Олюха Ігор Олександрович
здобувач вищої освіти факультету філології та журналістики
Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка
Науковий керівник: Павлова Ірина Григорівна
канд. філол. наук, доцент, завідувач кафедри української мови
Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Україна
У ХІХ ст. на зміну загубленій у вихорі політико-культурних трансформацій ХVIII ст. староукраїнській («руській») мові приходить витворена на народному ґрунті й оприявнена в «Енеїді» (1798–1842) І. П. Котляревського, а згодом описана «Грамматикою малороссийского наречия» (1818) О. П. Павловського нова українська літературна мова.
З кінця ХVIII ст. до українського руху, зосібна літературного, почали широко долучатися освічені громадяни, найперше дворяни, інтелігенти, духовні особи тощо. Виховані в російськім, польськім, німецькім абощо культурнім середовищі, вони бралися освоювати побут українського народу, захо́дилися вивчати його мову. Намагаючись писати «по-українському», нові письменники мимоволі, як, приміром, Т. Г. Шевченко [1], або свідомо, як І. Я. Франко [2], уживали у своїх словесних полотнах, хто рясніше, хто скупіше, таких елементів, що розхитували систему нової літературної мови як саме народної.
На зорі ХХ ст., у пору так званої «українізації», лінгвісти Є. К. Тимченко, О. Б. Курило, С. С. Смеречинський бажають повернути національну мову до її джерела. На жаль, учених репресовано, а їхні цінні праці заборонено й забуто на десятки років [3]. 1933 року, згорнувши «українізацію», окупаційна більшовицька влада починає нахабно втручатися у внутрішній лад української мови, нав’язуючи їй «інтернаціональні» стандарти.
Нині, витерпівши понадстолітній тиск колонізаторської та денаціоналізаторської політики, українська літературна мова має нарешті визволитися від чужого й повернути своє. Отже, назріла потреба переглянути її норми, не обмежуючись тільки правописними, як це роблено досі.
У нашім досліді, не зазіхаючи вичерпати означеної теми, ми зупиняємося на кількох вагомих, на наш розсуд, моментах, що на них слід зважати кодифікаторам нових автентичних літературних норм. Поділяємо наші зауваги на такі розділи: орфоепія, морфологія, синтаксис.
Ι. Орфоепія. 1. Ініціальний звук [и]. Уважаємо, що слід розширити, відобразивши орфографічно, список слів зі звуком [и] в ініціальній позиції, не обмежуючи його тими лексемами, що подані в змінах 2019 р., і відмовитися від так званої «факультативної вимови» [і] замість [и]. Напр., не тільки ирод, икати, але й играшка, иноді, иней, инший, иржа, искра тощо [4; 5].
2. Тверді приголосні перед [і] з [о]. На нашу думку, варто відновити як єдину нормативну тверду вимову приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед [i], що походить із давнього [о] й прикметникової флексії -ыѣ: дім, котів, возів, стосів, абзаців, голі, зелені тощо [5].
3. Епентетичний [j] після губних приголосних перед голосними [е], [а], [о], [у] в запозичених словах. Оглядаючись на закономірності історичного розвитку української фонетики, пропонуємо вимовляти в запозичених словах замість сполук м’яких губних з голосними [е], [а], [о], [у] сполуки твердих губних з уставним [j] перед голосними, позначаючи на письмі цю орфоепічну особливість апострофом і буквою й (перед [о]). Наприклад, не Бєлий (російське прізвище), бязь, Бьо (норвезьке прізвище), пюпітр, а Б’єлий, б’язь, Бйо, п’юпітр тощо [6].
ІІ. Морфологія. 1. Варіативно нормативні форми колишньої двоїни іменників жіночого та середнього роду в т. зв. «павкальному числі». Думаємо, що форми колишньої двоїни, несправедливо вилучені з літературної мови 1933 р., слід відновити як варіативно нормативні, бо це одна з характерних ознак української мови, що вирізняє її з-поміж сусідніх слов’янських. Наприклад, не тільки дві дíвчини, три ноги́, чотири кни́жки, два відра́, але й дві дíвчині, три нозí, чотири кни́жці, дві відрí тощо [7].
2. Віднова як варіативно нормативних форм займенників з прийменниками без уставного [нʹ]. Ми вважаємо, що варто повернути репресовані 1933 р. форми займенників з прийменниками без епентетичного [нʹ]. Це одна з тих рис української мови, що різко відрізняє її від сусідніх слов’янських. Напр., не тільки без ньо́го, на ньо́му, на ній, коло них, але й без йо́го, на йому́, на їй, коло їх тощо [5].
3. Кінцівка -ів (-їв) у родовому відмінкові множини іменників середнього та жіночого роду. Думаємо, що треба, не озираючись на російську граматику, відродити як варіативно нормативну флексію родового відмінка множини -ів (-їв) для низки іменників середнього та жіночого роду й не обмежувати її тільки дозволеними чинною нормою одиницями. Наприклад, не тільки во́ла — вол, ба́гна — ба́гон, місця́ — місць, обличчя — облич, роздоріжжя — роздоріж, стовпище — стовпищ, питання — питань, статті — статей, тварі — тварей, але й во́ла — во́лів, ба́гна — ба́гнів, місця́ — місцíв, обличчя — обличчів, роздоріжжя — роздоріжжів, стопище — стовпищів, питання — питаннів, статті — статтів, тварі — тварів тощо [7].
4. Кінцівка -и в родовому відмінкові однини іменників третьої відміни з м’якою основою. Пропонуємо не обмежувати, бо для того немає жодних об’єктивних причин, переліку іменників третьої відміни, що мають варіативну флексію -и в родовому відмінкові однини, тільки наведеними в орфографічному кодексі 2019 р. Наприклад, не тільки радість — радости, сіль — со́ли та ін., але й латинь — латини, біль — бíли, міль — мо́ли, сув’язь — сув’язи тощо.
ІІІ. Синтаксис. 1. Присудковий називний, давальний, знахідний і решта способів заступати чужий українській мові присудковий орудний. За останні триста років інтерференті явища встигли проникнути, кажучи словами М. Т. Рильського, у саму душу української мови — у її синтаксис. Одне з таких — т. зв. присудковий орудний. Ця ознака польської і російської мов, ніколи доти не притаманна українській, прийшла в неї саме через мову освічених громадян, що мусили зростати й навчатися в колоніальних умовах. Удокладнимо це питання, дослідивши, якими саме способами народна українська мова заступає російський і польський «предикативний інструменталь» [8].
«Подвійні відмінки». Присудковий називний. Якщо підмет має форму називного відмінка, то іменна частина присудка, виражена іменником, займенником, прикметником або дієприкметником, тяжіє до нього теж у формі називного відмінка (Він стане мій учитель (а не «моїм учителем»); Він не є наш ворог (а не «нашим ворогом»); Вона завжди була моя (а не «моєю»); Я завсіди здавалася їм дивна (а не «дивною»); Ми ніколи не будемо переможені (а не «переможеними»)).
Присудковий давальний. Якщо іменна частина мови, що називає суб’єкта дії, має форму давального відмінка, то іменна частина присудка тяжіє до нього у формі того самого відмінка (Мені, бувши хазяйці, не раз доводилося давати собі раду самотужки (а не «хазяйкою»); Тобі треба стати вчительці (а не «вчителькою»); Саме небо веліло їй бути моїй (а не «моєю»); Йому судилося стати відомому (а не «відомим»)).
Присудковий знахідний. Якщо іменна частина мови, що називає об’єкт дії, виражена знахідним відмінком, то іменна частина присудка теж повинна мати форму цього відмінка (Застанеш її молодицю (а не «молодицею»); Ще мене дитину мати покинула питома (а не «дитиною»); Щодня я бачу тебе веселу (а не «веселою»); Робити бороду чорну (а не «чорною»); Нас привели сюди зневірених і змучених (а не «зневіреними і змученими»)).
Відмітимо, що при дієсловах на кшталт «звати», «кликати» і под., коли об’єкт дії виражений знахідним відмінком, іменна частина присудка приймає форму називного відмінка, а не знахідного (Звуть мене Олександр (а не «Олександром»); Її кличуть добродійка Закревська (а не «добродійкою Закревською») тощо).
2. Прийменникові конструкції. Прийменник «з»: Зробив з нього солдата (а не «його солдатом»); прийменник «за»: Будеш мені за сина (а не «сином»); прийменник «в»: Тепер я буду в паничах (а не «паничем»).
3. Сполучникові конструкції («як» і под.): Зробилася мені як сестра (а не «сестрою»); Звемо Дорошенка як гетьмана (а не «гетьманом»).
4. Присвійні й відносні прикметники замість присвійного родового відмінка однини. У сьогочасній літературній мові панує історично невластивий їй присвійний родовий відмінок однини — ознака модерних польської і російської мови. Натомість народна українська мова знає присвійні й відносні прикметники й активно ними користується. Наприклад, не дім батька, а батьків дім; не очі матері, а материні очі; не дочка Івана Петренка, а Іванова Петренкова дочка; не син козака Дороша Нетяги, а козацький Дорошів Нетяжин син; не усмішка кота, а котяча усмішка; не робота студента, а студентська робота тощо. А втім, українська мова не може обійтися без присвійного родового однини, якщо залежне слово-атрибут має при собі інший атрибут (дім хорошого батька) [8].
5. Відносний займенник «що» й паратактичні конструкції замість відносних займенників «який», «котрий» і «хто». Вказівні прислівники й сполучник «що» замість відносних прислівників. Сьогочасна українська літературна мова, зазнавши потужного польського й російського (через нього й церковнослов’янського) впливу, широко вживає історично невластивих їй відносних займенників «який», «котрий» і «хто». Натомість народна українська мова знає відносний займенник «що» й різноманітні паратактичні конструкції [8; 9].
Відносний займенник «що». Відносний займенник «що» при називному відмінкові: Пан, що носить високий циліндр (а не «який», «котрий»); Квіти, що ростуть у саду (а не «які», «котрі»); Той, що приходить опівночі (а не «який», «котрий», «хто»).
Відносний займенник «що» з особовим займенником третьої особи при прямім і непрямих відмінках: Була то кравчиня, що вона вміла добре шити (а не «яка», «котра»); Прийшов той чоловік, що найкращі руки в йо́го (а не «у якого», «у котрого»); Це той професор, що я йому подарував книжку; Коло авдиторії стоять дівчата, що їх я знаю (а не «яких», «котрих»).
Займенник «що» як суто відносний без займенників чи прийменників: А де ж тая панна, що я женихався? (а не «з якою», «з котрою»); Ви думаєте, ті любляться, що багато грошей (а не «у яких», «у котрих»); Це той ставок, що ми торік були (а не «на якім», «на котрім»).
Крім того, у теперішній літературній мові несправедливо панують відносні прислівники «коли», «де», «звідки», «куди», «кудою», «відколи» й под., характерні для церковнослов’янської, російської і польської, та зовсім не відомі народній українській мові. Натомість у ній побутує відносний займенник «що» при вказівних прислівниках «тоді», «там», «звідти», «туди», «тудою», «відтоді» й под. або без них.
Відносний займенник «що» без указівного прислівника: Як прийшла та пора, що вже йому треба бігти, то він бариться (а не «коли»); І довелося їм ночувати в такім місці, що скрізь пісок (а не «де»); Сестра його пішла в ту комору, що брат казав їй не ходити (а не «куди»).
Відносний займенник «що» при вказівному прислівнику: Як прийшла та пора, що вже йому треба бігти тоді, то він бариться (а не «коли»); І довелося їм ночувати в такім місці, що скрізь там пісок (а не «де»); Сестра його пішла в ту комору, що брат казав їй не ходити туди (а не «куди»).
Паратактичні конструкції. Факультативні сполучники «і», «а», займенник «той» і повторений іменник: І там через дорогу стоїть крамниця, (і, а) в тій крамниці різні краватки продають.
Факультативні сполучники «і», «а», повторений іменник: І там через дорогу стоїть крамниця, (і, а) в крамниці різні краватки продають.
Факультативні сполучники «і», «а», займенник «він»: І там через дорогу стоїть крамниця, (і, а) в ній різні краватки продають.
Факультативний сполучник «і», без займенників чи повтореного іменника: І там через дорогу стоїть крамниця, (і) різні краватки продають.
6. Подвійна заперека замість одиничної. Подвійна заперека — одна з самобутніх ознак українського й загалом слов’янського синтаксису. Спершу із церковнослов’янської мови (грецизм), а згодом із польської (латинізм) і з російської в українську літературну мову проникла чужа їй заперека одинична. Уважаємо, що її слід мати за ненормативну [8]. Приклади: І так повертає без нічого додому (а не «без усього»); Без ніякого сумніву (а не «без усякого»); Нічого навкруги його не обходить (а не «все»); Ніде по школах не відчувається організації дітей (а не «по всіх школах»); Межа ніколи не досяжна (а не «завжди») і под.
Отже, у поданій праці порушено актуальну проблематику української мовної самобутности, розглянуто історичні умови, що сформували сьогочасну українську літературну мову й, на жаль, віддалили від її народного джерела. Опріч того, у практичній частині проаналізовано кілька значущих проблем літературної орфоепії, морфології та синтаксису. Науковій спільноті варто зважити на них і, ширше вивчивши ці й решту тут не згаданих питань, виробити нові літературні норми української мови, що будуть утверджувати, а не розхитувати, її самобутність. У пригоді дослідникам має стати доробок авторитетних «пуристів», зосібна Є. К. Тимченка, О. Б. Курило, С. С. Смеречинського.
Список використаної літератури:
1. Синявський О. Н. Елементи Шевченкової мови, їх походження й значення. Культура українського слова / ред. О. Н. Синявський. Київ, 1931. С. 7–51.
2. Караванський С. Й. Секрети української мови. Друге видання, значно розширене. Львів : БаК, 2009. 344 с.
3. Шевельов Ю. В. Пуризм в українській мові // Українські вісті. 1966. 5 черв. (ч. 23). С. 2–3.
4. Шевельов Ю. В. Історична фонологія української мови / пер. з англ. С. В. Вакуленко, А. І. Даниленко. Харків : Акта, 2002. 1054 с.
5. Синявський О. Н. Норми української літературної мови. Львів : Укр. вид-во, 1941. 363 с.
6. Український правопис. Проєкт найновішої редакції. К. : Наук. думка, 1999.
7. Український правопис. Харків : Держ. вид-во України, 1929. 103 с.
8. Смеречинський С. С. Нариси з української синтакси (у зв’язку з українською фразеологією та стилістикою). К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2021. 283 с. Репринт із видання 1932 р. (Серія «Українська граматична класика»).
9. Курило О. Б. Уваги до сучасної української літературної мови. 2-ге вид. К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. 303 с.
