Серед порад Антоненка-Давидовича знайдемо статтю про слововжиток, яка наполегливо радить використовувати слово “усмішка” у значенні добра, а “посмішка” виключно у значенні “насмішка”.
Та й я пам’ятаю, як нам перед ЗНО в школі вдовблювали в голову цю просту істину. Що з нею не так? Гайда розбиратися.
Рівень перший.
Якщо не хочете довго читати, я вам запропоную простий варіант відповіді на питання: Словник української мови в 20 томах пропонує нам, що слово посмішка має два значення:
Факт є фактом: воно є у словнику в цьому значенні, отже його можна вживати. Щобільше, воно не має примітки “рідковживане” або “застаріле”, або, наприклад, “розмовне”, що часто можна побачити біля впевнено пролізлих у мову росіянізмів.
Рівень другий.
Ви вважаєте, що приклади вжитку серед всуціль радянських письменників не є надійним джерелом, і я вас розумію. В такому випадку можемо заглянути у словники дещо давніші. А. Кримський та С. Єфремов у своєму словнику, закінченому у 1933 році, вже подають посмішку та усмішку як синоніми в одному зі значень (тобто посмішка = лагідна або насмішка).
Тут, звісно, думки розділилися. Частина мовознавців 30-х років документують посмішку як в єдиному значенні “насмішка”, так і в двох значеннях.
Рівень третій.
Навіщо нам відомі мовознавці, якщо ми самі собі мовознавці. Маючи обмежений інтернетний ресурс складно сказати, хто придумав посмішку у значенні усмішки. Факт є у тому, що багато відомих письменників, на яких ми покладаємо важку ношу творення літературного стандарту, цього слова не вживали у значенні усмішки або не вживали взагалі. Гайда поглянемо на тих, у кого найбільше регалій (але врахуємо, що це узагальнення на прикладі текстів безплатного корпусу, тому інформація неповна):
Тарас Шевченко вжив серед корпусних записів слово “посмішка” рівно нуль разів. Єдине — це переклад його прози з російської у 60-х, тому не рахується. Та й у словнику мови Шевченка його нема.
Іван Франко — в корпусі нуль разів.
Леся Українка — в цьому корпусі нуль разів.
Тобто наші найбільші класики його або не вживали, або вживали, але нечасто і в творах, які не потрапили до корпусу.
Про що це нам говорить? Про те, що це слово несправжнє і його не можна вживати? Зовсім ні. Про те, що слово або мало було поширене в оточенні цих письменників, або з’явилося дещо пізніше (на користь другого також свідчить відсутність посмішки у деяких старих словниках). Точно я вам не буду говорити, адже це припущення на обмеженому масиві даних.
Перші вжитки цього слова у корпусі починаються ще від Івана Вагилевича (це не значить, що його придумав Вагилевич, це значить, що він — найдавніший автор, який є в цьому корпусі і вживав це слово).
Далі бачимо це ж значення у Старицького, потім його активно використовував Винниченко. Це все паралельно зі значенням “насмішка”, саме так і працюють синоніми.
Окей. Слово придумали українці і почали активно вживати українці (приблизно з 19-20 століття, якщо судити за корпусом). То що з ним не так, то чому його не можна вживати у цьому значенні? Бо так Грінченко сказав? Ми не можемо опиратися виключно на те, що писали півтора століття тому. А жоден мовознавець чи письменник не має бути істиною в останній інстанції, цією істиною зазвичай мають бути мовці.
Рівень четвертий. Сучасний стан та теорії
Набагато популярнішим у 19 столітті було слово “посміх”, але у значенні насмішки.
Тут починає проступати певна логіка. Раз посміх = насмішка, то і посмішка = насмішка. Але на мою думку, тут відбулося ось що. Слово посміх та слово усмішка на якомусь етапі змішалися в посмішку, перейнявши на себе значення обидвох слів. Це лише теорія, не істина, майте на увазі.
Окинувши оком стомленим результати пошуку по корпусах української мови, що я вам можу сказати.
Слово “усмішка” в усій літературі корпусу було вжито 35 572 рази.
Слово “посмішка” в усій літературі корпусу було вжито 30 783 рази, складно сказати, яке зі значень переважає, але я так проглянула і можу припустити, що більша частина у значенні усмішки. Але це треба порахувати, щоб знати точно.
І переважна кількість цих “добрих посмішок” вжиті після 1920 року.
Підсумок: були слова усміх, усмішка і посміх. Українці утворили посмішка і вживали спочатку в негативному значенні, потім в обидвох, і стали його активно вживати. Навіть закріпили у словниках. Іноді в мові таке відбувається, коли слова схоже звучать, їхні значення можуть перемішатися: як імовірний та вірогідний (але з цим є трошки інша історія, можливо, десь в майбутньому буде).
Чи вживати його? Справа кожного індивіда. Я обираю вживати, бо його фіксує літературна та усна мовна традиція, зокрема сучасна, а я не маю на меті орієнтуватися на класичний ідеал мови Шевченка та Котляревського. А ви вибирайте для себе.
