Коли ми згадуємо про стрічку Альфреда Гічкока «Психо», то в голові одразу виринає культова сцена вбивства Меріон у ванній — ницого, раптового й холоднокровного. Таємнича постать перериває життя жінки ножем — і це далеко не просто так.
Роберт Блох, автор першоджерела, зізнавався, чому вбивства у його творах переважно зчинялися саме цією зброєю:
«Ніж — це, певним чином, символічна зброя; ще з прадавніх часів він був інструментом жертвоприношень […]. Його застосовували фактично у всіх релігійних церемоніях знаних нам культів Близького та Далекого Сходів, а також за часів Римської імперії. Ножі вдосконалились настільки, що стали не менш ефективними за гільйотини. Та все ж, я б назвав їх більш персоналізованою зброєю, аніж пістолет. У цьому є своєрідна інтимність, яка, я думаю, страхає ще більше, тому що це звичайний домашній об’єкт, яким користуються абсолютно різні групи суспільства, від Збройних сил Швейцарії до скаутів у Америці. Я вважаю, що це шокує читача, тож цим і користуюсь».
Крім цього, у романі Меріон було обезголовлено, що теж не можна назвати рідкісним явищем на сторінках книжок Блоха. Та відповідь на те, чому ж так, сягала ще Робертового дитинства:
«У неділю, коли всі наші родичі зібралися на вечерю, чи то мій дядько, чи то кузен, принесли живого півня. Він поніс його на задній двір, аби розділити перед тим, як покласти до каструлі, і я, абсолютно не знаючи, що зараз на мене очікуватиме, пішов за ним. Голову крикливого створіння приклали до бруска дерева — аж тут сокира злетіла догори. За мить, попри мій жах та здивування, безголова біла курка оббігла колом подвір’я, поки струмінь крові вивергався й фонтанував із культі на її шиї.
А потім я ще дивуюся, чому в стількох із моїх історій присутнє обезголовлення».
Самого ж Нормана Бейтса, свого популярного персонажа-вбивцю, Блох вважав «сучасною реінкарнацією» Джека-Різника: тому що, як і Джеку, Норману вдалося не тільки успішно провернути свій злочин, а й при цьому спантеличувати людей запитанням, ким же він є насправді.
«У 1958 році, коли я написав роман, він, здається, був першим серійним убивцею, який зібрав так багато уваги. Та як убивця він наче й відомий, але… все ж таки лишається безіменним. Якщо ви читали «Психо», то зметикуєте, що його сусіди не знали, ким він є, та й він сам не надто розумів, що є вбивцею. Та він цілком міг би бути чиїмось сусідою — у нас із того часу достатньо прикладів, коли чиїсь сусід чи сусідка, виявлялося, мали подібні нахили».
Безумовно, «Психо» — найбільш відомий його твір, тож ім’я Блоха нерідко ставлять із цією назвою в один асоціативний ряд. Роберта, однак, це не ображало — згідно з його слів, це пішло від видавців, які завжди прагнуть прив’язати твоє ім’я до зробленого тобою успішного «продукту». «Я тепер просто з цим живу й ніяк не намагаюсь цього уникнути», — зізнавався він.
Своє головне дітище, однак, до улюблених у себе ж романів він не зарахував — натомість назвав історії Night of the Ripper та The Star Stalker. Та все ж, цитуючи його слова:
«Я написав приблизно двадцять два чи три романи, тож це все дуже складно. Вони всі мої діти й мені по-своєму подобається кожен із цих маленьких покидьків».
