ну, шо я можу сказать? можу сказать, шо я їбанулась, ось шо
акєй, почну з «пісні дібров», яка приєднується до «веселки тяжіння» і ще пари довгочитів — вони всі разом тусять в категорії “хуй його зна коли, але дочитаю”, тут поки шо все.
в своє виправдання можу сказать, шо більше половини тих книжок маленькі і читалися в транспорті, а з понеділка по п’ятницю я в тому транспорті проводжу мінімум годину, і це в кращому випадку.
тепер картінка з цифрами, бо куди ж без неї:
отож, шо ми маємо. а маємо ми 12 книжок і 5 томів манґи, і 9 з тих книжок читалися в метро (та й трохи в автобусах).
ну і далі, традиційно, по черзі:
— «у свою останню годину» — не знаю шо я там від неї очікувала, коли брала, але мені сподобалося. воно таке, трохи іронічне і абсурдне, десь про проживання втрати, десь про якісь секретики. ну а так — чисто така історія, про дисфункційну родину, яка возить по округу труп матері в труні тиждень. «моя мати — рибина» з 10.
— «1984» — перечитувала на клуб. відчувалось майже як перше прочитання, бо оте саме перше було ще десь в школі і пам'ятала я приблизно ніхуя, тож ну. і я розумію чому і чим вона важлива, але обговорювати її було цікавіше, ніж читати. дух О’Браєна з 10.
— «Педро Парамо» — я люблю всілякі дивні магічні реалізьми, і оце воно. їде собі головний герой в місто, яке є, але якого нема, і зустрічає людей, які живі, але мертві, і сам він теж такий, не зовсім певний, а шукає він свого батька, бо так захотіла мати. і вмерла. ну, всі вмирають, все логічно. кістки, які присусідились в могилі з 10.
— «дон кажмурру» — я б нічо не втратила, якби того не читала. мене шось і головний герой втомив, і його подруга дитинства, яка шифрувала якісь ну дуже складні схеми, шоб їм одружиться, а потім отой ліпший кєнт, якого він теж любив, але тіки як друга, теж втомив. вони всі мене втомили, як і їхня дурацька драма навколо того — чия ж то дитина народилась в подруги. meh з 10.
— «бракована людина» — я вже мацала манґа-адаптацію, і нарешті в мене лапи дійшли обмацати першоджерело. досвід цікавий, акценти розставлені в них по-різному, та й кінцівки відрізняються. але штука інтірєсна, шоб прочитати її за вечір і поспостерігати людину, в яких наче й не все так паґано, але все одно шось якось хуйово. подвійне самогубство з 10.
— «печера ідей» — хоч в мене й виникло відчуття, шо якась мразь (і мабуть цією мраззю була я) спиздила в мене вау-фінал, я все ще вважаю, шо це найкраща книжка в серії історичних детективів від видавництва. ну того шо це не історичний детектив, це скоріше якийсь інтелектувальний трилер. мені сподобалась і сама структура, і як окремі лінії перекладу і перекладача почали перепліталися, і оте розслідування, яке там відбувалося, і той детектив, який влаштував собі перекладач пошуком ейдезису. та, а потім стався фінал, але ну шож. жирні інжирини з 10.
— а далі в мене стався делулу хікару-марафон, але я ні про шо не шкодую. це той рідкісний випадок, коли мені хочеться, шоб у головних героїв в кінці всьо було харашо, в якомусь сенсі.
— «вікторіанська психопатка» — я не очікувала багато — я й не отримала багато, але мене устраює. вона обережно киває «американському психопату» в певних деталях, але дуже виграє в об’ємі. і не намагається бути тим, чим не є. просто трошки насилля, трошки хі-хі і ха-ха, шо важливо, дрібка оґиди, куди ж без неї. ну і всьо — хароша книжка, шоб покатать її пару днів в метро. ще й не наїбала, бо на початку пообіцяла, шо всі помруть — і всі померли. краса ж. собача будка з 10.
— «боги мого краю дуже люблять кров» — читала на клуб, чекаю обговорення, сподобалось. Саломея з 10.
— «Франкенштейн» — якось так вийшло, шо я хоч і дірєхторка готишної хуйні, а з цим представником, дуже важливим, знайома не була. і це було харашо. вважаю, шо вони там всі мудила, ну бо коли ти робиш цілу нову людину, то ти за нею дивишся. але й коли ти відрощуєш собі повноцінну людячу свідомість і якісь переконання, то поводишся відповідно. але так, рішення не робити істоту номер два було несподівано логічним. до речі, не можу сказать, шо мені було якось мало динаміки — читалося бадьоро і весело, шось та й відбувалося, місцями навіть дуже активно. «я буду з тобою в ніч твого весілля» з 10.
— «земля молодих» — і це я читала на клуб. тут теж обговорювать було цікавіше, ніж читать. але, через те, шо ще є люди,які будуть це читать і буде друга серія обговорень, то скажу тіки те, шо я б краще подивилась це в форматі фільму або міні-серіалу фоном, поки зайнята якоюсь бесполєзною хуйньою. але я готова дати шанс якій-небудь наступній книжці авторки, якшо це буде в форматі книжкового клубу. ну таке з 10.
— «навігаційна плутанина» — це якийсь гібрид фентезі і фантастики, бо в них там наче і космічні польоти, але відчуття чогось такого, магічно-стародавнього не відпускало. і якби, я не читаю фантастику, але якшо помахати в мене перед носом сарфічною лінією, то я готова читать навіть фантастику. і мене навіть не наїбали, найобки для уйобка не сталося. цікаво було б трохи більше подлубатись в тому сетингу, думаю там є потенціал для якихось інтірєсних штук. павучихи в банці з 10.
— «ми тебе любимо, Зайчику» — це найбільш рожева книжка з тих, шо в мене є. з трьох виданих в нас книжок Мони, рожа все ще моя любима. хоча тут і не воняло прям в морду трьохактною структурою, але воно місцями було якесь занадто. от просто занадто. хоча, основна моя претензія полягає в тому, шо це не стільки сиквел, скільки приквел і в мене не дуже в голові сходяться події «зайчика» з подіями в цій книзі. особливо в частині четвертій. але ну шож, можливо я просто погано пам’ятаю шо і як відбувалося в «зайчику», або Саманта аж настільки не звертала уваги на світ навколо. не знаю, шо я про то думаю, треба йому відлежатись і вистоятись у голові. десь 7.91 з 10.
так шо, якийсь отакий місяць вийшов, аж занадто активний.
дякую за увагу,
цьом-гном.
