Присвячую цей вірш для героїв нашої держави - козакам, які прославляли нашу країну на міжнародній арені у свій героїчний час
Там, де обрій згорає у сонячних теплих долонях,
Де вигойдує ковиль сріблясті, густі сни,
Пролітають віки на прудких і нестримних конях,
Залишаючи в небі відлуння старої струни.
То не вітер шумить — то козацька вигулює доля,
Що не знала кайданів, не гнула в неволі колін.
В їхніх жилах текла не вода, а розпечена воля,
І над степом лунав не набат, а вогненний передзвін.
Гартували залізо в молитві і в лютому герці,
Мали небо за дах, а за ліжко — полин-траву.
Кожен ніс Україну у самому центрі серця,
Як ікону пречисту, як віру свою живу.
Вигравали шаблі, розсікаючи морок і втому,
І лилася відвага, мов мед, у глибокі чаші.
Вони йшли до кінця, щоб ніколи і жодному злому
Не віддати на поталу вільні простори наші.
І хоч час проминає, та дух не згорає у попелі,
Він пульсує в думках, він іскрить у дитячих очах.
Ми чуємо їх у кожному впевненому кроці,
У кожному слові, що нищить зневіру і страх.
Бо козацтво — не тільки шлик чи старечне минуле,
Це та сила, що тримає сьогодні наші світи.
Ми — коріння того, що в віках не заснуло,
Нам цю славу крізь терни до сонця нести.
