Цю коротку розповідь я хочу присвятити, нашим неймовірним українцям. Моїм давнім знайомим ,людям із неймовірною долею, які не виїхали та не втратили себе, а намагаються допомогти вижити іншим, таким же обездоленим ,як і вони.
Жителям ,котрі залишилися жити у Вугледарі ,дуже сутужно із водою. Вони повністю залежать від питної води ,що привозять волонтери, бо для миття посуду та прання вони користуються тією, що в колодязях. Хоча я хочу вам пояснити ,що і в мирний час ми всі користувалися для прання та миття посуду водою із кранів, а для пиття вона не дуже корисна була-іржава.
Більшість людей живуть разом в великих підвалах. Їсти готують на буржуйках ,до речі у всіх є свої ліжка, та навіть вони обладнали собі туалет. Марина, завжди була пробивною ,от і зараз вона ,немов янгол-охоронець для багатьох людей, говорить що інколи важко доводиться коли русня постійно атакує, і вони не мають можливості вийти та заготовити дров . Бо що не говори ,а на вулиці зима. І підвал необхідно отоплювати. І тут в пам’яті випливли спогади про 2014-2015 рокі. Коли ми також ,як і ці люди сиділи в підвалах та чекали ,коли закінчиться обстріл і можна буде повернутися на вулицю. А тепер ці люди уже не можуть так поступати ,як на початку. Їхнє життя залежить ,від того на скільки вони уміють чути тишу. Та намагаються менше проводити часу на вулиці. Продуктові набори привозять волонтери раз в неділю. Але в основному їх раціон -консерви, хліб.
І уявіть собі люди тут читають книги. І якою б мовою ви думаєте, українською звичайно. Марина якось побувала у мене вдома і забрала мої книги , та картини ,які писали хлопці під час АРТ-терапії. Вона вибачилася звичайно ,що взяла все без мого дозволу. Але як вона сказала:,, Як війна йде, хіба не можна захоплюватися красою-це не гріх, убивати ,гвалтувати - це гріх.”
Коли ми їхали по околиці міста я бачила безліч могил. Поряд із під’їздами стоять дерев’яні хрести . Таке відчуття, що місто ,немов би потихеньку перетворюється на цвинтар . Кожен ранок люди коли виходять на вулицю ,коли не має обстрілів, бачать лише руїни дотла спалених будинків .Мертвою тишою, коли не стріляють ,а таке буває рідко. На моє запитання чому вони залишилися? Дід Сергій, який до речі пропрацював на третій шахті ,,грозом”, сказав мені-,,Галинко мені уже нічого боятися, я своє життя прожив і хочу вмерти на своїй землі. То у тебе діти, да і залишатися тут небезпечно тобі. А я уже доживатиму свій вік тут”
Наведу деякі факти про заснування Вугледару. Місто було засноване в другій половині 20 століття .Це шахтарське містечко ,жителі якого в основному працювали на двох шахтах. І всі вихідці із сіл ,що знаходяться поруч. Правда ,тут і ще в 2014 році поселялися біженці із Донецька. Дехто так і залишився тут жити, а де хто приїздив лише отримувати гуманітарну допомогу. Але в основному залишилося тут жити приблизно 150 чоловік. Ті хто, як і дід Сергій хочуть померти на своїй землі, можливо є і такі хто виправдовує війну ,але в основному залишилися дуже вперті пожилі люди. І це їх право, залишатися тут ,чи ні. Хоча вони і живуть без зв’язку з рідними ,але їм мабуть тут комфортніше, аніж в іншому місці. І коли я розмовляла із багатьма своїми знайомими, зрозуміла одну річ. Вони тут емоційно сильніші ,аніж де інде. Вони зовсім перестали істерити, і скулити коли починаються обстріли. А знаєте чим вони займаються під час обстрілів? Грають у різні ігри, щоб відволікти себе-від паніки і страху.
