У нещодавньому звіті Європейська науково-консультативна рада зі зміни клімату – незалежний орган, який надає ЄС наукові знання, досвід та рекомендації в рамках обов'язкового Європейського закону про клімат – має чітке посилання: підтримувати громадську підтримку дій щодо боротьби зі зміною клімату, перехід має бути справедливим та чесним. Консультативна рада не лише закликає до систематичної оцінки потенційних соціально-економічних наслідків усіх кліматичних ініціатив. Він також закликає до ефективних заходів перерозподілу, спрямованих на найбільш вразливі домогосподарства та підприємства.
У якомусь сенсі рада ради директорів — це лише один інститут, який робить неминучі висновки з наукових досліджень. Цілі сталого розвитку, проголошені ООН у 2015 році для реалізації до 2030 року, ґрунтуються на тому ж розумінні взаємного зв'язку: скорочення нерівності є ключем до боротьби з бідністю, а також зі зміною клімату. Йдеться про боротьбу з нерівністю в усьому світі (справді, нездатність багатих країн скоротити викиди наражає на небезпеку найбільш кліматично вразливі країни світу), а також усередині країн і співтовариств.
В амбітній публікації «Земля для всіх: посібник з виживання людства» ряд дослідників, у тому числі Йохан Рокстрем та Джаяті Гош, використовують методологію системної динаміки, найбільш широко прийняту в новаторському дослідженні 1972 року «Межі зростання», щоб тріангулювати більш ніж 700 екологічних та соціально-економічних змінних: інвестиції, використання енергії, податки, заощадження, освіта, нерівність, соціальна довіра тощо. Вони викладають два можливі сценарії майбутнього світу.
Насамперед один аспект відрізняє сценарій «занадто мало, надто пізно» від «гігантського стрибка». «Занадто мало, надто пізно» країни докладають зусиль щодо обмеження зміни клімату, але вони не мають справу з тим, що вчені називають «слоном у кімнаті» — нерівністю.
На думку Рокстрема та його колег, замість сьогоднішньої економічної системи, яка збільшує нерівність, потрібна нова система. Що необхідно, так це «економіка добробуту», яка служить людям і планеті, а не людям та планеті, які обслуговують економіку, як це формулює Економічний Альянс Добробуту (WeAll).
Міф про меритократію
То чому так складно підвищити рівність? У довідковому звіті проєкту «Земля для всіх» британські епідеміологи та дослідники рівності Річард Вілкінсон та Кейт Пікетт дають деякі відповіді. По-перше, і найбільш очевидно, існують сильні інтереси, створені задля збереження нерівності. Простіше кажучи, багаті, які залежать від викопного палива, використовують своє багатство, щоб отримати та зберегти владу над політикою через лобіювання та корупцію. Згадайте братів Кох у Сполучених Штатах. Будь-хто, хто намагається кинути виклик світовій економіці, що працює на викопному паливі, стикається з цими потужними та добре забезпеченими ресурсами інтересами.
Другою причиною є меритократичний міф – уявлення про те, що соціальні відмінності є неминучим наслідком вроджених відмінностей у здібностях і зусиллях. Якщо відмінності є “природними”, навіщо намагатися (викривлено) зменшити їх за допомогою егалітарної політики? У суспільствах протягом усієї історії існували міфи, що виправдовують нерівний розподіл ресурсів: у кастових суспільствах передбачалося, що нерівні умови залежать від того, як кожна людина прожила попереднє життя; феодальне дворянство змушувало людей повірити, що його привілеї — дар Божий тощо. Міф про нерівність нашого часу полягає в тому, що ми живемо в умовах меритократії, хоча він і спростовується соціальними трамплінами, якими користуються ті, хто народжений задля переваги.
Третьою перешкодою на шляху до рівності, згідно з Вілкінсоном і Пікеттом, є економіка «просочування вниз» — ідея про те, що багаті, поки вони можуть використовувати важко зароблений, але з низькими податками капітал, створюють робочі місця та процвітання для частини населення. Зрештою, їхнє багатство, ймовірно, дійде до всіх нас; тим часом ми повинні захоплюватися, а не заздрити їхньому скупому споживанню.
Межі зростання
Це фундаментально впливає на те, як ми розглядаємо економіку та межі зростання. Поки людина розуміла, що здатність Землі прогодувати рот обмежена, надмірне споживання вважалося аморальним: хліб однієї людини був буквально смертю іншої людини. У всіх світових релігіях ненажерливість і жадібність засуджуються як смертні гріхи. У християнській традиції, наприклад, припущення, що «верблюду буде легше пройти крізь вушко голки», ніж мертвій багатій людині потрапити на небеса, встановлювало дуже високу планку.
Але починаючи з 18 століття Адам Сміт та інші мислителі поширили новий погляд на економіку: економічне зростання може збільшити добробут і, таким чином, нагодувати більше людей. Ця нова думка, пишуть Вілкінсон і Пікетт, дозволила стверджувати, що «жадібність, споживання та любов до розкоші не завдають шкоди іншим, а приносять користь іншим, оскільки вони приносять дохід і діють як стимул для виробництва, яке підвищить рівень життя людей». Зараз ми знову відкриваємо собі кінцівку Землі, планетарні кордони, отже, і необхідність обмежити обжерливість, жадібність – і, що важливо, нестійке надмірне споживання багатих.
Спортивні автомобілі та приватні літаки власними силами екологічно шкідливі. Але це помітне споживання додатково впливає на моделі в інших групах доходів: на відміну від доходів, зазначають Вілкінсон і Пікет, моделі споживання дійсно просочуються вниз. Люди, які живуть у суспільствах з нерівністю, витрачають більше коштів на статусні предмети – дизайнерський одяг, дорогі автомобілі – оскільки статусна тривога вища у суспільствах із великими класовими відмінностями.
Як уточнюють Вілкінсон і Пікетт у своїй книзі «Внутрішній рівень», це шкодить здоров'ю та добробуту: люди в суспільствах з вищою нерівністю більше переймаються тим, як зберегти свій статус, і беруть на себе більше боргів, щоб брати участь у полюванні за статусом. Ось чому економічне зростання, хоч і шкідливе для клімату, не призводить автоматично до підвищення добробуту в країнах, які вже досягли певного рівня життя. Деякі багаті країни майже вдвічі багатші на душу населення, ніж інші багаті країни, проте, як показують Вілкінсон і Пікетт, їхні жителі в результаті не стають ні здоровішими, ні щасливішими.
Сталий розвиток
Обмежити економічне зростання легше сказати, ніж зробити. Можна стверджувати, що навіть якби політики вирішили спробувати сповільнити зростання, їм довелося б нелегко: зростання обумовлене бажанням компаній отримувати прибуток і бажанням людей, яким би роздутим воно не було, споживати.
Однак так само як ідея про те, що зростання стикається з планетарними обмеженнями, існує вже півстоліття, оскільки вона стає все більш очевидною, так і позитивна альтернатива «стійкого розвитку» стала лише привабливішою з того часу, як її було визначено комісією Брундтланд 1987 року. Комісія, створена генеральним секретарем ООН і очолювана Гро Харлем Брунтланд, колишнім прем'єр-міністром Норвегії з досвідом роботи в галузі науки та громадської охорони здоров'я, схарактеризували її як «розвиток, який відповідає потребам сьогодення, не ставлячи під загрозу можливості майбутніх поколінь для задоволення своїх власних потреб ». Будь-який активіст руху «П'ятниці заради майбутнього» із цим повністю погодиться.
Отже, сталий розвиток можна розглядати як чіткий заклик до рівності між поколіннями. Її також можна оцінити як форму шанобливої стриманості. Стримування від надмірного споживання, обжерливості – чого завгодно, але не жадібного, руйнівного капіталізму, який характеризує сьогоднішню світову економіку.
Автор Ліза Пеллінг — політолог і керівник стокгольмського аналітичного центру Arena Idé. Вона регулярно пише для щоденної цифрової газети Dagens Arena і має досвід роботи політичним радником і спічрайтером у міністерстві закордонних справ Швеції.
Джерело Social Europe
