А першими йшли якісь молоді два хлопці. Їй стало стидно просити у своїх однолітків. Вона перечекала поки ті пройдуть. Наступним йшов старший чоловік,майже дідусь,поважний,добре одягнений,він вигулював свою собаку. Коли той порівнявся з Олівією,то вона тихо,не дивлячись на нього сказала йому :
- Подайте,Христа ради !
І різко протягнула старому руку з відкритою долонею. Собака його,велика вівчарка,від різкого руху загарчала і оголила зуби. Олівія вздрогнула, а чоловік відсмикнув повідком вівчарку до себе і уважно оглянув Олівію. Вона не була бідно одіта,плаття її було не жебрацьке,бо Роуз позичила гроші і купила їй плаття більш-менш щоб можна було вийти в люди, бо у вельможі в лахміттях би Олівію і в прачки не пустили. І хоч плаття це було далеко не нове та у темноті виглядало як нове. Переконавшись що Олівія не виглядає як жебрачка,а значить аферистка якась, чоловік пішов далі.
Лишалось чекати ще,тай світ не без добрих людей,повторяла собі Олівія. Почав накрапати дощ. Все більше і більше. За дощем почався і вітер. Тягнуло сирістю і холодом щей від ріки яка текла збоку. За якихось 20 хв,Олівія була вже мокра до останньої нитки,прилипла тканина до тіла пече,коли обдуває її вітром. Коли хтось із вас був промоклий так що одяг прилипає до тіла,і тіло обдуває холодний шквальний вітер, то здається що не холод,а якесь скло ріже шкіру в тому місці де до неї прилипає мокра тканина,але якщо цю тканину відірвати від шкіри,так щоб вона не доторкалась до неї,і між шкірою і тканиною буде хоч трохи повітря,то вже склом не ріже,все ще холодно,але вже хоча б не чути того ріжучого болю. Так робила Олівія,час від часу то однією рукою, то друго не давала платтю прилипати до тіла надовго.
Нарешті йшли дві дами,це були середнього віку якісь жінки,вони обоє йшли під однією парасолею,йшли спішно і підняли свої плаття щоб ті не замокали від калюж які вже стигли появитись на тодішній нашій не асфальтованій вулиці. Коли жінки,не замічаючи Олівію порівнялись з нею,Олівія мовчки простягнула їм руку,вона вже нічого не говорила,тільки мовчки дивилась їм прямо в лице. Жінки обоє зупинились,вони роздивлялись Олівію і дивувались її вигляду. Тоді одна із них,та яка тримала парасолю і та яка старша з них обох відповіла :
- До мами ! До мами з татом іди !
Обоє жінок пішли далі,хоча одна із них,та молодша,ще два рази оглядадась на Олівію,ніби хотіла вернутись,але не вернулась.
Ще простоявши якийсь час,Олівія виправдовуючи себе,свою слабкість,так вона це називала потім,що саме вона виправдовувала свою слабкість коли переконала себе йти до дому,з надією що по дорозі когось зустріне і попросить милостиню,вона вирішила що йти буде тепліше ніж стояти і тому пішла... Та в таку непогоду ніхто не попадався,хіба що декілька хлопчурів кидали каміння в калюжі, щоб розлітались бризки по всі боки,і чиї бризки були більші той і переможець.
Олівія мовчки зайшла до кімнати Роуз,сіла на диван. Роуз зхлопнула лодонями і мовчки дивилась на Олівію,та ж розуміло, що Роуз чекає на гроші і вирішила не томити її :
- Немає нічого,не принесла я нічого.
Тоді Роуз почала звинувачувати Олівію що вона не вдячна до її доброти і що вона сама,Роуз, мусить обходити і її і її тата і що це вже не виносимо для неї і для її уже слабкого здоров'я і слабких її нервів .
В такому дусі кричала Роуз на Олівію, а та мовчала і нічого не пояснювала,нічого не розказувала про то що відбулось на другому поверсі і після,але через якийсь час тоже вскочила і крикнула до Роуз,це вперше в житті вона крикнула до своєї мачухи :
- То я продатись йому мала ? Ви цього б хотіли ? Легше б вам стало ?
- А хоч би і продатись! Дивись на неї, яке вона сокровище,який скарб, перлина яка ?! Потім Роуз,на другий день,говорила, що то не вона в той момент, казала ці слова.
Цих декількох слів було достатньо,щоб Олівія,яка пробула вдома раптом якихось хвилин п'ять, знову вискочила з хати і побігла на той самий дощ,від якого щойно сховалась дома. Ось тоді і сталась,ось тоді і прийшла біда,ось тоді я погубив Олівію,не Роуз погубила Олівію,а я. Саме я,бо Роуз від постійної бідноти і нервів вже не розуміла що говорить.
Вернулась вона пізно,уже була глибока ніч,Роуз відкрила їй двері,Олівія зайшла мовчки,не дивлячись на Роуз. У нас в коридорі стояв маленький столик,Олівія поставила на нього гроші,це була досить велика купа грошей,поставила вона їх мовчки,не кинула, а поставила і пішла у свою кімнату. Роуз підійшла до тих грошей,вона вже простягла руку,сама не знаючи чого,але в останній момент рука її зупинилась,вона ледь торкнулась цієї купи грошей і тут же відсмикнула свою руку,ніби не хотіла замаститись якимось брудом,ніби не хотіла осквернити свою руку. Двері в кімнату Олівії були закриті,було тихо і темно,але Роуз не могла піти спати,вона нечутно привідкрила двері в кімнату Олівії,щоб глянути що там. І хоч падав дощ і небо було похмуре але вуличний ліхтар трохии освітлював кімнату Олівії,штори якої були не закриті. Як могла бачити Роуз,Олівія лежала не роздягнена,вона скрутилась в калач,в клубок і обернулась лицем до стіни. Видно було як плечі її деколи вздригували одразу за цим чулись всхлипування,але Олівія кусала себе за руку,за кулак напевно,одним болем вона заглушала другий,тому всхлипування,плач її одразу припинявся і наступала тишина,але за хвилину-другу все це повторялось,і так до ранку. До ранку Роуз стояла під її дверима,зайти до Олівії вона чомусь не могла, а піти до себе в кімнату тим більше не могла. Зранку Роуз кинулась до лежачої Олівії,до ніг її,вони обнімались обоє,цілувались і плакали. Олівія ще могла говорити,в перший день,вона розказувала все,але вже під вечір з нею стався перший її припадок. Припадки потім ставались кожен день,вона втрачала свідомість під час припадку,а коли свідомість появлялась її дуже боліла голова. Вона майже перестала їсти і майже не говорила. Ми все надіялись що це пройде через декілька днів,але через тих декілька днів вона, на якийсь час, не впізнавала ні свою мачуху, ні своїх сестер. У неї ніби на годину-дві були якісь провали в пам'яті. Вероніка якось почула про це. Вона вже не була моєю гувернанткою давно,але якось вона взнала це і прийшла до нас. Мене не було дома,це Роуз розказувала. Вона принесла вузелок,тоді не було пакетів,як зараз,були такі шматяні вузелки типу сумочок,там було трохи чорного хліба і сиру. Вероніка положила з ними і якісь гроші на стіл,і почала переконувати Роуз,щоб віддати Олівію,віддати Олівію в психлікарню. Роуз спочатку категорично відмовлялась,вона лиш махала головою і закривала лице своє руками,а діти, коли почули за психлікарню почали плакати. Вероніка все таки переконала Роуз,хоча не з першого разу. Вероніка взяла на себе усю організацію цього такого процесу і усі витрати повязані з цим,разом із дорогою. Кімната,точніше палата Олівії була мала і брудна,на вікнах були металеві грати. В палаті було гаряче і душно і декілька великих мух противно дзвеніли і бились об скло вікна. У маленьких кімнатах і думати тісно,я замітив,що коли знаходжусь в малій кімнаті а ще з низькою стелею то ніби думкам тісно,а як тільки вийдеш десь на природу,біля ріки,чи озера,де широко і красиво то і думки вищі і легші і розумніші. А в такій кімнаті як Олівія жила то не тільки не вилікуєшся а ще більще з глузду зїдеш. Та Вероніка,хай Бог їй то порахує ! якимось чином знайшла якогось доктора,доктора чи професора,по медицині. Він якраз тоді писав дисертацію по психіатрії. Не по психології,а саме по психіатрії. Вероніка була категорично проти психологів,вони на її думку, можуть лиш анекдоти розказувати і заспокоювати що все буде добре. Цей доктор-професор не був відомий у науково-медицинському колі,але казав що коли допише свою дисертацію по психіатрії,він вивчав психіку людини, то казав, що здивує усіх всесвітньовідомих психіатрів, а можливо і получить Нобелівську премію в області медицини. Та цю свою феноменальну дисертацію він писав уже більше 10 років,нікому не показував і нікого нічим не міг здивувати тай хто зна чи здивує колись. За те він вирішив за свої гроші опікуватись і лікувати Олівію,він був бездітним зі своєю жінкою,вони були уже старими обоє,тому Вероніці вдалось бідолашну перевести із державної психлікарні до хати,до дому цього старенького лікаря психіатра. Точніше сама жінка цього старого психіатра,дізнавшись від Вероніки історію Олівії,сама наполягла щоб Олівію перевели із психлікарні до їх дому. Чоловік її спочатку був проти,але потім погодився і сам ще більше прив'язався до Олівії ніж його жінка і полюбив її як дочку. Вероніка щомісяця приїзжала навідувала Олівію і її нову сімю,але Олівія не впізнавала Вероніку. Щомісяця як тільки Вероніка получала пенсію,тут же частину грошей відкладала на поїздку. Так пройшло більше року. Ситуація була тяжка і не оптимістична,але одного разу,коли доктор цей гуляв з Олівією,вони завжди ходили мовчки,бо та не говорила,це була весна,травень,в цей рік був холодний травень,і хоч близько вже було літо,але дерева майже ще не цвіли. Спочатку берези розпустили свої бруньки,за ними, як зазвичай буває,після бруньок на березах починає на липах розпускатись листя,лікар і Олівія часто гуляли по цьому парку обсадженому деревами і довго просиджувались мовчки,якщо позволяла погода, на одній лавці перед височенним старим каштаном. Та коли на дворі потепліло і почав час цвісти усім каштанам,і вони розцвіли,і той під яким вони часто сиділи,то Олівія, почала щось намагатись,намагатись видавати якийсь не зрозумілий звук,смикала лікаря за рукав і показувала на цвіт каштанів.
Лікар зрозумів що процес пішов. Лікар пояснював потім Вероніці,що коли людина пережила якесь велике потрясіння,якусь велику біду,душевний біль,який вона,людина,в даному випадку Олівія,не змогла перенести, то мозок,такої людини виключається,спогади настільки йому болючі,болючі до невиносимості, що він,мозок, ніби виключається щоб більше нічого не згадувати і більше нічого не думати,це такий інстинкт самозбереження мозку,- пояснював лікар і це нормально,але в одних випадках він уже ніколи не включиться,в деяких пацієнтів включится але в тій чи іншій мірі,тобто частково включиться,а в деяких пацієнтів,якщо підійти дуже грамотно, то пацієнта мож повністю спасти і вилікувати. І тоді, коли перші спогади,включили її мозок,включили свідомість Олівії,стало ясно, що процес нарешті пішов,мозок ніби віддихнув і вирішив спробувати повернутись в реальність. Та разом з тим, що у неї почала проявлятись память,означало, що вона може знову згадати свою душевну травму,своє приниження, і все почнеться знову,вона знову впаде в безпамятство,тому тут треба реабілітацію проводити дуже грамотно,саме над цим працював цей доктор більше 10 років і Олівія,точніше ситуація Олівії, його дуже зацікавила.
Після того як Олівію здали в психлікарню,через мене здали і я дав собі слово не пити. Я тиждень не пив,получив за цей тиждень першу зарплату,першу зарплату десь за 2-3 роки і все до копійки віддав Роуз. Роуз тут же побігла в магазин,але стратила дуже мало,все решта вона заховала в шкатулку,голод і біднота навчили її економими,економити навіть до якоїсь не розсудливості. На другий день,зранку, коли всі спали,а це було саме сьогодні, я рано встав,взяв ці гроші з шкатулки,взяв і пропив,за останні я купив пляшку шампанського і ось у мене ще лишилось 35 пенсів,ось і все.
Зараз у нас близько одинадцятої,значить Роуз із дітьми уже прокинулись і уже все знають. А я тим часом їду у цьому поїзді і розказую вам все як є. Я їду до Олівії,не знаю чого, просто їду,Вероніка дала мені адрес того доктора і я... Шон бризнув слізьми. Спочатку він хотів,пробував стриматись але зрозумів що це сильніше нього. Він плакав як дитина... Ви колись бачили як плаче дорослий двометровий чоловік ? Як він задихається від плачу ? Це страшна картина,коли плаче жінка,ти дивишся на це але нічо такого,тобто звичайно сльози усіх цінні,і жіночі і дитячі,але коли плаче жінка чи діти то нічо такого,а коли плаче дорослий чоловік,коли чоловік плаче гірше жінки,гірше дитини, то страх нападає на усіх що бачать це,принаймні на мене.
Дама простягнула Шону хустинку,біла хустинка,з вишитими на ній ромашками і обпшикана парфумами,тоді така мода була у дам,у багатих дам. Шон взяв хустинку цю,вже хоів витертись нею,але в останній момент,зупинився,вдихнув її запах,обтерся своїм рукавом і не дивлячись на даму віддав їй. Коли плач стих,стих він доволі скоро,дама уже не боялась Шона. Вона розуміла,що Шон заходячи в купе грав роль,грав роль якогось ловеласа,яким можливо він був в часи своєї першої молодості,але оскільки сім'янин з нього не получився, то він,Шон, у відчаї згодився на нижчу роль,роль ловеласа,хоча б на якусь роль,щоб доказати самому собі що він ше щось може у цьому житті,що він може хоча б саму низість для чоловіка- закрутити голову якійсь баришні. І вона,ця дама, була для нього можливістю,можливістю доказати самому ж собі,Шону,що молодість ще не покинула його,але тут,коли він залився слізьми стало ясно що сім'янин з нього тепер такий самий як і ловелас. Шон зрозумів шо він приплив,приплив і треба сушити весла,треба з цим змиритись,сприйняти це як данність,як уже відбувшийся факт його життя. Дама все це теж розуміла. Вона не то щоб жаліла його,вона шось напружено думала,якась внутрішня робота кипіла у ній,вона нахмурила брови,задумалась і довго мовчала. Коли молода жінка,саме молода, надовго замовкає- бути біді.
Парубок,головний співрозмовник Шона, хотів перемінити тон,пермінити настрій і треба було почати з чогось посторонього.
- Ви казали що Вероніка читала Олівії Алісу в країні чудес, ви теж читали Льюїса Керрола?
- Хто такий Льюїс Керрол ? -спитав Шон,Шон думав що Алісу в країну чудас сама ж Аліса й написала !
- Як хто ? Автор Аліси !
- Не Льюїс Керрол автор Аліси - скромно але твердо заперечила дама - а Чарльз Латвідж ! а Льюїс Керрол це псевдонім його.
- Не знав цього,сказав парубок- але знаю що він ненормальний !
- Чому ненормальний ?
- А тому що він був математик,філософ,логік,фотограф,письменник і щей церковний дяк ! Людина не може займатись всім цим і залишитись нормальною. І як доказ моїх слів - факт що він фотографував голих дівчаток !
- Тут дама вся аж поблідла від злості,вона впялась своїми красивими,але уже збільшеними очима,очі ці блистіли і ніби трусились,здавалось що зараз так і вискочуть кудись.
Очима своїми вона вперлась в очі парубка,так що той аж поник і зтушувався. Та по при той пожар,що вспихнув у ній, вона намагалась виглядати все таки дамою :
- Дозвольте мені замітити вам,що дівчатка ці,приходили з своїми мамами ! Він же не викрадав їх десь на вулиці і не роздягав їх проти їх волі. Дівчатка ці приходили з мамами і роздягали їх їхні мамии ! І це все було на прохання їхніх матерів ! Фотоапарати тоді були рідкістю,вони було дорогими,великими і ніхто не вмів ними користуватись,крім професійних фотографів,до того ж одна фотографія робилась більше пів години,а деколи декілька годин. Ви чоловік і самі маєте це більше знати і розуміти,ніж я. І мами дівчаток весь цей час були і присутні і чекали. Тодішні нрави були інші від наших,тоді вважалось що дівчатка, які не досягли ще зрілості,що їхні не розвинені маленькі тільця не можуть викликати ніяких гріховних бажань,принаймні в психічно здорових людей ! А деякі матері,знаючи що їхні дочки колись подорослішають а врешті стануть і старими бабцями,то їхні метарі хотіли увіковічнити момент,коли їхні діти були ще дітьми,тому у них появлялись такі ідеї,щоб хтось зфотографував їх чад. Тому не розумію як так поверхнево мож судити про людину і на основі такого поверхневого аналізу очорнити людину. Це ваше судження,дозвольте мені вже бути з вами відкритою,ці ваші слова у його адрес, характеризують не його,а характеризують якраз вас... !
Дама надулась,розчервонілась і не чекаючи відповіді парубка обернулась до вікна,але тут же знов кинула свій погляд на парубка,погляд вже її був мягший,так що парубок вже не поник,вже не зтушувався.
- Але справедливості ради,мушу і замітити,що я теж не одобрюю такі поступки,поступки таких мамів,я б теж не відвела свою дитину до якогось незнайомого чоловіка щоб той...щоб той...Нема чого розглядати мою дитину всяким посторонім ! Ось у цьому я згідна,але в решті, з вами я не згідна ! Втім,спорити з вами не маю бажання,ні ознайомлюватись з вашими виправданнями,чи доказами,які ви вже напевно підготували,тому,будь-ласка,залишимте це,ви сказали свою думку,я теж маю право сказати свою. А спорити не намірена ! І буду вдячна вам,якщо ви не заставите мене вертатись знов до цієї теми.
- Pour emmener des enfants chez le photographe, il faut d'abord pouvoir les avoir,Sophi - серйозно промовив чоловік дами до неї. Він говорив французькою. Він знав що ми не зрозумієм,а оскільки дама була напевно француженка,то він звернувся до неї тільки її рідною і їй одній зрозумілою мовою. Та чоловік дами промахнувся,тай звідки йому було знати що я вчив французьку у школі тай читав на французькій мові Мопассана (Гі де Мопасса́н- французький письменник,1850-1893р.р.) Признаюсь Мопассан не вразив мене ані глибиною думки,ані висотою моралі,але в ту зиму у мене появилась збірка його новел на французькій,тому коли нема що читати то і Мопассана почнеш читати. Тому я міг зрозуміти про що сказав чоловік.Слова чоловіка цього мож було перекласти приблизно так :
-Щоб водити дітей до фотографа, ти спочатку повинна могти їх мати, Софі !
Софі-так назвав цю жінку її чоловік,тай й і ви позвольте мені її так далі називати. Софі тримала цю хустинку що пропонувала Шона в руках,вона опустила голову,закрила лице руками а потім почала витирати очі цією хустинкою,але плачу не було чути. Видно було, що вона подібне чує не вперше і вже навіть трохи звикла. Шон встав,він вставав повільно,повільно затискав обоє кулаків і не значи чим би закінчилось,якби парубок не вскочив і не встав між Шоном і чоловіком Софі,тай тут якийсь малий зайшов,точніше заглянув у наше купе,малий хотів милостиню просити,але побачивши таку сцену тут же пішов далі,та Шон крикнув його,той вернувся і дещо перестрашеними очима дивився на Шона. Шон дістав з кишені 35 пенсів,і дав малому.
- За здорв'я Роуз,за здоров'я Роуз і Олівії помолись ! Тай за мучителя їхнього помолись !
Малий взяв гроші, але нічого не відповідав, а лишень дивився на Шона.
- Ти знаєш їх мучителя ?- малий на запитання Шона хіба дивився великими очима і мовчав.
- Ти знаєш їх мучителя ? -уже крикнув йому Шон.
Малий помахав ледль головою,що не знає.
- Як не знаєш то придивись ! Шон нагнув своє лице до його лиця.
- Придивись уважно ! Пізнаєш тепер ! Тепер знаєш ?! - і Шон ледь помітно моргнув малому,як перед цим моргнув був Софі.
Малий затрусився. Шон побачив що настрашив малого і тут же поміняв свій тон на мякший :
- Ну ладно,біжи...вибач дядька,біжи...
Малий дійсно побіг.
- Ну це вже ніяк,це вже ніяк !- скрикнув чоловік Софі.
- Чергові ! Чергові ! де тут Чергові !?
Всі у вагоні почули крик чоловіка Софі але чергові не відгукувалась,чоловік Софі встав і пішов по чергових. Через хвилину з чоловіком Софі йшло двоє чергових,це були високі і сильні молоді чоловіки а за черговими уже йшла купа жінок,дітей,підлітків, всі вони знали що чергових просто так не викливають і всі навіть зраділи що чергових викликали. Як чоловік Софі з черговими майже підійшли до нас,я замітив, як чоловік дав їм декілька фунтів, він запхав їм у кишені по черзі,одному і другому.
- Ось цей ! Ось цей ! -вигукував і показував чоловік Софі на Шона.
Ось цей приставав до моєї жінки,хотів мене бити,а щей накинувся на одного малого !
Тут вспригнула на увесь свій ріст Софі. Вона була високого росту,очі її заплакані очі, прямо дивились,ніби визиваюче дивились на свого чоловіка. З під її голубого капелюшка її густе чорне волосся,підібране назад,під час того як вона вставала,капелюшок злетів і волосся вільно і ніби радіюче розпуталось і звільнилось,воно по обоє боків покривало її красиве лице і від цього краса її була ще осліпляююча,так що і я і чергові і всі охочі які прийшли дивитись що буде далі,а таких назбиралось багато уже,дивились на неї і мимоволі навіть не милувались нею, а дивувались нею. Є краса якою милуються,а я інша краса,більша,якою вже не милуються а тільки дуваються їй. Дивуються що у цьому світі може щей таке бути ! Що ж це за пташка ця Софі і який її політ ? - думав я і дивувався нею.
- Не приставав він до мене ! - скрикнула Софі до свого чоловіка.
- Не пристава він до мене і ти це знаєш ! Навіщо брехати ?!
- Він ненормальний і накинувся на дитину,на малого хлопця - тоді скрикнув чоловік Софі до чергових !
- Він не ненормальний - заперечила Софі,звертаючись до чергових,якби захотіла виправдати Шона.
- Він не ненормальний,він всього лиш юродивий.
- Сама ти юродива - крикнув чоловік на Софі і продовжив :
- А ось цей жебрак,оцей стакани краде по закусочних і показав пальцем на парубка.
Парубок тут же вскочив з свого місця.
- Не краду я стакани,не крав я його,я його купив ! І я не жебрак !
Парубок цей дійсно виглядав дуже бідно,на старому і поношеному піджаку його віднілись латки а лівий чобіт був збоку настільки розклеєний,що якщо придивитись уважно,можна було замітити зимову вязану шкарпетку синього кольору.
Так що коли він обурений словами в його адрес, кричав що він не жебрак,то розглядаючи його деякі люди дозволили собі засміятись. Парубок почув цей сміх. Почув цей сміх і зачервонівся.
- А навіть якщо жебрак ?! А навіть якщо жебрак той що ?! Бідність не порок,бідність не гріх,бути бідним не стидно,стидно бути дешевим і він глянув на чоловіка Софі, але той вже вимагав у чергових щоб ті викинули Шона,щоб викинули Шона на першій же станції з поїзду так як він порушує громадський порядок і становить загрозу оточуючим. Чергові вже получили, не офіційно, оплату за таку послугу і схопили щона по під руки,та тут Софі крикнула черговим :
- Не смійте ! Не смійте його викидати ! І перевела погляд до свого чоловіка :
- Де твоє серце ? Він же до дочки їде,може вона його побачить і пам'ять повернеться до неї,а ти хочеш щоб його отак взяли і викинули на пів дорозі,знаючи що він останні свої гроші віддав малому і не зможу доїхати до дочки !
- Не слухайте її,вона юродива,у неї буває...- сказав спокійно чоловік черговим і ті схопили Шона,публіка аж пискнула з захвату,видно було що публіка навіть і не підозрювала що сцена буде аж така феєрична для них.
- Панове,Панове- крикнув Шон,але від чергових не виривався,тай вони були і більші і сильніші нього.
- Панове,дайте слово сказати,дайте людське слово сказати,а тоді вже викидайте.
Пів хвилини,пів хвилини прошу ! Більше не прошу,більше не треба. По людському прошу ! По прощатись дайте ! Людям людське слово сказати дайте ! Чергові послабили хватку,Шон зміг підійти до парубка,обхопив руками парубка за шоки :
- Прости за той стакан ! І бідним бути не гріх,це ти точно сказав ! А я зараз і подумав що бідним бути і добре ! Якщо не надто бідним,якщо не дуже бідним,то це ж навіть добре я думаю ! Ну прощай брат,підкріпив ти мене,словом підкріпив ти мене !
Тоді Шон розвернувся в сторону Софі,між ними було десь метрів зо два,Софі все ще стояла і дивилась на Шона,Шон теж дивився на неї. Він повільно став на коліна,на обоє своїх колін і повільно поклонився до Софі,так що чоло його торкнулось кінчиків її чобіт. Вона розгубилась,ступила крок назад і вперлась у то вікно, в яке раніше дивилась,вона щеб більше відійшла від Шона,відійшла назад,але вже не було куди,Шон повільно піднявся.
- Нащо ви це зробили ? ! Нащо ви це зробили перед ними ? - майже кричала Софі.
- Та ж вони усі,хто тут зараз прибіг дивитись на вас,осуджує вас,сміється з вас,усі оці люди можливо і вдвоє гірші за вас,нащо ви себе принижуєте перед ними ?! Ви ж вищі і кращі за них. Ви свій позор не скриваєте,ви свій бруд назвали брудом і жалієте за нього! Хочете його виправити,витерти із себе. Ви думаєте вони,оці люди,що окружили вас не маю бруду ? Ви думаєте вони без позору? Але вони його ніколи не визнають як ви,вони не здатні його визнати самі перед собою,не то щоб публічно заявити про нього,а якшо вони його не здатні визнати то і очиститись не здатні,бо не можливо очиститись від того що не признаєш за бруд. А ви вже самі себе осудили,а хто сам себе осудив того Бог уже не судить,а хто виправдовується,хто сам себе не судить,той суд Божий на себе прикликає. І нащо ви мені тепер поклонились ?! А хто знає,хто знає мене ? Та я і сама себе ще не знаю, може я ще гірша за вас а ви мені кланяєтесь ? Може я і не здатна на то,на що здатні ви ? Може я ніколи не визнаю щей при людям свої проступки ? Нащо ви мені кланяєтесь так щей перед оцими всіма, а вони он пальцем біля виска на вас крутять. Чують що я про них говорю,чують і посміхаються,ніхто з них не застидається слів моїх,а тільки насміхаються з вас і з слів моїх,ось я тому і кажу що вони ніколи не очистяться,бо побачити свій бруд,свій позор це милість Божа,Бог показує нам які ми є,щоб ми себе самі пізнали і осудили,щоб йому не прийшлось нас судити !
- Не вам я поклонився,я не вам вклонився.
Шон говорив тихо,майже пошепки :
- Не вам я поклонився,я стражданням вашим,майбутнім страждання вашим вклонився !
- Виведіть нарешті з відси цього ненормального- крикнув чоловік,чергові схватили попід руки Шона і вивели,він не пручався.
