Ніколи ще місто не було настільки порожнім о п’ятій годині вечора. Час від часу центральною вулицею проїжджають машини і навіть проходять люди. Але гамірні натовпи молоді залишилися в минулому. Там само залишилися закохані пари, робітники з комбінату, випадкові перехожі та гіркі п’яниці. Багато атрибутів буденного міського життя залишилися в минулому, а нових немає. Порожнеча, яка, немов мороз, пробирає до кісток і змушує здригнутися. Ти хочеш ухопитися за щось поглядом, почути якийсь звук, відчути запах, але нічого не виходить.
Від такої порожнечі хочеться бігти без оглядки. Хочеться відчайдушно чіплятися за ілюзії спільності, щастя, за картинки у вітринах крамниць, що давно не працюють, за спогади й за мрії. Хочеться зателефонувати комусь такому самому, як і ти, і разом бігти від цього живого кладовища без могил, але з пам’ятниками людського житла, амбіцій, планів. Усього минулого життя, усього того, що ми звикли називати життям.
Темрява поступово поглинає місто. Настає ніч. Вона стане добрим напарником у втечі від усього цього. Бодай до ранку
