Ми не встигаємо за часом
Останнім часом я почав ловити себе на думці: ми просто не встигаємо за технологіями.
Від епохи Альберта Ейнштейна минуло трохи більше ста років, а людство вже всерйоз планує колонізувати Марс. Не просто планує — готується.
Уявіть собі: підходите ви до самого Альбича та кажете:
— Завтра злітаємо на Марс, будемо садити картоплю.
Двадцять років тому нас дивувала музика в телефоні.
Десять років тому — перші нейромережі.
П’ять років тому ніхто навіть не думав, що весь світ переїде в інтернет.
Цей список можна продовжувати до безкінечності, але незмінним залишиться одне: світ шалено прискорюється.
А що ми?
Куди не глянь — усі користуються нейромережами. І для чого? Для створення натальних карт, передбачень, «розкриття карми». І головне — не для того, щоб надурити когось на кілька гривень, а щиро вірять у правду, яку написав алгоритм, підлаштований під них самих.
Ми злізли з дерев, але дерева залишилися в нашій ДНК.
Ми досі не можемо прийняти факт, що містицизму може не бути. Бо без цього світ стає надто порожнім.
Навіщо ми народилися, якщо в цьому немає жодного сакрального сенсу? Без цієї причини, без того маленького вогника, який дає мотивацію, ми б ніколи не наважилися думати про щось більше, ніж високі джунглі й стиглі банани.
Ми завжди шукали.
І завжди боялися не знайти.
Але іноді правда схована в простому — немає нічого, чого не могло б бути.
Як би просто, але водночас складно це не звучало, та це єдина правда.
Одне залишається незмінним: нам дарована яка-не-яка, але життя. І як би нам не хотілося інакше, нам судилося його прожити.
Не можна жити без віри у щось.
Але й жити сліпою вірою — теж не можна.
