Наприкінці ХІХ-го - на початку ХХ-го століть цукрова промисловість стала однією з основних галузей на українських землях забезпечуючи мільйонні прибутки. І з другої половини ХІХ-го століття у цій галузі став домінувати великий бізнес, з'явилися цілі династії цукрозаводчиків.
Я вже розповідав про те як зароджувалась цукрова промисловість на українських землях у ХІХ-му столітті, про причини чому саме Україна стала найбільшим виробником цукру у східній Європі. Про перші цукрові заводи і перших цукрозаводчиків і який вплив вони мали на Українське національне відродження (https://drukarnia.com.ua/articles/yak-cukor-zminiv-ukrayinu-bMKD3).
Отже з другої половини ХІХ-го століття цукрова галузь Наддніпрянщини активно розвивалась, виробництво цукру зростало у 1870-х -1880-х роках в середньому вдвічі за десятиліття сягнувши 38228,5 тис. пудів у 1900–1901 рр. (Пуд- 16.4 кг.). Отже за сорок років ця галузь зросла в 4-5 разів, що навіть зараз непогано а у той час було просто вражаючим.
Причин чому цукрова промисловість в сумі зросла вчетверо за сорок років, багато і вони різноманітні. Як часто буває, десь свою роль відіграє економіка, десь зміни приносить технічний прогрес, чи суспільно-політичні процеси. І часто це все діє в поєднанні один з одним.
Однією з найбільших змін стало те що після скасування кріпацтва у 1861-му році, багато малих цукроварень, які належали поміщикам, розорилися, оскільки вони цілковито залежали від праці кріпаків. Коли безкоштовна робоча сила зникла, виявилось що багато феодальних маєтків без неї не конкурентні (і це стосувалося не тільки цукрової галузі). Також цьому сприяла криза 1873-го року, і конфіскації маєтків царською владою у нелояльної польської шляхти після поразки повстання 1863-1864 рр. Часто ці підприємства скуповували Терещенки , Харитоненки, Браницькі тощо. В результаті відбувається концентрація виробництва, на місце дрібних цукроварень приходили великі заводи. Як наслідок основним виробником цукрових буряків, замість поміщиків стали селяни, які здавали вирощений врожай на цукрові заводи отримуючи за це гроші, цукор або мелясу (цукрову потоку) яка була дешевше цукру.
Наступною зміною стало масове будівництво залізниць на українських землях у другій половині ХІХ ст. До цього будь-який готовий продукт чи сировину доводилось возити на возах або за можливістю водним транспортом. Оскільки шляхи тоді були переважно грунтові і часто непрохідні восени чи навесні. Залізниця, якраз вирішувала всі ці проблеми, і здавалось тоді людям диво-транспортом який за якісь дні долав відстань на яку раніше знадобились би тижні. Поступово розвиток залізничного транспорту і різка диференціація тарифів на користь далеких перевезень значно послабили вплив географії ринків збуту продукції на розміщення підприємств цукрової галузі. Або говорячи простою мовою з'являється можливість розміщення заводів там де це раніше було неможливо. Так, із 97 цукрових заводів, побудованих в українських губерніях упродовж 1871–1913 рр., 35 підприємств розташовувалися від залізничних станцій на відстані до 5 і лише 8 – на відстані більше 30 верст (одна верста - трохи більше кілометра).
Окрім іншого залізниця почала доставляти і нове паливо - вугілля. До цього цукроварні активно використовували дрова але в дев'ятнадцятому столітті стало менше лісів. І саме в цей час починається активна розробка Донецького кам'яновугільного басейну Джоном Юзом і іншими. Саме вугілля було основним паливом промислової революції ХІХ-го століття, яке використовувалося і в транспорті (паровози і пароплави) так і в різній промисловості в тому числі і цукровій. Потрібно розуміти, що в епоху, переважно парових двигунів, нафта і газ ще не мали такого великого значення (двигуни внутрішнього згоряння тільки-но з'явилися в кінці ХІХ). До масового поширення автомобілів “Чорне золото” переважно переробляли на керосин для освітлення.
Не менш важливою стала поява Акціонерних товариств. В Російській імперії, яка контролювала більшість українських землях, хоч і значно відстаючи від інших країн Європи розвивається фінансовий ринок. З’явилася потреба у додаткових інвестиціях, і це був чудовий спосіб їх залучення. Весь капітал ділився на акції чи паї які вже продавались на біржі. Часто відомі цукрозаводчики володіли лише контрольними пакетами в цих товариствах. Структура їх управління зазвичай була наступною - на загальних зборах акціонери чи пайовики обирала керівництво і, вони ж, здійснювали контроль за діяльністю адміністрації. Відмінність індивідуального і акціонерного бізнесу полягала у тому, що у останньому випадку акціонери відповідали лише своєю часткою у товаристві, не було загрози втратити усе своє майно. Загалом у 1865 – 1876 рр. почали діяти 57 нових об’єднань, із загальним капіталом 41 мільйон рублів.
Але як часто буває ніяке економічне зростання не є вічним. Попри активний розвиток з кінця дев'ятнадцятого століття на світовому ринку цукру стало помітним перевиробництво, яке спричинило падіння цін. Вузькість внутрішнього ринку в умовах великої конкуренції капіталу, яка продовжувала гостру конкурентну боротьбу, а отже, змусила цукрозаводчиків звернутися до уряду з проханням допомогти їм у вивозі цукру за кордон. Проблема була в тому що собівартість київського цукру становила в різні роки 1,8–2,2 рубля за пуд. А в Німеччині або Франції вона не перевищувала 1,6 руб. Суть прохання була в тому, щоб цукор, який вивозився за кордон, звільнявся від акцизу. А також у тому, щоб його експортери заохочувалися відповідною премією у зв’язку з тим, що за кордоном цукор був значно дешевший, ніж у Російській імперії. Цукрозаводчики зверталися до уряду з проханням скоротити обсяг цукрового виробництва. Звернення цукрозаводчиків викликало певне хвилювання у громадських колах країни. Уряд не наважився піти на поступки підприємцям і відхилив їх клопотання про скорочення цукрового виробництва.
В результаті, у 1887-му році, був створений Синдикат цукрозаводчиків за головуванням Бродського. У перший рік існування синдикат встановив норму випуску цукру і завищені ціни на нього у 171 заводі. У 1892– 1893 рр. синдикат охопив уже 203 заводи, або 91 % усіх заводів країни. Після організації синдикату кожному заводу встановлено граничну норму виробництва, а порушників позбавляли права на отримання кредиту. Це допомогло, і падіння цін припинилося. А в травні 1897 року в Києві заснували Всеросійське товариство цукрозаводчиків, яке контролювало експорт цукру, географія якого була досить широкою і охоплювала Англію, Туреччину, Італію, Персію, Китай.
Стосовно цих об'єднань потрібно розуміти деякі речі:
-По-перше - в той час монополізація ринку і створення синдикатів які контролюють цілі галузі було поширеним. В металургії існував синдикат “Продамет”, в вугледобувній галузі “Продвугілля” тощо.
-По-друге - це не було якоюсь особливістю Російської імперії, це тоді відбувалося у багатьох країнах, особливо в тих які стрімко розвивалися в ХІХ - поч. ХХ ст. Синдикати були в Німеччині чи США. Відносно мале поширення ці об'єднання мали в Великій Британії, яка першою стала на шлях промислової революції, ще у XVIII-му столітті.
-По-третє - попри свою назву “Всеросійське” товариство цукрозаводчиків охоплювало переважно українські землі, які були основними виробниками цукру в Російській імперії. І саме Київ у ті часи справедливо вважається “цукровою столицею“ імперії.
Говорячи про економіку , потрібно розуміти, що так чи інакше, це все справа людських рук. І тому не менш важливо знати про людей які створювали, очолювали, і володіли заводами чи акціонерними об'єднаннями.
Я вже неодноразово згадував термін “цукрозаводчик”. З одного боку зрозуміло - це власник цукрових заводів. З іншого тут може виникнути цілому логічне питання - Так ким же були ці підприємці які створювали і розбудовували цю галузь? Що цікаво доволі різними людьми. Серед них зустрічались поляки (Браницькі , Потоцькі, Ярошинські), росіяни (Бобринський, Хрящов) євреї (Бродський, Фішман), українці ( Харитоненко, Симиренко). Але найвідомішими з саме українських цукрозаводчиків були Терещенки.
Засновник династії Артемій, син простого козака Якова, народився у 1794 році в селі Лікоть. У 1820 році він приїхав у Глухів і зайнявся торгівлею. Спершу він на ручному візку розвозив містом недорогу свіжу їжу, потім відкрив на базарі свій маленький магазинчик з продажу хліба, згодом ще один.
Головним помічником Артемія Терещенка став його син Микола (1819–1903). Почав він свій шлях у комерції за прикладом батька з торгівлі зерном, найвигіднішої тоді справи.
Молодий Терещенко на волах повіз зерно в Крим, а звідти привіз сіль і сушену рибу.
Чумацький промисел приносив непогані прибутки але справді великі кошти Терещенко заробив під час Кримської війни 1853-1856 років, коли владі знадобились підприємці для доставки вантажів для діючої армії в Крим. Для Артемія й синів це була удача — на волах вони стали возити продовольство й військове обмундирування, за що їм добре платили. І на ці кошти, у 1855-му році Терещенки відкрили свій перший цукровий завод. А далі на фоні загального підйому галузі їх бізнес тільки зростав і розширювався.
І у 1870-х роках родина переїхала до Києва. І саме у 1870- му році Артемій Терещенко, щоб не ділити капітал між трьома своїми синами, створив акціонерне підприємство “Товариство цукробурякових і рафінадних заводів братів Терещенків” з капіталом 3 мільйони рублів розділені них на 600 паїв по 5 тисяч рублів кожен.
Законодавство в ту епоху регулювало роботу акціонерних товариств і компаній. Акції і паї мали свою вартість на біржі. Вона залежала від рентабельності та прибутковості підприємства. Акції Товариства братів Терещенків на суму 1 тисячу рублів у 1882 р. коштували на біржі майже 1300 руб., а у 1883 р. більше 2 тис. руб. У вересні 1894 р. у газетах повідомляли, що паї цукрової промисловості коштують на біржі у два – три рази більше від номінальної вартості. Загалом Терещенки контролювали близько 10% усього виробництва цукру в Російській імперії.
Звісно як про будь-яких заможних і впливових людей про Миколу Терещенко, ходили чутки. В першу чергу про його жадібність. Казали що він ходить в старому одязі. І за легендою саме він він послужив головного героя п'єси “Хазяїн” Карпенка-Карого жадібного Терентія Пузиря. Тут потрібно розуміти, що у той час театр відігравав ту роль яку зараз займає кіно, телебачення, інтернет. В театр часто ходили представники еліти і освічених верств суспільства. І тому стати прототипом антигероя в п'єсі яку всі навколо будуть обговорювати…
Звісно такої “слави”, про себе ,навряд чи хтось би хотів.
Панас Саксаганський у своїх спогадах згадував, що цензура довго не давала дозвіл на постановку п’єси «Хазяїн», припускаючи, що в ній зображений Терещенко. А Нікола послав до Карпенка- Карого свою людину, яка запропонувала 30 тисяч рублів (величезну суму як на той час) щоб п'єсу ніколи не ставили. Але автор гордо відмовився.
Проте це цілком може виявитися байкою яку поширювали в театральних колах. Оскільки попри все нам точно відомо що Терещенко активно займалися благодійністю, витрачаючи на неї значну частину своїх прибутків. Хоча наприклад відмовились жертвувати кошти на встановлення пам'ятнику Котляревському у Полтаві у 1903-му році.
Що можна сказати у підсумку. Історія Терещенків, і інших цукрових магнатів, це не тільки про бізнес, історію успіху, чи літопис династії. Це ще й хороша ілюстрація тих соціально-економічних, і суспільно-політичних трансформацій які відбулися на українських землях у ХІХ-му столітті. За кілька десятків років від чумацьких волів до заводів і мільйонних статків. І це все протягом життя однієї людини. Або від України Шевченка, з вишневими садками, і думами кобзарів про козацтво і Січ, до України Франка, і Грушевського, з складними суспільно-політичними трансформаціями. І в першу чергу це розвиток промисловості, комунікацій, урбанізація, зростання міграційних процесів, поява нових верств населення ( підприємці, робітники) тощо. І це все ми можемо побачити в творах Карпенка-Карого чи Винниченка, які описували життя навколо. Загалом XIX-те і ХХ-те століття принесли для людства цілий ряд кардинальних змін (як позитивних так і негативних), Україна просто теж була не осторонь цих процесів які змінювали світ.
