Протягом десятиліть після розпаду Радянського Союзу військовий ландшафт Центральної Азії залишався напрочуд стабільним. Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан і Туркменістан успадкували радянські армії — разом із літаками, танками, артилерією, системами протиповітряної оборони (ППО), ремонтними базами та військовими кадрами, навченими за радянськими стандартами.
Це давало Росії виняткову перевагу. Москві не доводилося переконувати регіон переходити на російську техніку: значна її частина вже й так перебувала на озброєнні.
Однак сьогодні ця перевага поступово сходить нанівець.
Нині держави Центральної Азії дедалі частіше шукають альтернативних постачальників. Одним із найсерйозніших конкурентів стає Китай, якого ще донедавна сприймали переважно як торговельного та інвестиційного партнера.
Тепер Пекін робить значно більше, ніж просто торгує та будує інфраструктуру. Він постачає безпілотники, транспортні літаки, бронетехніку та системи ППО, підтримує інфраструктуру прикордонної безпеки, а також розширює співпрацю з регіональними безпековими інституціями.
Найяскравішим прикладом останнього часу є Узбекистан. У липні та серпні 2026 року профільні медіа та OSINT-аналітики поширили інформацію про те, що Ташкент, імовірно, отримав китайські винищувачі Chengdu J-10CE. У деяких звітах зазначалося, що чотири літаки вже могли бути доставлені, тоді як потенційна угода може охоплювати постачання до 24 таких машин.
Щоправда, ані Китай, ані Узбекистан офіційно не підтвердили цю інформацію, тому ймовірні постачання поки що не варто розглядати як доконаний факт.
Проте ці повідомлення мають вагу незалежно від того, чи стоять уже літаки на узбецьких аеродромах. Глибинна суть полягає в іншому: оборонний ринок Центральної Азії більше не є простором беззаперечного домінування Росії.
Радянська спадщина довго грала на руку Москві
Після 1991 року Росія успадкувала колосальну структурну перевагу.
Збройні сили новоутворених незалежних держав продовжували експлуатувати радянські винищувачі МіГ-29 та Су-27, гелікоптери Мі-8 і Мі-24, танки Т-72, бронетранспортери, артилерію та радянські зенітно-ракетні комплекси.
Це створило самовідтворювану військову екосистему. Коли країні була потрібна нова техніка, звернення до Росії зазвичай ставало найпростішим рішенням. Новий російський літак можна було легко інтегрувати в уже наявні системи навчання, технічного обслуговування та логістики.
Перехід на китайське чи західне озброєння вимагав значно більшого, ніж просто підписання контракту на купівлю.
Купівля винищувача, наприклад, означає необхідність навчання пілотів та інженерів, створення нових систем обслуговування, придбання сумісного озброєння, реорганізацію логістики, забезпечення запчастинами та адаптацію інфраструктури.
Саме тому перевага Росії зберігалася так довго.
Однак із часом уряди країн Центральної Азії почали цілеспрямовано диверсифікувати свої арсенали. І Китай став одним із перших серйозних конкурентів на цьому полі.
Узбекистан: від безпілотників до винищувачів
Можливе придбання J-10CE привернуло увагу до військових зв’язків Узбекистану з Китаєм, хоча ця співпраця має значно довшу історію.
У першій половині 2010-х років Ташкент виявив інтерес до китайських ударних безпілотників Wing Loong. Згодом співпраця вийшла за межі безпілотної авіації та перемістилася у значно складнішу сферу — протиповітряну оборону.
Узбекистан придбав китайські комплекси FD-2000 — експортну версію системи HQ-9. У звітах із відкритих джерел також згадувалися інші китайські платформи ППО, які, ймовірно, були інтегровані в узбецьку армію.
Ця різниця має принципове значення. Безпілотник можна розглядати як відносно автономну систему озброєння. Натомість сучасна мережа ППО — це щось значно масштабніше. Вона потребує радарів, командних пунктів, ракет, засобів зв'язку, програмного забезпечення, підготовки персоналу та безперервного технічного обслуговування.
Таким чином, Китай вийшов за рамки поодиноких продажів зброї, почавши проникати в саму технологічну архітектуру оборонної системи Узбекистану.
Якщо придбання J-10CE зрештою підтвердиться, це стане черговим кроком у розширенні військової співпраці між Узбекистаном і Китаєм.
Водночас експлуатація винищувачів передбачає значно глибшу залежність від постачальника, ніж звичайна закупівля техніки. Боєприпаси, двигуни, запасні частини, технічне обслуговування, модернізація, програмне забезпечення та підготовка пілотів — усе це формує довгостроковий зв’язок між двома країнами.
Отже, стратегічна значущість такої угоди виходила б далеко за межі її суто фінансової вартості.
Казахстан: зберігаючи Росію, залучаючи Китай
Казахстан пропонує дещо іншу модель.
Астана залишається одним із найближчих партнерів Росії у сфері безпеки в Центральній Азії. Казахстан є членом ОДКБ, продовжує експлуатувати значні обсяги російської та радянської техніки, а також підтримує розгалужені військово-технічні зв'язки з Москвою.
Водночас країна почала впроваджувати у свої безпекові структури великі китайські системи.
Казахстан придбав китайські ударні безпілотники Wing Loong-1. На озброєння також надійшли китайські військово-транспортні літаки Y-8F-200.
У 2018 році Казахстан підписав угоду з корпорацією Shaanxi Aircraft Corporation на постачання восьми літаків Y-8F-200. Перший борт прибув того ж року, після чого відбулися додаткові поставки.
І знову ж таки, головне значення полягає не просто в кількості закуплених літаків. Казахстан продемонстрував готовність інтегрувати великі китайські авіаційні платформи, незважаючи на десятиліття тотальної залежності від радянсько-російської авіаційної системи.
Це зовсім не означає, що Астана відвертається від Москви. Казахстан і надалі експлуатує російські винищувачі Су-30СМ, поряд з іншими системами російського виробництва.
Більш точним терміном тут буде диверсифікація.
Чим більше постачальників має країна, тим менш вразливою вона стає до політичних рішень, виробничих потужностей та цінової політики будь-кого з них окремо.
Туркменістан почав діяти ще раніше
Одним із найменш обговорюваних, але найбільш показових прикладів військової присутності Китаю є Туркменістан.
Ашгабат почав закуповувати китайські системи протиповітряної оборони ще до того, як ця тенденція стала очевидною в інших країнах регіону.
Звіти з відкритих джерел свідчать про наявність у Туркменістані китайських систем дальнього радіуса дії HQ-9, систем середнього радіуса дії HQ-12, а також радіолокаційного та іншого обладнання.
За оцінками Wilson Center, вартість контракту 2016 року, що включав системи HQ-9 та HQ-12, становила приблизно 230 мільйонів доларів.
Таким чином, Туркменістан яскраво демонструє, що ерозія російської монополії почалася задовго до повномасштабної війни Росії проти України.
Таджикистан: Пекін заходить через кордон
У Таджикистані китайсько-військове партнерство розвивається за дещо іншим сценарієм. Росія залишається головним зовнішнім військовим партнером Душанбе. За оцінками Фонду Карнегі, понад 90% зброї, переданої Таджикистану з моменту здобуття незалежності, так чи інакше пов'язані з Росією.
Проте Китай поступово, крок за кроком, зайняв власну нішу.
Таджицькі збройні сили отримали китайські бронемашини Norinco VP11, автомобілі CS/VN3, броньовики China Tiger, самохідні мінометні комплекси та стрілецьку зброю. Частина цієї техніки вже фігурувала на військових парадах у Душанбе.
Ще більш важливою сферою є безпека кордону з Афганістаном.
Китай профінансував будівництво та розбудову безпекових об'єктів на території Таджикистану. Дослідження також повідомляють про китайську присутність поблизу Ваханського коридору та в Горно-Бадахшанській автономній області, неподалік від афганського та китайського кордонів.
Пекін стає не лише постачальником обладнання, а й безпосереднім учасником архітектури прикордонної безпеки всього регіону. Для Китаю логіка тут абсолютно пряма. Нестабільність в Афганістані створює ризики для Сіньцзяну, китайських інвестицій та транспортних коридорів, що пролягають через Центральну Азію.
Киргизстан: вибудовування відносин напередодні великих угод
Наразі Киргизстан ще не став великим покупцем високотехнологічного китайського озброєння. Росія досі зберігає там міцні позиції, зокрема завдяки своїй військовій базі в місті Кант.
Попри це, Пекін роками надає Бішкеку допомогу у сфері оборони та безпеки. Йдеться про транспортні засоби, засоби зв'язку та інше технічне оснащення для збройних сил і правоохоронних органів.
Крім того, китайські установи беруть активну участь у підготовці киргизьких силовиків.
Самі по собі ці програми навіть близько не співмірні з масштабами закупівель винищувачів чи систем протиповітряної оборони. Натомість їхня мета, ймовірно, має інституційний характер: довгострокове вибудовування довірчих відносин із безпековим істеблішментом країни.
Згодом такі зв'язки здатні значно полегшити ширше військово-технічне співробітництво.
Україна прискорила тенденцію, що вже набирала обертів
Війна Росії проти України стала одним із ключових факторів, що прискорили цей уже запущений процес.
За даними SIPRI (Стокгольмського інституту дослідження проблем миру), російський експорт основних видів озброєнь у 2021–2025 роках впав на 64% порівняно з періодом 2016–2020 років. Частка Росії у світовому експорті зброї стрімко скоротилася з 21% до 6,8%.
Причини цього явища виходять далеко за межі самої війни, проте конфлікт, безперечно, перекроїв ринок. Російський оборонно-промисловий комплекс змушений задовольняти колосальний внутрішній попит, тоді як санкції суттєво ускладнили доступ до низки критично важливих компонентів та технологій.
Це зовсім не означає, що оборонний сектор Росії припинив випускати зброю. Навпаки, на тлі шаленого внутрішнього попиту прибутки провідних російських оборонних підприємств лише зросли.
Проблема полягає у зміщенні пріоритетів. Москва змушена забезпечувати насамперед власні збройні сили.
Для іноземних замовників це створює зону підвищеної невизначеності щодо графіків постачань, наявності техніки та її довгострокового сервісного обслуговування.
А от для Китаю ця невизначеність відкриває нове вікно можливостей.
Джерело — The Caspian Post
