Просто я, якій піпєц як важко жити це життя.
І здавалося б — нічого і не сталося, але я не можу змусити себе жити повноцінно.
Чат GPT каже, що це вигорання. Більше ніхто нічого не каже, бо ніхто нічого не знає. А нема кому і знати, та нікому це і не потрібно.
Що ж думаю я?
Та хуй його знає, що думати, і хуй його знає, що робити.
Найчастіше — це намотала соплі на кулак і погнала собі далі.
Але ось так, щоб вони не намотувались — це щось вперше. Щось новеньке, так сказать, новий уровєнь. Ха-ха.
Так, зараз всі скажуть:
«Та що ж ти хотіла — війна. Он люди кожен день гинуть, хлопці і дівчата в окопах сидять, люди без домівок лишаються, а ти тут така соплі розпустила, жити тобі важко і т.д.»
Так, згодна з усім повністю.
Але дуже не виправляє ситуації.
Один із факторів мого стану і є війна.
Бо набридло боятись тривог по ночах.
Бо набридло шукати імена знайомих у списках загиблих героїв.
Бо набридло боятись за чоловіка, батька чи брата.
Бо набридло не знати, як довго ще цей жах буде продовжуватись.
Набридло чекати, що ось, ще трошки — і стане легше.
А воно от не стає.
Але ж нам треба жити.
І жити повноцінно.
І мати якусь мету.
І до чогось іти.
Але до чого?
Куди?
Хтось знає?
От я, наприклад, зараз не знаю.
Все, що я хочу зараз, — це щоб перестала боліти голова і я нарешті заснула.
Бо завтра, точніше вже сьогодні, мені треба встати годинок так у 6:00, зібрати всіх, натягнути на себе щось, що на мене налізе, і повезти аналізи дитини в лікарню.
А я не хочу.
Я хочу просто довго спати і валятись в ліжку.
І все.
Ні, брешу.
Не все.
Ще можна захом'ячити щось капець смачне і не переставати хом'ячити.
Оце так бажання по життю, правда?
Прям цель жизні, йомайо.
