Уривки з монографії Наталії Яковенко: У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського
Схоластичний метод дискусії на богословські теми, за означенням неприйнятний з перспективи християнського Сходу, доктринально зорєнтованого на догмати Вселенських соборів, проник до Київської митрополії через польське посередництво десь на зламі XVI-XVII століть. Непрямо на це натякає ухвала Новогрудського собору 1596 р., який засудив «єретичні» погляди Стефана Зизанія на тій підставі, що він аргументує свої судження «толко силогизмою», а не посиланням на Отців Церкви". Схожі інвективи бачимо в Івана Вишенського, який протиставляє спасенне «невмѣлоє молчанє» згубній «изученной философии», а «просту науку благочестя» засвоєній опонентами «поганській латинській науці». Більш того, на уживаність технік схоластичного диспуту вказує і перший збережений запис богословського курсу 1642-1646 рр., що був прочитаний тодішнім ректором Києво-Могилянської колегії Йосифом Кононовичем-Горбацьким за системою Томи Аквінського". Зі сказаного випливає, що Галятовський, застосовуючи т. зв. «академічний виклад», тобто обговорення богословського питання із представленням кількох доказів чи різних по- глядів", аж ніяк не був новатором, бо мав засвоїти це ще в часі студій. Ось один із багатьох можливих прикладів - із 2-ї проповіді на Преображення, причому розбіжність поглядів видається Галятовському настільки природ- ною, що він не супроводжує свій виклад посиланнями.
Ще одним полем запозичень із католицької теологті стало розрізнення «матерії» і «форми» Святих Дарів, якого не знала патристична традиція. У католицькій сакраментології погляд на відмінність «матерії» (ужи ваних священиком речовин при уділенні Таїнства), «форми» (словесної формули) і «наслідку» (власне сили Таїнства) був запропонований ще в перший половині XII століття у «Сентенціях» Петра Ломбардського, до кладніше це розрізнення сформулювала у 1418 р. булла Папи Мартіна V, а остаточно воно закріпилося одним із декретів Флорентійського собо ру 1439 р. У Київській митрополії на таке розрізнення уперше (7) натрапляємо в тексті «Наука ієреом до поряднаго отправованія службы Божое велце потребная», який увійшов до першого унійного Служебника (Вильно, 1617), а роком пізніше до унійного Требника (Вільно, 1618), і май- же синхронно про «матерію» і «форму» згадує передмова до київського Требника 1621 р. Далі, найімовірніше із якогось польського служебни- ка типу Agenda", учення про структуру сакраменту як поєднання матерії, форми та інтенції священика, що здійснює Таїнство, фіксується у трак- таті Касіяна Саковича «Аристотелівські проблеми» (Краків, 1620), у твоpi Exegesis Сильвестра Косова (Київ, 1635) та в опублікованому ним же в Києві 1642 р. трактаті «О сакраментах». Тож не дивно, що в т. зв. Короткому катехізисі Петра Могили («Собраніє короткой науки о артикулах вѣри православно-каволической». Київ, 1645. Львів, 1646) та в київському Требнику 1646 р. ця теза вже набуває канонічного статусу, а відповідні роз'яснення залучено до тлумачення цілої низки Таїнств.
Чин пасії, або страстей Христових, що їх відправляють у католицьких хра мах під час Великого посту з відповідними євангельськими читаннями, благословив до церковного вжитку Київський собор 1629 р. Що ж до українського церковного малярства, то розповсюдження тут страсних сюжетів Агнешка Гронек, спираючись на збереже ні пам'ятки й згадки про них у пізніших візитаціях храмів, да тує «найпізніше ХV століттям», а початок дедалі виразнішого від- ходу цих зображень від усталеної східнохристиянської традиції шляхом запозичення західних іконографічних взірців - другою половиною ХVI століття Що ж до першої «словесної ві- зуалізації» страстей у шкільних пасійних драмах, взорованих із єзуїтського шкільного театру, то вона припадає на початок 1630-х рр. Зокрема, у 1630 р. Львівська братська друкарня видала драму.
Набагато послідовніше, натомість, дотримано не властивого східному святоотецькому богослов'ю поділу гріхів на «головні» (peccata capitalia) та «малі». Цю ідею, хоч іще нечітко, сформулював Августин; невдовзі Григорій Великий у «Діалогах» виділив «гріхи найменші й найменш обтяжливі, які легко долає (чистцевий) вогонь («peccata minima atque levissima quae ignis facile consumat»). Пізніше, з утвердженням концепції чистилища, у католицькій догматиці було остаточно сформовано поняття т. зв. веніальних, себто прошенних (від лат. venia - прощення) гріхів, які «очищають ся» вогнем Східне богослов'я такого поділу не знало зокрема, найрані ший перелік гріховних переступів Евагрія Понтійського († 399), згодом повторений Йоаном Касіяном, Йоаном Ліствичником і Максимом Сповідником, просто перераховує вісім тяжких «пороків»» Натомість перелік Григорія Великого, наведений у Liber moralium in Job, містить не вісім, а сім тяжких гріхів, і те саме, хоч у дещо іншій послідовності розташуван ня та під назвою «смертних» гріхів, повторює авторитетний Тома Аквінський, а згодом остаточно закріплює впливовий катехізис єзуїта Петра Канізія середини XVI століття. Сім смертних гріхів присутні й у Короткому катехізисі Петра Могили 1645 р., а в Требнику 1646 р. наведено їхню послідовність, взоровану на католицьку ієрархію: «пыха, лакомство, не- чистота, заздрость, обжирство, гнѣв, лѣнивство»» Використання «латинського» переліку гріхів (за Григорієм Великим, а не за Евагрієм Понтійським) було, серед іншого, закинуто катехізисові Могили при його обговоренні на Ясському соборі 1642-1643 рр., проте це звинувачення митрополит, друкуючи текст, до уваги не взяв. На думку дослідників, здійснене ним «перевпорядкування» схеми гріхів передбачало потреби щойно запроваджуваної у Києві моральної теології, якої доти не знала схід- на церковна традиція".
Закріплення латинського розуміння сортування гріху відбулось в тракті із моральної теології архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля «Мир з Богом чоловіку» (Київ, 1669), який щільно транслював католицьку традицію. Класифікації Гізеля загалом відповідає і поділ гріхів у пораднику для сповідників Галятовського «Гріхи розмаїті» (Чернігів, 1685), що його було написано, на думку Маргарити Корзо, «за моделлю західних пенітенціаріїв». Тут гріхи діляться на «головні» (смертні, «о помсту до Бога волаючиї», «против Духа Святого» тощо) і «поточні» (щоправда, цей перелік у строгого монаха Галятовського ко- роткий: «слова жартовливії, хвала прожная»
