Анатолій Федоров — білоруський політичний активіст, який має великий досвід опозиційної діяльності проти диктатора Лукашенка, засновник низки громадсько-політичних об’єднань. Він був активістом Білоруського народного фронту (БНФ), а також створив у Варшаві «Коаліцію білоруських політичних партій і громадських об’єднань». Нині бере участь у громадсько-політичному об’єднанні під назвою «Національно-демократична платформа».
— Добрий день, чому Ви відійшли від підтримки Світлани Тихановської та Координаційної ради? Які їхні ключові помилки або фактори вплинули на Ваше рішення?
— Вітаю вас. У нас із цією структурою від самого початку абсолютно різні цінності. Для них Білорусь, точніше проблеми Білорусі, — лише засіб, ліфт угору, шлях до особистого збагачення; для мене ж це — ідея, висока мета, майбутнє країни, моїх дітей. Для них існують лише вони самі — тут і зараз, бо це хижаки, тимчасовці. Проблема хижаків не у помилках, а в їхніх інстинктах: низьких, неконтрольованих, спотворених. Останні приклади — Мельникова, Стрижак, Леончик, Латушко та інші. А їх — безліч. Безперечно, є й ті, хто щиро помиляється, вірить, сподівається. Але вони тануть, як сніг, у цьому мерзенному пеклі. Йдуть останні.
— На Ваш погляд, у чому головні слабкості та неефективність Координаційної ради? Чи бачите Ви ризики її використання зовнішніми гравцями?
— Координаційної ради як самостійного представницького органу, на роль якого це утворення претендує, не існує. Це утворення служить лише прикриттям цинічної політичної афери — захоплення опозиційного білоруського поля самопроголошеними структурами, створеними за безпосереднього патронату та сприяння західних корупційно-мафіозних структур і спецслужб. Ці структури абсолютно не зацікавлені у формуванні реальної опозиції режиму. Білоруська ситуація для них — зручна, вигідна і безпроблемна тема для особистого збагачення. А місцеві спільники — лише дрібні злодюжки, готові на все…
— Які основні групи впливу в правлячій верхівці Білорусі?
— Із цього приводу сьогодні розмірковує безліч псевдоаналітиків. Хоча серйозних аналітиків, як і справжніх політиків, у нас удень зі свічкою не знайдеш. Достатньо порівняти з Україною, щоб це зрозуміти. Якщо говорити по суті, то цілі та сенси нинішньої правлячої верхівки в Білорусі визначають не технократи й економічні клани, і навіть не силовики, а проросійські та квазідержавницькі групи впливу, які розпорошені по всьому тілу влади. Особлива боротьба йде за вплив на силові структури. Саме за перестановками в цьому блоці треба стежити особливо уважно, а також за розстановкою фігур у Раді безпеки.
Квазідержавники («націоналісти» у кремлівській термінології) прагнуть зберегти певну автономію від Кремля, бо розуміють його неминучу поразку і не хочуть зв’язувати себе смертельними узами з ним. Вони звикли до влади й грошей, вважають Білорусь своєю законною «кормовою територією». І, очевидно, не горять бажанням пускати сюди не лише російських, але й власних стерв’ятників, на відміну від проросійських сил, які були б готові легалізувати себе через «нову опозицію», що й продемонстрував 2020 рік.
— Яку роль, на Вашу думку, відіграють Росія та західні країни у балансуванні цих груп впливу — і в опозиції, і в еліті Лукашенка?
— Що стосується самопроголошених структур в еміграції, які називають себе опозицією, то вони, як уже зазначалося, перебувають під повним контролем західних спецслужб і корупційно-мафіозних груп у західних столицях. Щодо еліти в оточенні Лукашенка — вона перебуває у глибокому мутуалізмі з російськими елітами та структурами. Вплив західних країн на цей зв’язок мізерний. Певна гра можлива лише на протиріччях між ними, однак і це не використовується.
— Яка ситуація з опозицією всередині самої Білорусі?
— Її просто немає. Країна — як концтабір. Усе придушується. Будь-який рух — і відразу арешти. Тому наше завдання в еміграції — не підставляти людей усередині країни, а готувати кадри в інших державах.
— Хотів би окремо уточнити щодо військово-промислового комплексу Білорусі. Наскільки він залежний від Росії?
— ВПК Білорусі вже інтегрований у російський. Росія використовує білоруські виробничі майданчики для обходу санкцій, ремонту техніки, постачання оптики та електроніки. Лукашенко це дозволяє, бо інакше заводи зупиняться. ВПК став заручником.
— Чи можна сказати, що Лукашенко фактично підтримує російську армію завдяки своєму ВПК?
— Так, частково. У масштабах війни це не вирішальний фактор, але дуже важливий допоміжний. Це критично для продовження бойових дій. Я збираю інформацію про постачання різних компонентів через білоруські структури.
— Дякую за змістовну розмову.
— До побачення.
