Літо — це пора змін. Особисто для мене.
Хоча всі й кажуть, що час змін — це весна, я точно знаю: вітряна погода, ледь вловимі теплі промені сонця, яке тільки-но зміцніло після довгої зими, — це сумнівні мотиватори для рішучих життєвих зрушень.
Літня спека змушує шукати прохолоду, ховатися в тінь, уникати дії. Вона штовхає не лише вперед, а вбік — подалі від гарячого асфальту й липкого повітря. Але навіть це — лише виправдання. Лише внутрішній голос, який вигадує причини, аби нічого не робити.
Якщо чесно, то твердження про те, що «літо — гарний час для змін» — таке ж хибне, як і те, що «усе починається навесні». Бо за літом буде осінь, за нею — зима. А ми все будемо відкладати на потім. Говорити собі: «завтра», «от після свят», «з понеділка».
А потім прийде момент, коли це саме «завтра» просто перестане наставати.
Ні, це не буде апокаліпсис, не зомбі-вірус і не ядерна війна. Це буде звичайна тиха мить, коли вже буде пізно щось змінити або виправити.
Не знаю, чи я вже втратив свій шанс. Можливо.
Але єдине, чого я не зможу прийняти — це думку, що я навіть не намагався. Що здався, не зробивши жодної спроби.
Знаєш, майже кожен, хто має проблеми, намагається словами — прямо чи завуальовано — звинуватити в бідах когось іншого: людей, обставини, долю. Але я точно знаю: у багатьох своїх поразках винен саме я.
Так, комусь дістається доля «золотого хлопчика» чи «вродженого таланта». А мені випала роль звичайного хлопця з поламаним здоров’ям. Брак виробництва, так би мовити.
Можливо, це звучить грубо щодо моїх батьків… Не знаю. Але скільки б я не повторював: «мені не пощастило», — це нічого не змінює.
Благодать не зійде згори, як би сильно ти її не просив.
Є лише ця реальність. Є цей набір налаштувань, ця химерна система, що створила мене. І є одна-єдина місія — жити.
Уявляєш?
Ще з прадавніх часів єдине, що потрібно було людині — жити. Я не посланець Бога і не мандрівник у часі, тому не можу сказати напевне, як усе починалось.
Еволюція нейрона, що прибув із космосу? Кучка бруду, що перетворилася на людину з волі якогось голосу? А може, спадковий зв'язок із позаземним?
Не так важливо, як — головне, що ми з тобою зараз тут.
Сидячи посеред бетонних коробок, що тиснуть із усіх боків, багато хто з нас щиро вірить, що його життя — це випробування. І що це випробування комусь потрібно. Заради чогось.
І я, мабуть, погоджусь лише с тим що — це й справді випробування.
Бо якби кожен із нас був Гераклом — на всіх би не вистачило подвигів.
Я вже давно прийняв: я — просто людина.
Гравець у гру з незрозумілими правилами.
Спостерігач в інтерактивному фільмі з десятками розгалужень і кінцівок, де навіть "правильний вибір" не завжди веде до хорошого фіналу.
Але що дає тобі це усвідомлення?
Ти ж читаєш цей текст не просто так!
Ти хочеш знайти істину, відчути мораль, сенс усього цього...
А я скажу тобі ось що:
люди самі вигадують собі мораль.
Вони намагаються спиратись на свої ж внутрішні переконання.
Так було завжди. Так буде й надалі. Бо це і є — наше «я», не особисте, а спільнолюдське.
Як тільки мавпа спустилася з дерева з бананом у руці й почала ходити прямо — вона сама вигадала причину, чому треба продовжувати йти.
Істина така:
не всюди треба шукати сенс. Іноді треба просто йти.
