1. Собі самому в самоті
По вінця чарку наливаю,
Себе зі святом привітаю
Та за пустий сідаю стіл.
Лиш хліб та сало, огірок -
Ото і вся моя трапеза
У час, коли іду по лезу
Та як останній кожен крок.
Мене пригорне п”яний сум,
Думки сховає у тумані
Надій якихось (чи в омані?…)
У цій зимі, в пусту красу
Холодну, білу, у вітрах
Та з мокрим снігом…і дощами,
Що льдом голим під ногами,
Скляні вмерзають на гілках.
…То ж, мимрю щось там в темноті
Про сум, про зиму неприглядну,
Про цю війну дебільну, кляту!
Про тишу темну в самоті… -
Немов виспівував слова.
На стіл схилилась голова -
До хати звів чаклунний сон,
Де ні дверей, ані вікон…
2.
Прокинусь ранком весь ніякий.
Папір розкидано зім”ятий
Навколо мене наче сніг…
То ж пісню скласти я не зміг.
Та розпочав свій новий день
Холодним душем, пивом білим
(На опохміл воно не хіло!),
Шуканням слова до пісень -
Пісень, учора що не встиг
Зафіксувати на папері -
Зімкнулись віка наче двері
(Морфей здогнав та переміг).
Та не знайду ніяк тепер
Тих слів, що співані уночі
Такі магічні та пророчі!
Немов би наче хтось то спер!
Просив у Бога помогти -
Що не за славою в гонитві
Згадати хочу у молитві -
слова знаменами нести.
Але все марно та дарма!
Я не згадав чарівну пісню -
Вона є втрачена…невмисно.
Виходить… - облизня спіймав.
ПІСЛЯ МОВЛЕНОГО.
…Аж тут як сніг на голову з ясного неба увірвалася до мене красуня Муза…Зла, люта - розкидала усі мої папери зі столу, м”яла їх, рвала, топтала та буцала по підлозі - немов танцювала відьомський танок прокляття. До хрипоти сварилася до мене. «…Як ти міг?! Як ти посмів?!!! Хто тобі дозволив копирсатися у тих ото словах?…Я ж дозвіл тобі не давала! Та це ж вбити, принизити мене…нє! - ну, це вже ні в які ворота…хам! Це наглий, садистський сексизм! Гендерна нерівність, несправедливість! Та ти…та ти…та ти знаєш , хто ти є після цього?… - ница істота, нікчема…та для мене більше ніхто!!! Тебе нема, ти не існуєш більше! Все! Зрадник…» - кричала, аж пирскала слиною, ошаліло метлялася туди-сюди по моїй крихітній кімнаті. Потім спалила перо мого натхнення, яким намагався занотувати пісню з пригаданими та щойно, новопридуманими словами. Тепер, я вже бачу, втратив ту пісню назавжди…Адже сваритися з Музою - то найжахливіший злочин…Такого я навіть уявити собі не зумів би. Т-а-ак! я дійсно втрапив у найганебнішу халепу…
Але неочікувано красуня раптом вгомонилася, трохи про щось сумно так задумалась та сіла у моє крісло, поклала свої стрункі ніжки на стіл, взяла до рук свою ліру (вона завжди висіла на срібному ремінці у неї за спиною) та тонким довгими пальчиками почала перебирати золоті струни…Дивовижна, чаруюча, ритмічна мелодія якоїсь то незнаної мені пісні дзвеніла все ближче, все гучніше та гучніше…мені аж під саме вухо!
…То гримів годинник! Гримів так, що і мертвого збудить. Збудив і мене. То ж, виходить, що?…Я заснув? Та на цей раз вже у ліжку. Здійнявся, глянув у бік свого письмового столу…Холєра! Знову розкидано папір наче сніг на підлозі. Та ще й між них кільки порожніх пляшок від вина…Дідько! В мене ж сьогодні гості. Мусив шидко прибратися - свято ж наближається! А в мене ніц не готово. Пиво, горілка є, цього добра вистачає. А от гарного вина (для Неї!) - катма! Швиденько збігав до маркету та купив, ще й солодощів в додачу (цукерки, шоколад та всілякі інші солодощі). Поставив у вазі на стіл чепурний букетик квітів для прикраси святкового столу…Чекаю на дзвінок у двері - гостей повинно бути повна хата…А як же! Інакше бути не може………….
