло. Мені здається жоден з присутніх не дихав аби не пропустити бодай секунду цього неперевершеного дійства. Пан Адельштан, без перерви, виконав щонайменше п’ять музичних творів відомих композиторів. Публіка аплодувала стоячи. І всі думали що то кінець, але до музиканта вийшов пан Вайль і щось прошепотів йому на вухо. Це щось обурило маестро, на обличчі знову вималювалось роздратованість навіть з нотками обурення. Та пан Вайль лагідно посміхнувшись, поклав руку музиканту на плече і знову щось прошепотів на вухо. Після чого Адельштан просто змирився з тим що він таки підкориться. Він сів покірно назад на свій стільчик, а вдоволений директор з радісною посмішкою переможця швиденько попрямував до першого ряду де сидів поруч із якоюсь дуже поважною пані, яка до речі придбала найбільше лотів за той вечір ніж будь-хто.
Я пам’ятаю, що перед виконанням наступної композиції пан Адельштан налаштовувався хвилин п’ять – сім, при цьому постійно знервовано обертаючись по сторонах наче виглядаючи когось чи щось. Серед гостей вже почали перешіптуватися та майстрові на це було байдуже. Його вочевидь хвилювало щось на багато страшніше ніж звичайні глядачі. Ледь стримуючи тремтіння, маестро узяв до рук смичок, на його чолі проступили краплі холодного поту. І пролунали перші ноти.
Те що відбувалося далі дуже складно пояснити словами. Цього разу пан Адельштан виконував власну композицію, одну з тих які я мав сміливість підслухати сидячи під його палатою. Звуки які лунали, почали наповнювати жахом всіх присутніх. Жахом в поєднанні з цікавістю та відчуттям таємниці. Ти маєш зрозуміти, звуки самі по собі наче і не були жахливими, але в них уловлювалися нечувані на землі гармоніки та моментами вони набували справжнього симфонічного звучання, яке навряд чи могло бути створеним однією людиною. Тіло Адельштана здригалося наче у передсмертних конвульсіях. Швидкі рухи смичка стрімко переходили у флажолет нарощуючи темп основної композиції. Всі глядачі стали частиною цього мракобісся. На обличчях людей то з’являлися посмішки то погляд ставав порожнім наче перед самою смертю. Тіні від дерев ожили та почали запускати свої пазурі у підсвідомість кожного присутнього, чорний колір яких дуже швидко наситився відтінком багряної запеченої крові. Це скидалося на колективний транс з ритмічними кульбітами страху в очах. Та не дивлячись на це ніхто не міг відірватися від цього дійства. Все відбувалося з такою шаленою швидкістю, що я навіть не помітив коли почав підвивати, наче скажений звір, у ритм мелодії. Моєму прикладу моментально послідкували всі інші пацієнти лікарні. Наш шалений запал ледь гальмувала подвійна доза заспокійливого. Якби не це, страшно навіть уявити чим би цей вечір міг закінчитися. Гості ж, мало того що мали емоційні гойдалки від почутої музики так тепер ще і жахнулися від побаченої реакції «хворих на голову». Та рухатися вони не могли, бо тілом керувала музика. Вони були наче маріонетками Адельштана. Тут і зараз, він ними володів.
Як довго це тривало не пам’ятаю, тільки но пролунала остання нота, ми – пацієнти, впали кожен на свій стільчик. Мокрі до нитки, виснажені емоційно, випотрошені морально, кожен з нас поринув у темні глибини власних страхів. У когось почалася істерика, хтось почав плакати, деякі ховалися під стільці, більшість запрошених гостей підскочили з власних місць аби не наразитися на побічні дії пацієнтів. Сам Адельштан виснажено впав долілиць на траву, гучно зронивши інструмент біля себе. Лише та заможна пані, за ради якої пан Вайль організував цей сюрприз, мала ошелешений вираз обличчя. Ошелешений – від щастя, від наповненості, від збудження. Вона перша і єдина підскочила з власного місця та почала плескати у долоні так гучно, що цим привернула до себе увагу всіх знервованих гостей. Цей плескіт почав повертати їхню свідомість до реальності й керуючись стадним інстинктом вони підтримали її ініціативу. Так би мовити, «зал» загудів у оваціях. Ледь притомного Адельштана, з легкістю під пахви підняв кремезний, на його фоні! Тимофій. Маестро вклонився і його забрали від поглядів збудженої публіки. Пацієнтів також швидко повели до їхніх палат. А запрошені гості ще певний час продовжували бенкетувати. Ми всі це чули, чули, бо ще довго кожен з нас не міг заснути того дня.
- Тоді із тіней щось вийшло у світ, Марі, ти розумієш?!
Погляд Федьо мені здався тоді сповненим страху, жаху, пригніченості та захопленості одночасно.
- Так Федьо, я тебе розумію. І що було далі?
Всередині мене, від тоді, почала зароджуватися якась порожнеча. Та я не збиралася полишати спроби віднайти істину.
Якщо Вам сподобалось те що Ви прочитали - буду вдячна за донат)
