Знаєте, я прожив лише 27 років.
Комусь може здатися — що це лише початок життя, перші кроки у свідомому світі. Але дорослість не завжди настає за паспортом. Іноді вона приходить тоді, коли навколо тебе лікарняні стіни, а твої «однолітки» в цей самий час грають у дворі в футбол чи сміються у шкільній їдальні.
У мене було по-іншому.
Я ріс не серед друзів, а серед медичних апаратів, діагнозів, очікувань й пекучого запитання: "А чому я?"
Я не пам’ятаю свого дитинства таким, як його показують у фільмах. У мене не було велосипеду, який я розбивав об дерево. Не було літніх канікул на річці. Зате було багато тиші. І ще більше часу. А з часу — виростає усвідомлення.
Самостійність для мене не була рисою характеру — вона була умовою виживання. Бо як пояснити комусь, що твої думки доросліші за тебе самого? Як розповісти, що ти не мрієш про новий смартфон, а просто хочеш один день без уколів?
Про ідеали, що вмирають
Колись я теж вірив у книжкові істини, які всім нав’язували як «ідеали»: борись, старайся, перемагай.
Але ідеї — не догми. Ідеї — як вогонь.
Якщо його не підживлювати, він гасне. А ті ідеали, які вкладали в нас з екранів та шкільних плакатів, уже давно згасли. Якщо бути чесним — вони померли ще у 2022-му.
Хтось ще жив ковідом, а мій світ задихався у війні.
У цей час усі навколо почали шукати «винного», «героя», «ворога», «надію». А я просто намагався встати з ліжка. Ті, хто колись називали себе друзями, мовчки зникли. Усі плани розсипались, немов крихкий папір. І саме в той момент я, як особистість, — помер.
Але от у чому проблема — людина, навіть стоячи на руїнах, не може прийняти реальність. Бо правда болить сильніше, ніж фізичні страждання.
Був період, коли здавалося: ось воно — стабільне, вільне життя.
Були плани, знайомі, творчість, навіть маленьке ім’я в літературному середовищі. Я навчився заробляти. Навчився жити, попри складнощі.
Але одного дня все змінилося. Не поступово, не лагідно — а одразу.
Про ідеї, що народжуються
І все ж я вірю — не в казки, не в політиків, не в чергову «надію на краще». Я вірю в ідеї. Не ті, що на білбордах. А ті, що виникають у голові, коли ти стоїш на межі. Бо саме там, у граничному стані, народжується справжнє.
Ідея — це не щось божественне. Це, швидше, міст між тим, ким ти був, і тим, ким хочеш стати. Це як лабіринт: ти йдеш, блукаєш, натикаєшся на стіни, падаєш — і раптом знаходиш вузький прохід. Це — твоя думка. Твоя правда. Твій шанс змінити хоча б щось.
Ідеї не мають віку. Вони народжуються у тиші, серед болю, у щоденній боротьбі з безсиллям. Як знайти свою?
– Спостерігай.
– Не змушуй — дозволь думці визріти.
– Поєднуй непоєднуване.
– Вір, навіть якщо весь світ скаже «ні».
То навіщо все це?
Бо одного дня, після всього, ти розумієш: життя не про перемоги. І не про втрати. Життя — про те, що ти зробиш зі своєю історією.
Неважливо, чи є в тебе медалі, досягнення, успіх. Важливо — чи залишилось у тобі щось людське.
Я не пишу цей текст, щоб викликати жалість. Мені не треба співчуття. Мені треба, щоб хоча б одна людина, прочитавши це, зрозуміла: ти маєш право бути собою, навіть якщо твій шлях не схожий на чужий.
Я живу, поміж уламків, і продовжую шукати ідеї. Не для того, щоб змінити світ. А щоб не дати світу змінити мене до невпізнання.
Бо навіть якщо світ зламає тебе — завжди залишиться шанс стати кимось, кого вже неможливо зламати.
