Про Верхньоуральську в’язницю немає пісень та моторошних легенд. Але ця маловідома «критка» спеціалізується на політичних в’язнях ще з царських часів. І зберегла дуже багато від порядків політичних ізоляторів НКВС. З перших років окупації Криму сюди почали привозити ув’язнених мусульман, а згодом і українських військовополонених. Знущання конвою, важкі умови побуту та повна ізоляція від зовнішнього світу — це все про Верхньоуральську «критку», в якій мучаться або через яку вже пройшли щонайменше 17 українців.
Спочатку це був транзитний пункт для революціонерів усіх мастей, яких відправляли до Сибіру. Потім — повноцінною в’язницею по черзі для червоних і білих, а зі становленням сталінського режиму — першим у регіоні політичним ізолятором. Серед найвідоміших в’язнів того часу — бунтівники з Соловків, а також соратники Леніна по революції — Зінов’єв і Каменєв, яких сталінські слідчі звинуватили у змові та державній зраді. Крім есерів, троцькістів та всіх інших жертв сталінських чисток, сюди ж звозили священиків із багатьох регіонів, зокрема православних митрополитів. Найвідоміший — Петро Полянський, який мав третій священний сан у Європі й згодом був канонізований.
З початком Другої світової війни до Верхньоуральська евакуювали в’язнів московського Лефортово, багато з яких не пережили пішого переходу на 70 кілометрів із Магнітогорська. Пізніше окреме крило в тюрмі відвели для військовополонених та підозрюваних у шпигунстві. Багато з них більше ніколи не побачили свободи, загинувши за цими товстими цегляними стінами. Серед них, до речі, і двоюрідна сестра Гітлера, яку знайшли після окупації Австрії й засудили до 25 років ув’язнення лише за те, що вона була його родичкою. Над нею у Верхньоуральську знущалися з особливою жорстокістю, зокрема, не видавали зимове взуття, змушуючи ходити в капцях по кучугурах в уральський мороз.
Традиції знущань, закладені понад століття тому, судячи з усього, дають про себе знати й сьогодні. У травні 2026 року один із мешканців Бурятії, який виступав проти війни й потрапив до Верхньоуральської «критки», оголосив голодування у зв’язку зі знущаннями конвою. «Вчора мене копали по ногах і погрожували розбити голову об стіну, якщо не перестану вийожуватись», — так він описав «виховні» методи співробітників в’язниці. Незважаючи на слабкість, на двадцятий день голодування його відправили до штрафного ізолятора, а коли він вийшов, то знову відправили туди ж.
Б’ють по ногах майже щодня, підтверджує один з опитаних ув’язнених, який відбув частину терміну у Верхньоуральську. За його даними, співробітники, виконуючи інструкцію з конвоювання, часто зловживають «заходами безпеки». Зокрема, під час зупинок перед входом до камери або з інших причин змушують ставати в так звану безпечну стійку — з максимально розставленими ногами та піднятими руками долонями назовні. При цьому конвоїри систематично б’ють ув’язнених по щиколотках, домагаючись більшого розведення ніг.
Серед інших прикладів вимога пересуватися коридорами у позі «ластівки» — коли голова на рівні колін, а руки відведені далеко назад над спиною. Причому ця вимога застосовується без винятку до всіх, навіть до дуже літніх і хворих ув’язнених. «Там дід ледве ногами волочить — куди ти його притискаєш до підлоги? Яку небезпеку він може становити для твоєї стокілограмової туші сам на сам?», — задає риторичне запитання колишній в’язень.
За таких умов багато хто навіть не намагається скаржитися на відсутність передбачених законом щоденних прогулянок у тюремному дворику. Адже заради ковтка свіжого повітря пройти через «ластівку» і відбивання щиколоток готовий не кожен. А тим часом умови в самих камерах, де люди безвилазно перебувають по кілька років, залишаються вкрай несприятливими.
Через відсутність нормальної вентиляції повітря застояне, навколо вогкість і цвіль. Починаючи з ранньої осені й до пізньої весни в камерах холодно або дуже холодно. Ні змінного одягу, ні змінного комплекту постільної білизни у в’язнів немає. Вночі, поки переться єдиний комплект, в’язні сплять просто на голих матрацах, які часто валяються на брудній підлозі й давно перетворилися на засалені мішки.
Самі ув’язнені теж чистотою не розпещені — формально в душ їх водять раз на чотири дні, що адміністрацією в’язниці кілька років тому з гордістю було презентовано як «послаблення» режиму. Насправді, найчастіше з різних причин водять митися лише раз на тиждень, і при цьому на миття дають усього п’ять хвилин. Чомусь не дозволяють користуватися мочалками, тому ефективність такої гігієни здебільшого є лише декоративною. Причому в’язням доводиться спати на брудних матрацах без постільної білизни саме того дня, коли вони щойно помилися.
Також трохи відомо про проблеми з медичною допомогою та харчуванням. Ув’язнені там постійно живуть на межі голоду. Скаржитися на умови утримання марно. Ось як описує розправу за спроби домогтися дотримання правил один із колишніх ув’язнених цієї «критки»: «Проводять шикування. Наказують зняти верхній одяг для огляду. Ну, щоб перевірити на наявність забороненого. Потім знімають на реєстратор напівголого і пишуть рапорт, що він перебував не у формі, відмовився виконати вимоги. Комісія одразу призначає 15 діб». Після закінчення першого перебування у штрафному ізоляторі, як мінімум, передбачено повторне поміщення, так би мовити «для закріплення ефекту». Серед причин для повторного поміщення може бути використано, наприклад, формулювання «виконував зарядку без ентузіазму».
Ще однією формою боротьби зі скаргами стає повне позбавлення права на листування. Взагалі, ця в’язниця відома у вузьких колах саме тим, що давно й завзято блокують поштове сполучення зі світом. Відповіді з Верхнеуральскої критки надходять рідко і мало кому. Багато хто сумнівається, що до в’язнів доходять і їхні листи. Між собою волонтери часто називають Верхньоуральськ ще одною чорною дірою для своїх листів. Тому найчастіше вони рекомендують одразу видавати себе в листі за родича через ризик, що послання може просто не дійти.
До тих, хто вирішив поскаржитися на адміністрацію, як правило, листи вже не доходять. «У одного пзк (політв’язня — авт.) там вилучили всі листи й спалили, не давши прочитати», — розповідає про звичаї верхнеуральських наглядачів профільний чат, присвячений листуванню з політв’язнями. Ще одна категорія тих, хто повністю позбавлений листування, — українські військовополонені. Шанси зв’язатися з ними, поки вони перебувають у Верхньоуральській в’язниці, вважаються близькими до нуля. Слід припустити, що й усі інші обмеження щодо них застосовуються активніше, ніж щодо решти ув’язнених Верхньоуральська. А це означає, що їх ймовірно б’ють, знущаються та створюють нестерпні умови.
Головним виконавцем цієї практики останні сім років є начальник в’язниці Сергій Миколайович Леонтьєв, а також його заступник Мірзагалей Ісламголеєвич Дюсембаєв, який, до речі, відповідає, зокрема, й за «гуманізацію умов утримання ув’язнених».
Список українських громадян, які пройшли або продовжують перебувати в катівнях Верхньоуральського «централа»:
Еюпов Азамат Серверович
Сулейманов Ескендер Серверович
Дерман Наріман Маметович
Абдулгазієв Тофік Султанович
Єнюков Андрій (Абдулла) Андрійович
Кваша Володимир Олегович
Жицький Петро Олександрович
Євдокименко Олександр Павлович
Золотаренко Максим Сергійович
Гоч Євген Володимирович
Табалюк Антон Анатолійович
Дмитрюк Василь Анатолійович
Безручков Андрій Олексійович
Юров Володимир Анатолійович
Озимук Віталій Віталійович
Куч Єгор Сергійович
Дегтярьов Олександр Ігорович
