Коли тяга до тютюну стає смертельною
Я чула, що той район небезпечний, але навіть не уявляла, наскільки. Думала, плітки перебільшують: це ж самісінький центр міста, оаза туризму, тут поліція і камери на кожному кроці. Кому може ввижатися зло серед ошатних столітніх кам’яниць з заквітчаними балкончиками? Або під навісами крихітних кав’ярень, звідки пахне шоколадом і булочками?
Ну що ж. Мабуть, я ще замало тоді знала про зло і де його видивлятися. Мені було двадцять з гаком, я тільки переїхала до Польщі і обирала своє перше орендоване житло за єдиним принципом: якнайдешевше.
На першому поверсі будинку розташовувався ресторан, який мені дуже подобався. Тішила думка про те, що я зможу будь-якого дня спуститися в капцях по улюблені млинці з ваніллю і малиною. Такі міщанські аспекти, як кошти на харчування в ресторані, моїх рожевих мрій тоді не торкалися.
Ми з чоловіком сиділи на автобусній зупинці в очікуванні на власника квартири. Сутеніло, але навколо нас було гамірно: стугоніли трамваї, шугали автівки, в усіх можливих напрямках пливло і котилося у м’якому світлі ліхтарів невгамовне людство. Мені було затишно й спокійно.
Рівно до того моменту, доки хтось не вгатив чимось важким у скляну стіну автобусної зупинки, на якій я сиділа. Хтось, хто цілився через скло прямісінько мені в спину.
Під акомпанемент мого вереску чоловік накинувся на кудлатого обідранця з масивною дерев’яною милицею. Я заворожено втупилася в її металеву кінцівку, уявляючи, як ця штука завиграшки пробиває скло і спочиває на моїх крихких хребцях. Не так сильно він і замахнувся, мабуть…
— Досить, досить, подивися, він же без ноги! — заволала я і кинулася відтягувати чоловіка. До каліцтва мені, якщо чесно, було байдуже. Але горлала та паскуда так, що на нас вже звідусіль озиралися, ще й сморід від нього йшов такий, що аж очі виїдало. Ну і звичайно, не хотілося провести перший вечір нового життя в поліційному відділку за побиття бездомного.
Чоловік востаннє сплюнув у бік мого кривдника і покірно пішов за мною в бік ресторанної тераси. Я вирішила, що там нам буде безпечніше, а від замовлених двох чашок чаю несильно збідніємо.
— Так, тут, на жаль, є проблема з бездомними, — недбало кивнув власник квартири, якому ми розповіли про цей випадок. — Але не все так жахливо. Просто старайтеся не виходити з дому без потреби, коли темно.
Ну ок, справедливо. Вештатися по нічних клубах ми не любимо, тож робити вночі на вулиці нам нічого. А квартира затишна, з великими вікнами, з товстим килимом і навіть ванною замість душової кабіни! Щаслива й окрилена, я підписала умову оренди і заходилася хазяйнувати в крихітній ошатній кухні.
Чоловік крутився біля старенького телевізора, потім порпався на антресолях в пошуках “чогось цікавого”, а потім побіг за цигарками в цілодобовий магазин навпроти.
— Дивись, туди й назад, бо вже темно. Не затримуйся і обережно будь!
Збігав, повернувся за п’ять хвилин. Що там було страшного в цьому районі, кажете?
Якби ж я тільки знала…
Того вечора в нього знову закінчилися цигарки. Було десь по десятій, я, вже вбрана в піжаму, ліниво куняла перед телевізором. Чоловік гукнув, що вийде в магазин, потім клацнули двері. Я примружилася і глибше заповзла під ковдру.
Прокинулася різко, на видиху — наче хтось ляпаса заліпив. Світло в кімнаті різало очі, ковдра тиснула і не давала дихати — чи то тиснула на мене зловісна, неприродна тиша, яка огорнула все навколо? Відчуття було таке, наче опинилася у фільмі жахів.
— Гей, ти вдома?
Годинник показував другу тридцять, за вікном було чорно й порожньо, без гуркоту трамваїв і гамору юрби. Чоловіків телефон лежав на дивані біля мене, але його куртки і кросівок не було. Двері у квартиру так і були незачинені.
Недовго думаючи, я загорнулася в товстий халат поверх піжами і помчала вниз до цілодобового магазинчика, весь час озираючись навсібіч. Треба було хоч якусь виделку взяти для самооборони, дурепа. На щастя, на вулиці було порожньо.
Але продавчиня з магазину мого чоловіка не запам’ятала. На моє прохання перевірити камери тільки пирхнула і сховалася десь за прилавком.
Що належить робити у випадку, коли чоловік вийшов по цигарки з одним лише гаманцем і не повернувся додому? Розумна людина подзвонить у поліцію. Юна перелякана емігрантка номеру до польської поліції не знає, тому дзвонитиме Патриції.
Патриція була приятелькою мого вітчима, я допомагала її сину з домашками з англійської. І точно знала, що вона працює десь у поліції, бо бачила у них вдома її уніформу. Але не впевнена, що їй часто телефонують о третій ночі з риданнями про зниклого чоловіка.
Так чи сяк, вона повелася бездоганно і на віки їй за це дяка. Патриція порадила, куди дзвонити і що казати. А коли бездушний поліційний диспетчер не запропонував мені нічого, окрім прийти зранку у відділок і залишити заяву про зникнення, вона прихилилася до моїх тривог.
— Ти ж знаєш, що це за район, ти знаєш, як тут ночами! — ридала я їй в слухавку. — Може, він десь під парканом лежить стікає кров’ю! Чому вони не можуть перевірити вулиці?!
Патриція не стала мені казати, як той диспетчер, що я мушу заспокоїтися. (Чи комусь хоч колись допомогло в момент паніки речення “Ти мусиш заспокоїтися”?!) Вона не стала припускати, що він чкурнув до коханки або напивається десь у нічному барі. Вона розуміла, що підстави для паніки в мене є. Я ж-бо відчувала, кожна клітинка мого тіла криком кричала: він у небезпеці!
Патриція пообіцяла “зробити пару дзвінків”. Просила тільки не виходити з дому і не наражатися на небезпеку самій. Доки вона комусь дзвонила, я підняла на вуха своїх і його батьків, всіх налякала й переполошила, але жодні їхні запитання, жодні припущення (“давай поміркуємо тверезо”) ні на йоту не стишили мого страху. Всі вони були далеко, а в цьому місті я була сама, я була єдина його близька родичка. І він десь там, потребує моєї допомоги, а я тут безпорадно кидаюся з кутка в куток, наче звір у клітці, і вся моя надія тільки на клятий телефон і на Патрицію!
— Катю, вибач, але наразі більше нічого зробити не можна, — пригнічено зізналася вона п’ять хвилин потому. — О восьмій ранку будь під центральним комісаріатом, я тебе там зустріну…
Адресу комісаріата я вже не почула, бо люто пожбурила телефон геть і понеслася до вішаків з куртками. Якщо поліція відмовляється мені допомогти в пошуках мого чоловіка — шукатиму його сама!
Цього разу я налаштувалася на довгу прогулянку: шапка, рукавиці, товстий шарф, уггі замість кросівок. До кишені — маленький кухонний ніж. Уже уявляю собі, як я буду ним розмахувати в сутичці з якимось бездомним з велетенською милицею — але це було найкраще з того, що мені вдалося знайти.
Варіанту залишатися вдома і чекати восьмої ранку я не розглядала взагалі, бо за ці години вщент би з’їхала з глузду в цих чотирьох стінах. Дана Патриції обіцянка нікуди не виходити більше не рахувалася.
У кімнаті за спиною істерично дзеленчав телефон — мабуть, батьки. Але я вирішила, що телефон мені теж більше не потрібен — жоден з півдесятка дзвінків, зроблених цієї ночі, нічим мені не допоміг.
Шукатиму його по району до ранку, а якщо не знайду — піду о восьмій складати заяву про зникнення.
Якщо до цього моменту ви вже задихаєтеся від напруги (сподіваюся, не від нудьги) і благаєте про розв’язку, то ось вона — у всій своїй плоті і крові. Як на сценарій трилера, вийшло безглуздо, але як на моє хаотичне життя — навіть немає чому дивуватися.
Першим, кого я побачила, вискочивши за браму кам’яниці, був чоловік. Живий-живісінький, посеред скверу в десяти метрах від мене, в компанії двох незнайомців з чорними тінями замість обличь.
— От же ж ти паскуда, от же ж ти сволота така! — горлала я до нього ще на бігу. — Я тут мало не вмерла зі страху, шукаю його всюди, всіх на ноги підняла, Патриції вже дзвонила…
Чоловік незворушно зиркнув на мене, наче ми розмовляли не посеред нічного скверу, а у ванній кімнаті, і я щойно попросила передати зубну пасту.
— Ще раз подзвони до Патриції, — чітко і неголосно промовив він. — Привіт передай.
Він знає, що Патриція — поліціянтка, він хоче, щоб я подзвонила в поліцію! Ці двоє з ним — небезпечні, вони хочуть його вбити! Господи, де мій телефон, чому тут в кишені ніж…
— Телефон вдома забула, чекай, я зараз! — і я чкурнула назад за браму.
Уся ця недолуга сцена зайняла кілька секунд, впродовж яких чоловікові супутники лише отетеріло витріщалися на мене. У висновку це нас і порятувало: ефект тотальної несподіванки і чужа мова, якої вони не розуміли. Якби я сказала “поліція”, а не “Патриція” (дідько, навіть звучить схоже) — історія могла б розвинутися геть інакше.
Цього разу диспетчер не міг мене просто так відфутболити порадою скласти заяву зранку і вже за п’ять хвилин над’їхав нічний патруль.
Виявилося, що чоловік пішов за цигарками не у магазин навпроти дому, а далі — “бо таких, як треба, не було”. У другому магазині приймали оплату тільки готівкою, а в нього була лише картка. А третій знаходився вже хтозна де, і доки він так блукав вулицями, його зачепили ці двоє.
Один, як згодом випливло, вже мав за плечима судимість, а інший через психічні розлади суду не підлягав. Вимагали зняти гроші з картки, погрожували ножем (грізнішим за мій). Чоловік заговорював їм зуби, як міг, пригощав цигарками і випивкою, пообіцяв дати велику суму готівки, яку нібито мав удома. Коли я вибігла, вони саме були на шляху до нашої квартири. Що він збирався робити, коли приведе в хату двох головорізів і вони не знайдуть там бажаних грошей — думати не хотілося.
На роботу ми того дня не пішли. Відіспавшись, рушили на комісаріат, де чоловік вже особисто зміг привітатися з Патрицією. Вона йому, щоправда, ніколи особливо не подобалася, і це було взаємним.
— То як, добрі цигарки? Були того варті? — в’їдливо запитала вона, не зважаючи на моє застережливе сичання. — Ти хоч уявляєш, як вона за тебе переживала?!
— Уявляю, — похмуро кивав чоловік.
— Ти хоч розумієш, дурню такий, на яку небезпеку ти її наражав? Вона — сама — побігла тебе серед ночі рятувати! У центрі міста, яке кишить бандитами і наркоманами! Чи ти хоч трошки вдячний за те, що в тебе така жінка?!
— Патриціє, досить, ну досить, він усе зрозумів, чесно!
Вона озирнулася на мене так, ніби щойно побачила, і гірко зітхнула:
— Ох, не впевнена в цьому, Катю. Сподіваюся, він був хоча б на трошечки вартий твого ризику.
Ну це вже було занадто, чорт забирай.
Я довго відмокала у гарячій ванні і рано вклалася спати, чоловік ще дивився футбол. За якусь годину мене розбудило його вовтузіння в коридорі. За вікном чорніла темрява, годинник показував рівно десяту вечора.
— Ти куди?!
— Та цигарки, блін, знову закінчилися. Я зараз. Туди й назад.
