Він ріс там де батько лиш був на словах,
Він рано навчився терпіти й мовчать.
Коли інші діти раділи життю,
Він тихо тягнув всю роботу тяжку.
Не мав він плеча, сам мав стати плечем,
Для матері, дому, братів і сестер.
Ковтав всі образи, страхи і вину,
Бо знав як впаде все піде у труну.
І серце його стало трохи твердіти,
Не з вибору, а з необхідності жити.
Знав все що робити, вмів допомагати,
Але розучився життя відчувати.
Він став як залізо міцний і німий,
Пустий у середині, а зовні - мов лід.
Не плакав, бо сльози не входять у план,
Не скаржився , це все за слабкість вважав.
Боявся він слабкості більше ніж болю,
Той сором " не зможу", був гірший за втому.
Тож не дозволяв собі впасти, спинитись,
А мусив тягнути без права скоритись.
Усіх рятував, на себе не зважав,
Для інших час був, а для себе не мав.
І з роком новим ставав тільки сильнішим,
Та світло в душі, все ставало темнішим.
Бо тіло з заліза міцне та не гріє,
А серце в металі, відчути не вміє.
Аж поки прийшов день і він не збагнув,
Що сила не в холоді - жар він відчув.
Сила - це бути живим й не ховатись,
Сила - зламатись і знову вставати.
Що більше не хоче такого життя,
І устрій старий час змінити пора.
Він стане для сина не страхом і льодом,
А дружнім плечем, щоб мав завжди опору.
Не каменем в домі, не тінню в ночі,
А той хто в життя йому дасть всі ключі.
І хоч біль не зникне, та зміниться шлях,
Сімейні традиції нові писать.
Так родиться сила, не мертва і строга,
Жива і свідома, чоловіча, Родова .
Верещако Сергій.
