Як цукор змінив Україну

У історії майже кожної країни є ресурс, або сільськогосподарська культура яка дуже сильно вплинула на її розвиток, принаймні в певний період історії. У Англії це овеча шерсть, у США це бавовна тощо. А в Українській історії, крім звісно зерна це був цукор.

Так цукор який зараз люди щодня додають в каву чи чай. Ця культура людям знайома давно, виробництво цукру з тростини виготовляли в Індії і Китаї ще дві тисячі років тому. В Європу він потрапив ще в часи Римської імперії. Після падіння Риму цукор майже зникає, зрідка потрапляє зі сходу на столи європейської знаті як велика рідкість.

Ситуація змінилася після Великих Географічних відкритів. Освоївши нові землі в тропіках колоністи почали вирощувати цукрову тростину на Кубі, Барбадосі, Ямайці, а також в Гаїті і Бразилії. При цьому активно залучаючи рабську працю.

Цукор потрапляє і в Українські землі але коштує доволі дорого. Наприклад фунт цукру(майже 400 грам) у Києві у 1769-му році коштував 25-30 копійок, це доволі великі гроші. Наприклад за вартість семи кілограмів цукру можна було купити корову. Як можна побачити це був дуже дорогий колоніальний продукт, який споживали переважно представники еліти. Настільки дорогий що “цукрова голова” (великий шматок цукру) вважалась коштовним подарунком.

Але приблизно в той же час, у середині вісімнадцятого століття німецьким хіміком Францом Карлом Ардахтом було винайдено спосіб добувати цукор з цукрового буряку. Але ця технологія була забута майже на п'ятдесят років. Як часто буває до чогось ринок не готовий, технології випередили свій час, або те що чудово працює в лабораторії не завжди ефективно в реальному житті і на виробництві. До того ж майже всі Європейські держави мали колонії де вже вирощували цукрову тростину у промислових масштабах.

І як часто трапляється в історії людства до прогресу підштовхує війна. Під час Наполеонівських війн, Бонапарт оголосив Британії континентальну блокаду і взамін флот “Володарки морів” почала контрблокаду перекривши доступ французам до колоній і колоніальних товарів. До того ж Франція, внаслідок повстання рабів, втратила Гаїті - найбільшого виробника цукру у XVIII ст.

От тут і виявилася в нагоді технологія виробництва цукру з буряку. І в 1811 році Наполеон розпорядився розпочати масове виробництво цукру з буряка. Для цього було розроблено усе необхідне обладнання. Цукор був потрібен для армії оскільки був калорійним, довго зберігався і міг транспортуватись на великі відстані.

Після Наполеонівських війн виробництво цукру з буряка почалося і на українських землях. В 1823-1824 рр. у селі Плужники (сучасна Івано-Франківська область), та село Торчин (сучасна Черкаська область). Спочатку цим займалися дрібні поміщики а потім і великі землевласники. А у 1840-х роках почалася справжня “цукрова лихоманка”. Про цукор тоді говорили навіть у салонах, як про нову і прибуткову галузь. Якщо проводити грубе порівняння це все одно що зараз з'явилися б можливість вирощувати каву або какао боби в себе на городі.

Ціни на цукор впали але коштував все ще доволі дорого як можна побачити на наведеному вище прейскуранті 1834-му році ціни на цукор у Москві (на жаль для України подібних документів з тієї епохи я не знайшов) сягали 35-40 карбованців за пуд (16.4 кг.) або близько карбованця за фунт. Так це вже не такі шалені гроші як у вісімнадцятому столітті, але все ще доволі дорого. Для порівняння персонаж твору Гоголя “Шинель” працюючи дрібним чиновником заробляв 400 карбованців в рік. І потрібно враховувати що цукроварні існують вже десятиріччя і навіть в Тульській губернії вже були заводи графа Бобринського потужністю близько 400 тонн на рік які постачали цукор для царського двору.

Але все ж таки з середини ХІХ століття основним виробником і експортером цукру у Східній Європі стали українські землі (переважно Правобережжя і Лівобережжя меншою мірою Південь), де на 1848-й рік діяло 259 заводів з загальним об'ємом у 962 тисячі пудів, або 81.2% від загального виробництва Російської імперії. Цьому сприяли декілька чинників:

-Природно-кліматичні умови України як найкраще підходять для вирощування цукрового буряку. Бобринському довелось навіть переносити все своє виробництво в Смілу на Черкащині, везучи на волах все дороге обладнання. Бо під Тулою цукровий буряк просто не дозрівав. До того ж в Україні було багато вапняку який використовувався для фільтрації і створення білого цукру (перший буряковий цукор через домішки був коричневий).

-Наявність великих земельних володінь. Потрібно розуміти що цукрові буряки складна культура яка потребує багато ручної праці. А вирощували буряк, і працювали на цукроварнях переважно кріпаки.

-Географічне розташування і шляхи сполучень. У першій половині ХІХ століття з багатьох регіонів України було проблематично експортувати зерно через погані шляхи сполучень (залізниці на українських землях з'являються тільки в другій половині ХІХ ст.). Єдиним виходом було переганяти зерно в горілку, але внаслідок високої конкуренції ціни були низькі. Виробництво цукру вирішувало цю проблему оскільки його можна було транспортувати на досить великі відстані, продаючи в Європу за золото і срібло.

-Технічний прогрес і поширення парового двигуна. Цукор спочатку виробляли вогневим способом- на відкритому вогні в казанах. А для цього було потрібно багато деревини. А паровий двигун дозволив менше залежати від деревини і масштабувати виробництво.

-Ринки збуту. Як бачимо цукор коштував все ще доволі дорого і багато селян які тоді складали більшість населення його майже не споживали. Отже внутрішній ринок був невеликим і о крім експорту одним з основних споживачів цукру звісно була армія. Значна частина якої стояла на українських землях (на випадок війни з Туреччиною, або революцій в Європі). Держава закуповувала цукор-рафінад за стабільними цінами і це було вигідно.

Якраз в 1840-ї роки у цей бізнес увійшли брати Яхненки і їх компаньйон Симиренко. Це досить-таки цікава династія оскільки на відміну від інших вони не були землевласниками, а навпаки були кріпаками які змогли викупитись з неволі.

Головним засновником фірми був Федір Симиренко(1791-1867 рр.). За легендою, його батько, запорозький козак, відмовився скласти присягу на вірність імператриці Катерині II, після чого його родину позбавили всіх прав і перетворили на кріпаків князя Воронцова. Федорові вдалося отримати дозвіл взяти у оренду водяний млин, він став одержувати дохід, накопичив грошей і викупив себе із кріпосної неволі. Ставши вільним, він одружився з Анастасією Яхненко. Так він познайомився із її братами — кріпаками графа Самойлова. Їхній батько, Михайло Яхненко, не хотів миритися зі своїм положенням — він шив і продавав на базарі кожухи й чоботи, щоб заробити грошей і викупити себе й свою родину: дружину, трьох синів, Степана, Терентія, Кіндрата, а також двох дочок, Анастасію та Євдокію.

Приблизно у 1820-му році повстала фірма «Брати Яхненки і Симиренко», яка займалася переважно торгівлею худобою і зерном через Одесу. За легендою стартовий капітал Яхненки отримали знайшовши скарб гайдамаків - затоплений човен повний золотих монет. Але можливо це просто красива легенда, кредитна справа тоді вже існувала хоч і була недорозвиненою.

Зайнявшись виробництвом цукру у 1843-му році брати побудували перший завод у селі Ташлик під Смілою. Але це був тільки початок. Вже у 1848-му році біля Городища був побудований новий семиповерховий завод, який вважався одним з найбільших в Європі. Для цього підприємства було закуплено за 400 тисяч рублів найкраще обладнання і запрошено близько тридцяти іноземних фахівців.

За кілька років роботи завод почав виробляти високоякісний цукор приносити 300-400 тисяч прибутку на рік. Для порівняння у середині ХІХ століття навіть самі невдалі заводи приносили 10-12% прибутку на вкладений капітал, успішні 45-50 максимум 60%, прибутку. А завод Яхненків давав 75-100% прибутку в рік.

Для ремонту обладнання у Млієві за 500 тисяч карбованців був створений машинобудівний завод який виробляв все устаткування. Це був перший і довгий час єдиний завод в імперії. У часи розквіту на ньому працювало 4 тисячі осіб, прибутки підприємства сягали 30-ти тисяч карбованців.

А кількість цукрових заводів тоді активно зростала, вже у 1861-му році їхня кількість сягнула 432 а загальний об'єм виробництва цукру складав 3996 тис. пудів. Тому виробництво і ремонт обладнання для всіх цих підприємств був вигідний.

У 1850-ті роки на фоні загального зростання галузі фірма «Брати Яхненки і Симиренко» переживала розквіт їй належали численні склади в Києві, Харкові, Миколаєві та інших містах, а також два власні невеликі металеві буксирні пароплави «Українець» і «Святослав» для транспортування цукру по Дніпру.

Журнал Киевская старина наприкінці XIX століття згадував:

«справи фірми Яхненків й Симиренка перебували в квітучому стані… при кріпосному праві тут… панувала щедро оплачувана вільнонаймана праця. Дбайливість і піклування хазяїв закладу про добробут робітників… і службовців на заводі не мали меж: упорядковані в санітарному відношенні казарми, парові лазні, розкішна лікарня з багатою аптекою, прекрасна церква, бібліотека, училище на 150 учнів із сімома викладачами… Предмети викладалися за програмами технічних училищ».

За кілька десятиліть українські землі змінювалися дуже відчутно. Поставали все нові ринки і робочі місця. Змінювалося навіть повсякденне життя людей. Наприклад з'явилися перші цукерки (сам термін походить від цукру), це були карамелі з меляси яка пройшла фільтри, і була дуже карамелізованою, тому з неї і робили льодяники. Також саме завдяки поширенню цукру з'являється варення, як спосіб консервації ягід, до цього було лише сухе варення.

Сучасні люди певною мірою звикли до прогресу і того, що світ швидко змінюється, речі які були розкішшю стають доступними. Але у ХІХ столітті для людей зміни протягом кількох десятиліть, були не менш вражаючими.

Окремо варто згадати те, що Яхненки також займались доброчинністю. Відомо, що родина Симиренко без усякої вигоди для себе підтримувала фінансово український рух (особливо Василь, син Федора, який вирішив витрачати на це 10 % свого прибутку). Що цікаво коли у 1870-му році Павлу Чубинському (авторові слів гімну «Ще не вмерла Україна») заборонили жити в Києві Василь Симиренко запропонував йому роботу в адміністрації заводу й надав житло в Млієві.

В Млієві також гостював Тарас Шевченко і відомо історія що Платон Симиренко, у 1860 році дав йому 1100 рублів на видання «Кобзаря». І потрібно розуміти, що значна частина віршів Шевченка які були видані на “цукрові” гроші, можливо би так і не побачили світ, а рукописи так і залишилися десь у шухляді, після смерті поета.

Зустрів навіть твердження що якби не українські цукрозаводчики не було б української інтелігенції, і ми б зараз ймовірно розмовляли би іншою мовою. З цією думкою звісно можна посперечатись, але загалом роль Симиренка а також, інших цукрозаводчиків у підтримці українського національного руху є вкрай важливою, і в певній мірі недооціненою.

Зрозуміло чому так. Цим людям було що втрачати тому підтримка різних опозиційно налаштованих до царської влади діячів, як правило не афішувалася. По друге часто людям цікавіше читати про письменників, поетів і політичних діячів аніж про меценатів, які це все підтримували, хоча без їх підтримки навряд чи український рух досягнув таких масштабів.

На жаль, попри все фірма «Брати Яхненки і Симиренко» в 60-70-х роках ХІХ століття почала занепадати. Загалом в той період після скасування кріпацтва, у 1861-му році, розорилось багато дрібних цукрових заводів оскільки зникла дармова робоча сила. Але це не той випадок Яхненки використовували переважно вільнонайманну працю. Хтось каже що причиною було те що попри багатомільйонні обороти фірма залишалась сімейним патріархальним підприємством, не велось правильного обліку, засновникам просто не вистачало освіти. Інша версія каже, що Яхненків згубила не розвинена банківська і кредитна справа в Російській імперії в ті часи.

А хтось зазначав що фірма просто не змогла пережити своїх засновників. Коли у 1842-му році помер Степан його нащадки стали вимагати розподілу майна, що ускладнило управління. І що саме після цього прибутки почали знижуватися, а борги рости.

Важко сказати наскільки кожен з чинників зіграв свою роль, але факт залишається фактом у 1888-му році колись відому фірму Яхненків ліквідували.

А сама цукрова галузь оговталась після кризи в 1860-х, продовжила розвиватись. Постали нові династії цукрових магнатів - Терещенки, Харитоненки, Бродські. З другої половини ХІХ століття нарешті почали будуватися залізниці що значно полегшило логістику цукрових заводів, а також дало доступ до нового палива - вугілля з Донбасу. Виробництво цукру зростало у півтора- два рази за десятиліття, сягнувши 38228,5 тис. пудів у 1900–1901 рр. Що правда таких великих прибутків як у 1840-1850-х вже не було “Цукрова лихоманка” минула, прийшли часи синдикатів і великого бізнесу.

Що можна сказати у підсумку. Цукрова промисловість значно змінила українські землі у ХІХ столітті в першу чергу Наддніпрянщину. Всього за кілька десятиліть повстала нова галузь і ці землі стали провідним виробником і експортером цукру у Російській імперії, який став другим після зерна експортним товаром. Це було одним із проявів нової епохи, світ навколо тоді кардинально змінювався протягом кількох поколінь. Для людей які століттями жили майже незмінно, це було вражаючим. Ці зміни проявлялися по різному від цукру і варення на столі, нової книги на полиці до заводів і пароплавів за вікном. Поступово, і для багатьох не помітно, приходив час нових технологій і нових ідей.