Першоджерело ось тут: https://dou.ua/forums/topic/44924/#2685575
Привіт, мене звати Іван Дурський, я працюю Service Desk Analyst на клієнтських проєктах у SoftServe. За три дні після повномасштабного вторгнення я долучився до лав ТрО та вже за два місяці був на фронті. Прослуживши понад пів року, я отримав поранення і був демобілізований за станом здоров’я. Зараз я працюю на проєкті і допомагаю своїм побратимам як волонтер.
У цьому тексті я хотів би поділитися власним досвідом перебування на фронті, повернення до цивільного життя та адаптації. Сподіваюся, моя історія буде корисна тим, хто збирається захищати країну, а також ветеранам, які намагаються реінтегруватися в суспільство.
Наприкінці я також поділюся своїми думками та висновками, і запрошую вас до дискусії в коментарях.
Як і чому я потрапив на фронт
24 лютого вранці мене розбудила дружина і сказала: «Ваня, на нас напали». Я подумав, що це прикол, бо очікував цього у 2021 році, коли росіяни стягували війська до наших кордонів. 24 лютого я щиро цього не чекав.
Сім’ю — дружину та на той час півторарічного сина — одразу вивіз до батьків, а сам пішов у військкомат. Там були величезні черги, усіх охочих не встигли прийняти та врешті створили списки з контактними даними та пообіцяли передзвонити.
Дзвінка я так і не дочекався, бо військкомат випередив мій хороший товариш. Він зателефонував і сказав, що в його бригаді є вакантна посада, можна просто прийти та податися. Я так і зробив і за місяць, 27 квітня вже був на фронті. Кілька тижнів ми пробули на третій лінії, а після цього весь час працювали на нулі.
Моя дружина тролить мене, що я пішов воювати, бо не хотів сидіти з малим сином. Але, якщо без жартів, то моєю головною мотивацією була в першу чергу сім’я. Я прагнув захистити свою сім’ю за будь-яку ціну і для мене важливо було, щоб вони були в безпеці. Коли компанія допомогла перевезти дружину і сина за кордон, скажу відверто, — мені було легше воювати.
Як на мене, то всі війни ведуться в першу чергу за близьких, за родину. Я бачив, як люди перед важкими боями чи під обстрілами передивлялися фотографії рідних, намагалися їм додзвонитися і попередити, що їх кілька днів може не бути на зв’язку.
Солдат дає присягу захищати народ України, але в першу чергу, солдат йде захищати свою сім’ю.
Чи можна вижити на війні без військового досвіду
На фронті я був старшим стрільцем, а потім — помічником кулеметника (проте цю посаду офіційно так і не встигли оформити). Я малював карти для ведення і коригування вогню, хоча до цього військова справа була мені незнайома: я не служив в армії, не навчався на військовій кафедрі і не мав суміжного досвіду.
У мене були дуже базові знання медицини і непогана фізична форма. Сумарно, я навчався два-три тижні: двічі ми їздили на полігон та стільки ж разів проходили навчання по блокпостах, один раз приїжджали інструктори навчити нас поводитися зі зброєю і ще один — саперного ремесла. Вистріляв я 9 і 15 патронів. Воювати ми вчилися вже на війні.
В багатьох є переконання, що солдат мусить в першу чергу вміти стріляти. Так, це необхідно, але стрілковий бій — це вже крайня ситуація, коли все погано. Бо спочатку в бій йде важке озброєння, потім танки, важка стрілецька зброя по типу кулеметів Browning, і вже тільки потім доходить черга до стрільців.
Насправді коли ти потрапляєш на фронт, то одна з основних навичок і одне з перших завдань — це викопувати окопи. Я не вмів правильно копати. Для мене було відкриттям, що є ціла наука зі зведення фортифікаційних споруд, що має бути певна техніка викопування окопів, дотримана товщина землі, глибина, форма і так далі.
Це критично важливо, адже правильний окоп може врятувати життя під час обстрілів. Як тільки ви переїжджаєте на нове місце, першим ділом потрібно швидко вкопатися. Кому цікаво, подивіться це відео:
Копати мене навчили побратими, як і багато чого іншого. На фронті я зрозумів, що наша армія — дуже інтелектуальна. Я зустрічав програмістів, художників, підприємців, директорів, механіків, стоматологів і багато кого іншого. Кожен володіє унікальними знаннями, якими може поділитися з іншими, і може чогось навчитися натомість.
Наприклад, у нас були люди з бойовим досвідом, які навчили ходити нас бойовими «двійками» і «трійками» (це такий тип пересування в бою). Один розвідник пояснив, як рухатися тихо і як маскуватися. Був мисливець, що розповів про особливості пересування лісами.
Кулеметник, який у 2014-му штурмував гору Карачун, навчив поводитися зі зброєю, її розбирати, чистити, збирати, заряджати. Інший побратим дістав книжки Ганса фон Даха з техніки бою, які ми всі по черзі читали під час нарядів чи у вільний час. Я, своєю чергою, показував одному добровольцеві задушливі прийоми, які знав з занять джіу-джитсу.
Тож, я переконаний, що хто хоче і має бажання вчитися, той навчиться.
Як це — повернутися ветераном
На війні я отримав поранення і в мене почав сильно падати зір, що було несумісним з несенням військової служби. Тому в серпні минулого року я повернувся додому. Реінтеграція у цивільне життя — це складний для ветерана процес як морально, так і фізично, особливо, коли повертаєшся з травмою.
Першим моїм відчуттям було, що я не зробив свою роботу до кінця, що я ще не «навоювався» і мав сили боротися далі. Я боявся, як мене сприймуть мої близькі, колеги, я не знав, що мене чекає у цивільному житті, яке за пів року війни здавалося чимось дуже далеким і малознайомим.
Але потрохи я почав адаптовуватися, завдячуючи підтримці рідних, друзів і компанії. На щастя, вдалося швидко повернутися до роботи. Упродовж моєї служби компанія зберегла за мною місце роботи та компенсацію, і після демобілізації я захотів повернутися на свій проєкт.
За час моєї відсутності його повинен був хтось підтримувати, тож на моє місце знайшли нового співробітника. Проте клієнт поставився з розумінням і мене поновили. Все це зайняло приблизно два тижні, і за цей час я ще встиг відпочити, вирішити деякі особисті справи і частково розібратися в собі.
Ветерану потрібен час, аби оговтатися, адже його чекає чимало викликів. Коли людина повертається з війни, вона з «фронтової бульбашки» потрапляє у зовсім іншу бульбашку, до якої потрібно адаптуватися, сприйняти і звикнутися.
Є багато речей, які тригерять. Наприклад, коли люди, які ні разу не були на фронті, насміхалися з ворога, розказували про «чмонь» і так далі. Це неправда. Я ні разу не бачив недолугих росіян на фронті — з нами воював дуже навчений ворог, це була морська піхота та дагестанці.
Недооцінювати ворога — це плювати собі ж в обличчя. Проти нас йшли добре натреновані, добре укомплектовані військовослужбовці, які вміють вбивати і, що найгірше, люблять вбивати.
Десь було розчарування, бо серед цивільних багато хто поводиться так, ніби ми вже перемогли, хоч впевнено про перемогу на фронті не говорить ніхто. Здавалося, що багатьом людям стало байдуже. Мені дуже хочеться вірити, що це у людей така захисна психологічна реакція, коли розум намагається «сховати» проблему у свідомості.
Разом з тим, я побачив, що величезній частині суспільства далеко не все одно, і завжди є ті, хто готовий допомогти. У нас в робочих чатах постійно несуться збори. Коли я служив, компанія неодноразово допомагала мені і моєму батальйону.
Я сам волонтерю і, на щастя, закриваю збори за допомогою небайдужих людей. Головне — оточити себе «правильною» бульбашкою. До речі, ось мій новий збір на FPV дрони для мого батальйону, хто хоче долучитися,
Досвід ІТ vs Досвід на фронті
Багатьох цікавить, чи беруть ІТшників у ЗСУ за спеціальністю. З мого досвіду, беруть туди, де потрібні люди, а не туди, куди хоче солдат. Я зустрічав сисадміна, який дуже хотів бути зв’язківцем, але йому сказали йти медиком, і хлопцеві довелося дуже швидко освоювати медичну допомогу.
Був маркетолог, якого направили в кулеметники. Багато просяться на «дронщиків», але насправді тут ІТ-спеціальності не треба. Це та ж сама піхота, за якою ще додатково закріплена відповідальність за дроном. Але, як я казав, — усьому можна навчитися.
Моя робота на війні ніяк не була пов’язана з моїми попередніми знаннями в ІТ. Але все ж деякий досвід, на мою думку, варто було б перейняти. Наприклад, я раніше недооцінював те, скільки уваги компанія приділяє налагодженню комунікації.
Можливо, когось дратує велика кількість мітингів, але завдяки цьому можна вирішити дуже багато питань. В моїй команді це завжди працювало так: є проблема — ми її обговорюємо і вирішуємо, якщо треба, долучаємо комунікативного менеджера.
У війську, з мого досвіду, брак базової комунікації провокував найбільше проблем. Ми намагалися це змінювати: наприклад, коли потрібно було почати роботу з іншою бригадою, ми їхали і знайомилися, налагоджували контакт, проговорювали питання, і намагалися поставити комунікацію, щоб в нас не було непорозумінь (бо вони можуть дорого коштувати).
Друга річ, яку було б чудово перенести в ЗСУ, — це диджиталізація. Деякі айтівці, яких я зустрічав, пробували перевестися в штаб, де в основному займаються паперовою роботою. Саме паперовою, бо в армії досі ходять папірці, а не електронні документи.
Я часто згадував Confluence, де можна було швидко і зручно знайти всю потрібну інформацію. База знань для солдата онлайн — це те, що зекономило б купу часу і зусиль.
Я вірю, що ми будемо рухатися у правильному напрямку, бо ті люди, які служать зараз, приносять новий досвід і кращі практики з власного професійного досвіду, в тому числі з ІТ.
Щодо роботи, то найголовніше, що я взяв з армії — це простіше ставлення до багатьох речей. Після сидіння в окопах робота за ноутбуком вдома видається полегшенням. Я став більше цінувати те, як організована комунікація, і мене вже не бентежить велика кількість мітингів :)
Також я взяв уміння виконувати зобов’язання, адже в армії робота має бути виконана без жодних «але». Гадаю, українці показали всьому світові, що ми здатні працювати в будь-яких умовах.
Моя війна — за майбутнє
Я зрозумів, що так чи інакше — це війна кожного з нас. Спілкуючись з багатьма побратимами, більшість схиляється до того, що ми не останній раз воюємо з росією, і що воювати ми будемо ще довго.
Саме зараз, у час війни, всі ми гостро розуміємо сенси слова незалежність. Зараз ми виборюємо свою незалежність, своє право на життя і на майбутнє як держави, як народу, як нації, як демократичної проєвропейської країни.
Треба розуміти, що зараз ми не стільки воюємо за Україну для себе, скільки за Україну для майбутніх поколінь — наших дітей та внуків, аби вони про війну знали тільки з підручників історії. Цитуючи Романа Ратушного: «Чим більше росіян ми знищимо зараз, тим менше доведеться знищувати нашим дітям». Я ставлю на це своє життя, як і багато моїх побратимів і посестер, і для мене це прийнятна жертва.
Я хотів би сказати, що в мене завжди була чітка і свідома громадянська позиція. Але зізнаюся: до 2014-го я був у когорті людей «какая разніца». Революція Гідності змінила все, дала усвідомлення, що я не хочу жити в Україні, що схожа на росію чи білорусь. У нас має бути правова держава, де кожен громадянин має рівні права та обов’язки.
Ми незалежні доти, доки зберігаємо та виношуємо свій культурний код, бережемо нашу історію, мову та національну ідентичність. Я бачу майбутнє нашої країни лише як повноправного і рівноправного члена Європейського Союзу.
Кожен з нас може робити щось для цього майбутнього. Перемога у війні — це ключ до нашого виживання. На жаль, досі є ті, хто обирає «ігнорувати» війну. Їх треба переконувати, впливати на їхню позицію, залучати до волонтерства. Попросіть людину зробити репост, подякуйте за нього (на початку доведеться багато дякувати), і людина вже відчує свою причетність до спільної перемоги, свою важливість. Я знаю тих, хто був не дуже свідомим, але завдяки маленьким крокам потроху втягувався і змінював своє ставлення.
Коли я повернувся з фронту, я хотів і далі бути корисним, тому почав волонтерити. Кожен лайк, кожен репост, кожен донат — це, без перебільшення, внесок у нашу перемогу. Всі мої збори закриваються завдяки соцмережам, де у мене трохи більше 450 підписників, але чиїсь репости і лайки допомагають достукатися до набагато ширшої аудиторії.
Допоки ми будемо згуртованими, поки ми будемо бити ворога як єдиний кулак, доти наше світле майбутнє буде реальним. Ми добре відчували цю єдність на початку війни, коли всі робили все можливе і навіть більше. Якщо ми хочемо побачити перемогу, нам ще рано розслаблятися — ми мусимо мобілізувати нашу здатність до боротьби і відправити росію слідом за її воєнним кораблем.
