Була година десь біля десятої вечора,коли я вже лежав на своїй койці і міг спокійно про щось думати. У всій цій історії мож було винити тільки себе. Свою легковажність,необдуманість. Я тепер в величезних боргах,а що я отримав в замін ? Для чого мені вздумалось "викрадати" чужу наречену ? Згадувалось як Емма мені відповідала на моє питання чи любить вона його ? Якщо припустити що вона його не любить? То що це означає для мене ? Нічого не означає ! Якщо якась дівчина хоче вийти заміж за того кого не любить,то це її вибір і це не дає мені підстав перешкоджати цьому її вибору. Тай коли людина не любить але поважає то може з часом появитись й любов. А коли любить і не поважає то любов з часом зникне. Я злився на себе й на те для чого я задав питання,будь-яка відповідь на яке, ніяк не впливала на мене й неї. Злився на то що тепер по вуха в боргах. Я злапав себе на думці-що зараз головне не думати про це і поскоріша забути Емму,її нареченого,браслет,поскоріше забути все це і по можливості поскоріше розрахуватись з боргами і вернутись до свого спокійного,розміреного життя. Деколи спокійне життя наводить на мене якийсь сум,відчуття що щось бракує,відчувається якась не завершеність,не повнота буття,не цілісність,так ніби борщ не солений. Та як тільки в спокійне життя вриваються проблеми у вигляді: переживань,різних пристрастей,фінансових проблем,втрати здоров'я то тоді одразу розумієш що до цього моменту ти жив прекрасно але не усвідомлював цього. Тому такі не гаразди і переживання дають хоча б один позитив-отврезвляють людину і навчають задовольнятись тим що є. Таким був я,таким що не цінував той спокій і плавність життя,а хотів чогось цікавішого. Та коли прийшло то цікавіше то я одразу відчув,що насправді я слабкий,не розумний,не здатний аналізувати свої поступки,не власник і не господар своїх же почуттів і характреу. До цих днів у мене завжди були лишні кишенькові гроші,веселість,спокійна й тиха веселість,якась я б сказав якась легка без причинна радість не покидала мене. Я міг і хотів щось планувати і втілювати ці плани в реальність,а ким тепер я став ? Тільки тей роблю,що збираюсь з своїми думками і не можу їх скласти в якийсь логічний порядок,в якусь загальну картину. Всі мої думки крутяться ніби пилюка в пилесосі. Всі мої думки крутились в моїй голові в якомусь бардаку,безпорядку. Ці думки часто суперечили одна одній. Все пішло шкереберть. Все пішло без ніякого сенсу,змісту,все якесь противне,не правильне. Ось таке я відчував в той вечір.
Я знав себе,знав що коли я попадаю в такий стан,стан відчаю,розчарування то цей стан треба терпляче перебути. Хоча в такі моменти людині здається що цей стан буде вічним,він все таки досить швидко проходить. Лишень треба набратись мужності і сміливості перебути цей стан терпляче і головне,саме головне,найголовніше-не наробити додаткових дурниць,додаткових проблем. Я називаю це додаткові проблеми. Коли я був в поганому,поддавленому,унилому стані то я часто робив ще якісь дурниці,які мені здавалося б мали принести полегшення та натомість приносили тільки погіршення і ще більшу пустоту. Наприклад,я зараз лежав і думав чи не послати якогось випадкового прохожого пасажира в гостинний двір і попросити його купити мені 0.25 якогось коньяку або віскі. Я вже хотів попросити у Генрі цигарку. Та все це я вже проходив раніше,проходив не один раз і знав,точно знав що це тільки погіршить мій стан. Ці звички лишень манять,лукаво манять збідовані душі,а як тільки уловляють цю душу то тут же наносять ще один удар по йтак вже зраненій душі. І хоч ці спокуси манили мене,манили сильно так що,здавалось,не було змоги противитись,все таки я собі дав слово що на цей раз...на цей раз я не зроблю більше ніяких додаткових дурниць і переживу своє горе достойно.
Але де взяти сили пережити якесь горе,навіть не моє горе,а якесь будь-яке інше горе,біду,розчарування ? Коли бувало,відчувалось що в мені вже нема сил і хочеться здатись і плести за течією. Хто б дав мені цих необхідних для мене душевних сил ?
Бували моменти,це ще в моєму далекому дитинстві,коли тато приходив з роботи такий, що ми ніхто до нього не говорили. Він автоматично вмивався ,автоматично їв,автоматично читав газету не розуміючи ані одного прочитаного речення,потім довго дивився в вікно. Ми знали що його не мож було трогати в такі моменти. Дехто навпаки,хоче виговоритись.Виговоритись своїй жінці,чи веселій дружній компанії,щоб вона розрадила. Та мій тато чомусь хотів це перебути мовчки. Ми знали що в цей день хтось на його операційному столі помер. Він винив і себе в цій смерті. Потім він признавався,що найтяжче це вийти і сказати родичам про смерть. Перед операцією ти заспокоюєш рідних,говориш що все має пройти добре. А через декілька годин треба вийти і сказати що їх сина,доньки,чоловіка чи дружини уже немає в живих. Ось ці слова вимовити було найтяжче,а коли помирала дитина,тато навіть і не говорив нічого батькам. Батьки і без слів все розуміли,бачачи тата. Батько схиливши голову і ховаючи погляд проходив повз батьків і не раз за ним чулось як хтось чи то від втрати свідомості чи від плачу падав на землю. В такі моменти батько приходив до дому і ні з ким з нас не говорив.
Лишень кожного вечора в такий особливий трагічний для нього день він заходив у мою кімнату. Він заходив пізно,та я не завжди спав. Мама мене заставляла спати в день тому вночі я любив лежати з заплющеними очима і щось собі по дитячому думати. Думати-А чого не мож сказати усієї правди? Або чого люди стають злими? Чому я деколи стаю злим ? Я чув кроки батька,він тихенько відкривав двері в мою кімнату.Я завмерав. Він заходив у кімнату і става на коліна перед старовинним образом. Цей образ ще моя мама привезла з України. Образ старий такий,вже фаби поблідли і весь вкрився якоюсь павутиною з тріщин. Там був зображений розіп'ятий Христос на Голгофі. З правого боку від нього стояла його мама і Іоан-наймолодший з апостолів. Терновий вінок вп'явся в чоло Христа і з чола кров повільно стікала по грудях,животі,а далі скапувала на ногу і вже в кінці омивала одну його стопу. Кров вже ця застигла,але Христос ще живий. Він ще ледь дихає і лицем обернутий до Іоана. Він щось говорить Іоану бо той Іоанн теж обернутий лицем до Христа. Але Іоан не може слухати Христа,бо Марія від побаченого починає опускатись на землю. Кожна матір,бачачи свою дитину розіп'ятою і повільно помираючою напевно не зможе довго встояти на ногах,тому ноги Марієні починають якби слабнути і вона падає на землю. Для Марії не стільки боляче було бачити в такому стані свого сина,а боляче було усвідомлювати що її син на це піщов добровільно,міг оминути таку свою участь,але свідомо пішов на це. Падаючу Марію Іоан однією рукою обхопив за правий бік її талії і цим зупинив падіння,тому Іоан якби розділений,з одного боку підтримує Богородицю яка падає,а з другого боку до нього щось говорить, з останніх сил, Христос і йому,Іоану, треба почути ці слова. Ось така сцена зображена на цій старовинній іконі. Тато стояв на колінах теж з правого боку ікони,там де по правій стороні стояли Марія з апостолом. Але погляд Христа був строгий,тому тато напевно не смів дивитись на нього,а дивився то вікно,то в підлогу,а деколи і взагалі заплющував очі. Я лежав,вдава що сплю,але через прижмурені свої очі і світло вуличного ліхтаря міг розрізняти обриси предметів,рис обличчя. Тато шептав одні і тіж слова якоїсь молитви,мені не відомої. Мама навчила мене "Отче Наш" а цієї батькової молитви я не знав,але так як завжди це відбувалось у моїй кімнаті,то я встиг вивчити перші чотири рядки:
-Вислухає тебе Господь у день скорботи,імя Бога Якова зробить сильним тебе!
Він пошле тобі поміч із святині і з Сіону тебе підіпре.
Усі жертви твої пам'ятати він буде і буде вважати твоє цілопалення ситим.
Дасть тобі по серці твоєму і наміри твої здійснить...
(Текст із псалма Давида 19).
Більше я не пам'ятав слів тому повторював ці слова по кругу,лежачи на своїй койці. Спочатку вдумуючись у них,а далі вже якось автоматично і з часом почув як дрімота повільно і приємно обплутувала мене усього. Та не судилось мені спокою. Мої виснажені душевні сили і сильно розгойдана уява, мали готуватись до продовження,а я мріяв про спокій і забуття. Ще раз мені довелось бачитись з Еммою,чути її голос,а після цієї зустрічі зробити помилку,помилку про яку я взнав аж тепер 75-ти літнім,з журналу прочитавшим про її сметрь. Тоді на кораблі я міг не допустити цієї помилки,принаймні міг спробувати не допустити. Та я не зробив цього.