"Я подорослішав раніше, ніж потрібно. Але це не зробило мене слабшим"

Знаєте, я прожив лише 27 років.
Комусь може здатися — що це лише початок життя, перші кроки у свідомому світі. Але дорослість не завжди настає за паспортом. Іноді вона приходить тоді, коли навколо тебе лікарняні стіни, а твої «однолітки» в цей самий час грають у дворі в футбол чи сміються у шкільній їдальні.

У мене було по-іншому.

Я ріс не серед друзів, а серед медичних апаратів, діагнозів, очікувань й пекучого запитання: "А чому я?"

Я не пам’ятаю свого дитинства таким, як його показують у фільмах. У мене не було велосипеду, який я розбивав об дерево. Не було літніх канікул на річці. Зате було багато тиші. І ще більше часу. А з часу — виростає усвідомлення.

Самостійність для мене не була рисою характеру — вона була умовою виживання. Бо як пояснити комусь, що твої думки доросліші за тебе самого? Як розповісти, що ти не мрієш про новий смартфон, а просто хочеш один день без уколів?

Про ідеали, що вмирають

Колись я теж вірив у книжкові істини, які всім нав’язували як «ідеали»: борись, старайся, перемагай.

Але ідеї — не догми. Ідеї — як вогонь.

Якщо його не підживлювати, він гасне. А ті ідеали, які вкладали в нас з екранів та шкільних плакатів, уже давно згасли. Якщо бути чесним — вони померли ще у 2022-му.

У цей час усі навколо почали шукати «винного», «героя», «ворога», «надію». А я просто намагався встати з ліжка. Ті, хто колись називали себе друзями, мовчки зникли. Усі плани розсипались, немов крихкий папір. І саме в той момент я, як особистість, — помер.

Але от у чому проблема — людина, навіть стоячи на руїнах, не може прийняти реальність. Бо правда болить сильніше, ніж фізичні страждання.

Був період, коли здавалося: ось воно — стабільне, вільне життя.

Були плани, знайомі, творчість, навіть маленьке ім’я в літературному середовищі. Я навчився заробляти. Навчився жити, попри складнощі.

Але одного дня все змінилося. Не поступово, не лагідно — а одразу.

Про ідеї, що народжуються

І все ж я вірю — не в казки, не в політиків, не в чергову «надію на краще». Я вірю в ідеї. Не ті, що на білбордах. А ті, що виникають у голові, коли ти стоїш на межі. Бо саме там, у граничному стані, народжується справжнє.

Ідея — це не щось божественне. Це, швидше, міст між тим, ким ти був, і тим, ким хочеш стати. Це як лабіринт: ти йдеш, блукаєш, натикаєшся на стіни, падаєш — і раптом знаходиш вузький прохід. Це — твоя думка. Твоя правда. Твій шанс змінити хоча б щось.

Ідеї не мають віку. Вони народжуються у тиші, серед болю, у щоденній боротьбі з безсиллям. Як знайти свою?

– Спостерігай.
– Не змушуй — дозволь думці визріти.
– Поєднуй непоєднуване.
– Вір, навіть якщо весь світ скаже «ні».

То навіщо все це?

Бо одного дня, після всього, ти розумієш: життя не про перемоги. І не про втрати. Життя — про те, що ти зробиш зі своєю історією.
Неважливо, чи є в тебе медалі, досягнення, успіх. Важливо — чи залишилось у тобі щось людське.

Я не пишу цей текст, щоб викликати жалість. Мені не треба співчуття. Мені треба, щоб хоча б одна людина, прочитавши це, зрозуміла: ти маєш право бути собою, навіть якщо твій шлях не схожий на чужий.

Я живу, поміж уламків, і продовжую шукати ідеї. Не для того, щоб змінити світ. А щоб не дати світу змінити мене до невпізнання.

Бо навіть якщо світ зламає тебе — завжди залишиться шанс стати кимось, кого вже неможливо зламати.