Подивився на днях новий фільм Веса Андерсона "Астероїд-Сіті" і він зовсім пройшов повз мене. Скажу навіть більше, с кожним новим фільмом режисера все менше і менше цікавлять його роботи, бо кожен раз одне і те саме: яскраві лялькові декорації, зацикленість на симетрії, мільйон зірок в кадрі та звісно ж мила музичка на фоні.
Я прекрасно розумію, що все це авторські фішки Андерсона і трохи безглуздо його за них критикувати. Бо фільми Андерсона люблять за купу зірок, люблять за симетрію, люблять за "ляльковість". Не дарма в останні місяці навіть завірусився тренд в тік-тоці, де користувачі показували власне життя у стилі Веса Андерсона. Проте у мене виникло відчуття, що Андерсон вже давно досяг свого піка ("Королівство повного місяця", "Готель "Гранд Будапешт"), а далі вже топчеться на місці.
Власне, в "Астероїд-Сіті" це вже розуміє і сам Андерсон, тому обгортає свій фільм у форму п'єси в трьох актах. Таким чином стрічка стає не просто історію про те, як купка людей опинились на карантині в пустельному американському містечку, а ще й міркуванням над власною творчістю та творчістю, як такою. Тому якоюсь мірою "Астероїд-Сіті" це ще один приклад кіно про кіно, але в цьому випадку це кіно про кіно Веса Андерсона.
Звісно, в стрічці якщо сильно постаратись можна побачити "ковідний" елемент – різні люди опиняються закритими у певному просторі та намагаються якось ладнати одне з одним. Проте звісно глядачу з України це вже важко вловити – настільки неактуальною стала пандемія. Натомість ядерні гриби від випробувань в пустелі, на які всім вже плювати – це вже щось більш знайоме, причому навіть буквально. І чесно кажучи, мені здається, що феномен "ковідного" кіно насправді є звичайнісіньким пшиком, і про ці контексти взагалі буде не цікаво згадувати через багато років. Хіба що тільки кінознавці будуть якось досліджувати цей короткий період часу.
На цьому завершу ліричний відступ про "ковідне" кіно, та повертаюсь до "Астероїд-Сіті". В останніх двох фільмах Андерсона мене не покидала думка, що це дуже самозакохане кіно. Так, Вес завжди використовував штучність та умовність, але здається, йому просто вже немає чого сказати. "Французький вісник" був виправданий любов'ю Андерсона до журналістів та його улюблених журналів, проте якоїсь цільної думки там не було. Вірніше, те кіно можна було б описати так:
– Привіт, я Вес Андерсон, дивись, як я круто вмію знімати про журналістів?
– Окей, радий за тебе, Вес. А про що історія?
– В сенсі, ти що не бачив як я круто все зняв?
– Так, а сказати ти що хотів?
– Ой іди до біса.
З "Астероїд-Сіті" схожа історія, але тут вже з'являється думка, про те, що кіно, театр – це ілюзія, і щоб нею насолодитись треба просто повірити. Фінал стрічки навіть закінчується словами: "Ти не можеш прокинутись, поки не заснеш". Що ж заснути на "Астероїд-Сіті" це досить легка задача, але метафора Веса звісно не в тому. Мені в ній вбачається відповідь Андерсона його критикам – вам не подобається моє кіно, так ви просто не хочете в нього зануритись, не хочете помріяти разом зі мною, не хочете відпустити фантазію.
І в чомусь я навіть погоджусь з Андерсоном – щоб отримати від кіно максимальне задоволення, або ж максимально в нього зануритись, треба завжди робити зусилля, а не просто приходити "відпочивати". Тобто ідея проста – кіно краще працює в той момент, коли глядач іде йому назустріч. Єдина проблема з цією ідеєю Веса Андерсона в тому, що не достатньо просто наробити красивих кадрів, кольорів, симетрії та втулити у фільм мільйон зірок. Глядача треба зачепити: чи то цікавим героєм, чи то захопливою історією, чи то драйвовим екшеном, або ж унікальною ідеєю.
На жаль, ні цікавих героїв, ні захопливої історії, ні драйвового екшену (окей, його і не чекали), ні унікальних ідей в "Астерод-Сіті" немає. Само тому рекомендувати його можна лише фанатам Андерсона, ну і любителям великих зіркових кастів. Для мене це стильне, яскраве, миле, але абсолютно безідейне та нецікаве кіно. Вес Андерсон настільки загрався в штучність та умовність, що взагалі забув додати, хоча якийсь зв'язок з реальністю. Тому "Астероїд-сіті" схожий більше не на фільм, а на ляльковий театр, а дивитись на те як п'ятдесятичотирьохрічний дядько грається з ляльками абсолютно не цікаво.
