У 1903 році в Літературно-науковому віснику в Львові вийшла невелика стаття “Народна освіта в Росії по цифрам”, де доволі лаконічно зі статистичними даними був описаний стан шкіл в Російській імперії. Автором цієї статті був молодий вчитель і журналіст-початківець Симон Петлюра.
Саме так майбутній Головний отаман, певний час працював вчителем в станиці Смоленська на Кубані, а згодом у Катеринодарському початковому міському училищі. Тому цю статтю, яка описує стан початкової освіти, можна вважати думкою людини “з середини”, яка не по чуткам знає проблеми і виклики.
І після загального вступу Петлюра розпочинає основний виклад з бюджету на освіту:
“...Росийським урядом у 1902 році на потреби просвіти взагалі було ухвалено дати в роспорядженнє міністерства просвіти 366 міл.руб., яке число в відношенню до цілого державного бюджету ледве виносить 1.9. Коли прибавити сюди ті гроші, що їх призначили на ту ж справу інші державні інституції, як от напр. Св.Синод, міністерство фінансів. міністерство хліборобства т.ин.— то вийде загальна сума видатків російського уряду на народну освіту 74-8 мільйонів руб., або 3.7% цілого державного бюджету.Наведена цифра — доволі нікчемна, особливо коли пригадати ті цифри, які відпускають на ту- ж справу інші держави, напр.Північно-американські Сполучені Держави, котрі в 1900— 1901р. потратили на це більше ніж 336.043.236 долярів (450 міл. на російські гроші), або Франція, розмір видатків котрої ще за 1892 рік сягав 186 міл., а за останній час значно побільшав…”
Тут потрібно пояснити певну особливість, в ті часи в Російській імперії існувало кілька не пов'язаних між собою типів шкіл які фінансувались з різних джерел. Окрім Міністерства народної просвіти існували Земські школи які створювали і забезпечували земства - місцеві муніципалітети. Існували церковно-приходські школи які відносились до Священного синоду - тобто до Православної церкви. Останні царська влада підтримувала оскільки православ'я було однією із ідеологічних опор Російської імперії. Існували також і комерційні училища які відносились до Міністерства фінансів. Існували також хедери для юдеїв і медресе для мусульман відповідно. Система освіти тоді була складною і непослідовною.
Попри таку різноманітність шкіл їх не вистачало і як далі зазначається в статті:
“…В Росії, як уже подано вище, числилось до першого січня 1899 року 4,203.240 учнів.
Се число поділялось між 78.699 школами. Поділ учнів між школами прямо дивує своєю страшенною невпорядкованістю, рябизною і нерівністю щодо окремих територій російської держави. В останній є напр.такі ґуб., де одна школа приходиться округу в 14— 27 кв. верстов іна 638— 983 чоловіка, як от Тульська або Ліфляндська ґуб., але за то є й такі, в котрих одна школа приходить сяна 3,666—36,433 кв. в. і 3,540—70,827 жителів (Семирєченська і Ферганська области).
Цікаво зазначити той факт, що в земських губ. взагалі число народних шкіл— більше, із боку якости упорядковані вони далеко краще, ніж у губерніях не-земських. Але і в них добачає сятаж самара бивша і нерівність. Напр. в 13 земських губ. число земських шкіл хитаєся між 524 і 830, а в иньших(17) зем.ґуб.се числа спадає з 492 до 231(Олонецька ґуб.). Взагал одна школа в Росії приходиться пересічно на 237кв.верстові 1,652 чоловіка. Постійний зріст народних шкіл, який можна бачити в інших европейських державах, в Росії посувається „черепашими кроками" і число дітей, що лишаються поза стінами школи, страшенно велике…”
Цікавий і інший факт, який можна побачити в статистиці. З одного боку імперські центри були більш освічені на фоні інших земель, що логічно. Але деякі національні окраїни мали найвищий рівень грамотності. Мова йде про Царство Польське, Велике Князівство Фінляндське і Остсзейські губернії (переважно сучасні Естонія і Латвія) тощо.
Це з одного боку руйнувало міф про те що імперія несе високу культуру, освіту і інші блага цивілізації для поневолених народів. Часто ці землі були більш розвинутими у багатьох аспектах. Водночас це дозволяло Російській імперії черпати освічені кадри з цих земель. Якщо ми подивимося історію Російської імперії XVIII-XIX-го століть то побачимо що там навіть на вищих щаблях завжди було багато балтійських німців, поляків, і українців тощо.
І я говорю не тільки про армію чи бюрократичний апарат. Де це нам найбільш помітно. Не менш важливу роль німці, поляки, латиші, чи естонці відігравали в індустріалізації в кінці XIX- поч.XX століть. Оскільки нові заводи, фабрики, і залізниці вимагали освідченнях кадрів.
Але питання про становище і ролі різних народів в Російській імперії це окрема і складна тема.
Повернімося до стану шкільної освіти в Російській імперії кінця 19-го століття. Окрім питання де вчити дітей не менш важливим є питання хто це буде робити. Тут Проблеми були не тільки в кількості шкіл а й у підготовці вчителів:
“...Більш-меньш певним покажчиком у cім разі коже бути ряд цифер про ступінь освіти проводарів народньої просьвіти, — народних учителїів та учительок.— По статистичним даним 1898 із числа викладовців у народних школах не одержали ні фахової педаґоґічної осьвіти, ні осьвіти середньої школи, а 4% не мають навіть і дипльома на звання вчителя. У так званих „церковно-приходських" школах і „школах грамоти“(проґрама котрих визначається яскраво церковно-клєрикальними рисами і стоїть нижче проґрами земських шкіл, —се особливо можна сказати про „школи грамоти"). Число вчителів, що не отримали не тільки середньої чи фахової педаґоґічної осьвіти, а навіть і не скінчили курса „церковно-приходських" шкіл, особливо велике. Сій катеґорії взагалі підлягає 6.876 душ цілого вчительського персоналю „церковно-приходських" шкіл. У відношенню до персоналю шкіл грамоти наведена цифра ще більше зростає. Відтак між учтелями „шкіл грамоти", що скінчили середню школу або одержали педаґоґічну осьвіту, маємо всього 289 (2%);решта —все такі, що або вийшли із середньої школи ще до скінчення курса в ній, або скінчили „начальну школу“ — 3,363 (23'/,%), або не відбирали осьвіти нівяких школах,і таких найбільше— 11,127 (71%).Відповідна цифра для вчительок „шкіл грамоти" слідуюча: 776 (21%),267, 1281(35%)і 1371(37%). …”
Результати цього всього були невтішними для Російської імперії. Згідно перепису населення 1897-го року грамотних було близько 20 % населення. І українські землі тут особливо не вирізнялися. Для порівняння в підавстрійській Галичині цей показник складав 34 - 40 %.
Тут потрібно розуміти що ця стаття писалася для українців Австро-Угорщини. І вони бачили що навіть їх бідна і відстала провінція має приблизно вдвічі вищий показник грамотних ніж Російська імперія.
Загалом тоді світ ставав все складнішим і розвиток промисловості, почав вимагати від людей все більшої освіти. Не писемні селяни навряд чи будуть гарними робітниками оскільки вони не можуть навіть прочитати інструкцію чи банальне попередження. Освіченого персоналу не вистачало для все нових і нових заводів і фабрик які все активніше поставали на рубежі 19-го-20-го століття, тому питання освіти ставало важливим оскільки від нього залежав розвиток країни. Цю проблему помічало суспільство і після 1905-го року стали активніше розвивати школи. Але все ж таки, цю проблему остаточно змогли вирішити в СРСР, у зовсім інших умовах.
Але Петлюра дечого не знав, і чесно кажучи знати не міг. У своїй книзі “Гордіїв вузол Російської імперії” французький історик Даніель Бовуа зазначає що саме поганий розвиток системи початкової освіти завадив остаточній асиміляції українців росіянами у дев'ятнадцятому столітті.
Справедливості варто сказати що у статті питання русифікації, або як тоді казали “обрусенія” свідомо не піднімається оскільки це інша тема.
Але як ми можемо бачити з висоти нашого часу освіта відігравала важливу роль у русифікації. Суть у тому що завдяки системі освіти багатьом країнам вдалося нав'язати єдину мову і культуру. І якраз в дев'ятнадцятому столітті це відбувалося як у Європі стосовно національних меншин так і в колоніях, де наприклад французи чи британці поширювали свої мови серед місцевого населення.
Саме шкільна система є тим що пояснює дітям до якої нації вони належать. Особливо в епоху до появи масових ЗМІ.
Проти українців тут було те що царська влада навіть не визнала їх окремим народом а лише “малоросами” - відгалуженням “великого російського народу”, і мову відповідно - наріччям. Тобто українців вважали лише групою росіян які “ополячилися”. Відсутність разючих релігійних чи інших відмінностей теж активно сприяло асиміляції українців. А еліти, як я вже згадував, активно інтегрувались в імперію бачачи там для себе великі перспективи.
Чи хотіла царська влада повністю асимілювати українців? Цілком очевидно що так, і Емський указ є тому доказом. Крім опору який чинив цьому Український рух створивши свій “П'ємонт” в Галичині. Русифікації дуже заважало слабке поширення шкіл в першу чергу в селах де і жили тоді більшість українського народу.
Що можна сказати у підсумку. Українці звикли часто бідкатись і жалітись на свою долю. Причини в цілому зрозумілі, мало кому так не щастило протягом своєї історії. Але іноді удача нам посміхалась. Як в цьому випадку коли слабкість інституту освіти не дала імперії повною мірою втілити свої плани. Опинись більшість українських земель у складі більш ефективної держави, важко сказати якою б мовою ми б зараз розмовляли. Часто буває що сила випливає зі слабкості твоїх ворогів, тому потрібно знати їх добре.
