Ідеологи крайніх правих перетворили американську зовнішню політику на інструмент особистої вигоди та антидемократичної революції.
Сполучені Штати вступають у нову фазу своєї зовнішньої політики, де традиційна дипломатія дедалі більше переплітається з особистими зв'язками, ідеологічними альянсами та приватними бізнес-інтересами. Ці трансформації помітні не лише у Вашингтоні, а й у країнах, які роками покладалися на офіційні канали взаємодії з американським урядом. Іноземні високопосадовці виявляють, що добитися зустрічі з представниками адміністрації Трампа можна не лише через офіційні дипломатичні канали. Важливу роль також відіграють особисті зв’язки та близькість до політичного оточення президента.
Бразильський прецедент: коли офіційні канали дають збій
Бразилія слугує одним із найяскравіших прикладів. У 2025 році адміністрація Трампа запровадила жорсткі мита на бразильські товари та ввела санкції проти судді Верховного суду Алешандрі ді Морайса, водночас публічно критикуючи кримінальне переслідування експрезидента Жаїра Болсонару. Бразильські урядовці зіткнулися з тим, що багато міждержавних контактів, на які вони спиралися роками, раптом стали недоступними. Натомість доступ до Вашингтона почала пропонувати зовсім інша мережа дійових осіб: лобісти, бізнесмени та політичні діячі, пов'язані з рухом MAGA (Make America Great Again).
Цей контраст вражав особливо сильно, адже Бразилія є ключовим економічним партнером США та однією з найбільших держав Західної півкулі. Проте під час цього конфлікту навіть високопоставлені бразильські чиновники марно намагалися зв'язатися зі своїми американськими колегами. Міністру фінансів Фернандо Аддаду вдалося домовитися про розмову з міністром фінансів США Скоттом Бессентом, але згодом зустріч скасували. Натомість Бессент зустрівся з Едуардо Болсонару — сином колишнього президента Бразилії та палким прихильником політичного руху свого батька.
Зрештою, напругу вдалося послабити за допомогою бізнесмена Жоеслі Батісти — мільярдера, чия компанія веде діяльність по обидва боки американсько-бразильських відносин. Його американська філія пожертвувала мільйони доларів на інавгурацію Трампа, а згодом Батіста допоміг організувати зустрічі між Трампом та президентом Бразилії Луїсом Інасіу Лулою да Сілвою. Цей епізод наочно продемонстрував, наскільки вагомими стають неформальні мережі впливу, коли офіційні дипломатичні канали слабшають.
Тіньова дипломатія замість інституцій
Десятиліттями зовнішня політика США спиралася переважно на інституції: послів, дипломатів, альянси та усталені урядові процедури. Епоха Трампа не знищила ці структури, а американські військові та розвідувальні відомства продовжують співпрацювати з іноземними урядами. Але паралельно з ними виникла ширша група політичних радників, приватних компаній, інтернет-діячів та колишніх посадовців, які здатні впливати на політику, не обіймаючи при цьому традиційних дипломатичних посад.
Європейський вектор: спільна цивілізація та ідеологічні розбіжності
Аналогічний зсув спостерігається і в Європі. Представники адміністрації Трампа дедалі частіше описують трансатлантичні відносини через призму спільної цивілізації, що ґрунтується на історії, релігії, культурі та спадщині. Водночас вони гостро критикують європейські уряди за їхню міграційну політику та інші внутрішньополітичні питання. Віцепрезидент Джей Ді Венс та Держсекретар Марко Рубіо в один голос стверджують, що Європа віддаляється від цінностей, які вони вважають фундаментальними для західного суспільства.
Така риторика також створила нові зв'язки між американськими посадовцями та націоналістичними або ультраправими політичними рухами в Європі. Представники США проводять зустрічі з діячами таких партій, як німецька «Альтернатива для Німеччини» (AfD), тоді як американські політичні заходи все частіше стають трибунами для європейських лідерів-націоналістів. Прихильники таких контактів називають їх частиною ширшого політичного переформатування; натомість критики стверджують, що Вашингтон відмовляється від свого традиційного акценту на підтримці демократичних інституцій та легітимних урядів.
Економіка як інструмент зовнішньої політики
Економічні інтереси стало так само важко відокремити від зовнішньої політики. Енергоресурси, критично важливі мінерали, технології та інфраструктура постійно фігурують у діяльності посадовців та бізнесменів, пов'язаних із Дональдом Трампом. Спеціальний посланець Стів Віткофф, наприклад, обговорював потенційні інвестиційні та ресурсні угоди за участю Росії та України, паралельно беручи участь у дипломатичних зусиллях щодо врегулювання війни. Роль великих приватних інвестиційних компаній в обговореннях повоєнної відбудови лише посилила занепокоєння щодо злиття державної політики та комерційних інтересів.
Гренландський інтерес: ресурси та геополітика
Ще одним яскравим прикладом стала Гренландія. Трамп неодноразово висловлював зацікавленість у переході цієї автономної данської території під контроль США. На тлі цього тиску американські політичні та ділові кола почали просувати проєкти, пов'язані з природними ресурсами та інфраструктурою Гренландії. Дехто з них має прямі або колишні зв'язки з американським урядом, тоді як інші є приватними підприємцями, що шукають комерційної вигоди.
Гренландські посадовці ставлять під сумнів те, що деякі з цих ініціатив мають виключно економічний характер. Одна американська енергетична компанія почала підготовку до проєкту буріння нафтових свердловин без офіційного дозволу, тоді як інші інвестори обговорювали плани щодо створення центрів обробки даних та видобутку критично важливих мінералів. Американські чиновники та бізнесмени також налагоджують зв'язки з місцевими політиками, зокрема з прихильниками незалежності Гренландії від Данії. Сама ж Гренландія має давні претензії до Копенгагена, що робить острів особливо вразливим до зовнішніх спроб вплинути на його політику.
Тиск на Канаду та сепаратизм в Альберті
Зі схожою формою тиску стикається і Канада. Неодноразові натяки Трампа на те, що Канада може стати 51-м штатом США, спочатку сприймалися багатьма як провокаційна риторика. Однак за цим послідували мита та ширший економічний тиск. Трамп стверджував, що такі заходи пов'язані з проблемами наркотрафіку, міграції та торгівлі, тоді як канадські посадовці розцінили цю політику як спробу отримати важелі впливу на їхню економіку.
Водночас американські консервативні медіа приділяють дедалі більше уваги сепаратистським настроям у провінції Альберта. Американські подкастери дедалі активніше поширюють аргументи прихильників незалежності Альберти, а представники адміністрації США зустрічаються з діячами цього руху. Міністр фінансів США Скотт Бессент назвав Альберту «природним партнером» Сполучених Штатів, посилаючись передусім на її значні природні ресурси. У Державному департаменті заявили, що американські дипломати регулярно зустрічаються з іноземними громадськими організаціями. Водночас контакти з представниками руху за незалежність Альберти викликали особливу увагу в Канаді.
Експорт ідеології та зміна глобальних пріоритетів
Глибинні політичні рухи в Бразилії, Гренландії та Альберті зародилися не у Вашингтоні. Бразилія має власні глибокі політичні розбіжності, Гренландія — довгу історію суперечок з Данією, а напруженість у відносинах між Альбертою та Оттавою існує вже десятиліттями. Змінився лише рівень залученості американських політичних, медійних та бізнесових мереж, які нині відіграють значно помітнішу роль у конфліктах за межами Сполучених Штатів.
Ця тенденція поширюється і далі. Адміністрація Трампа надає політичну підтримку іноземним лідерам та партіям, які поділяють її ширший ідеологічний світогляд. Американські консервативні ЗМІ відкривають міжнародним політикам доступ до аудиторії США, тоді як міжнародні заходи CPAC дедалі частіше об'єднують американських консерваторів із націоналістичними рухами за кордоном. Тим часом ті структури уряду США, які історично зосереджувалися на просуванні демократії, захисті прав людини та гуманітарній допомозі, були реорганізовані відповідно до пріоритетів адміністрації — «Америка понад усе» (America First).
Наслідки цих процесів стають дедалі очевиднішими, якщо поглянути, як інші держави планують своє майбутнє. Країни, які колись бачили у Вашингтоні свого головного економічного, технологічного та безпекового партнера, нині активно шукають альтернативи. Канада посилила оборонну співпрацю з Європою та Австралією. Європейський Союз взяв курс на зближення у торгівлі з Індією та тією ж Австралією. Водночас європейські уряди та інституції шукають шляхи, як зменшити залежність від американських технологій. А в першій половині 2026 року ціла низка світових лідерів здійснила візити до Китаю — і це яскраво свідчить про їхнє прагнення розширити свої дипломатичні та економічні горизонти.
Такі тенденції зовсім не означають автоматичного переходу до світу, де домінуватиме Китай чи будь-яка інша держава-гегемон. Натомість вони вказують на формування більш фрагментованої міжнародної системи, у якій уряди вже не бажають цілковито покладатися на Вашингтон. Деякі з цих зрушень можуть виявитися лише тимчасовою реакцією на політику нинішньої адміністрації США. Проте інші, вочевидь, є частиною довгострокової стратегії, спрямованої на зменшення стратегічної залежності від будь-якої країни.
Одна з причин, чому цей процес буде вкрай важко повернути назад, полягає в тому, що трансформації відбуваються одразу в кількох площинах. Держави диверсифікують торговельні зв'язки, переглядають оборонні угоди та шукають альтернативи у сферах технологій і фінансів. Щойно компанії, інституції та політичні лідери вибудують нові мережі взаємодії, повернення до старих шаблонів стане майже неможливим — навіть якщо у Вашингтоні зміниться політичне керівництво.
Футбол, політика та руйнування правил
Інший аспект цієї глобальної трансформації проілюстрував, здавалося б, незначний конфлікт у світі міжнародного футболу. Дональд Трамп особисто зв'язався з президентом ФІФА Джанні Інфантіно через дискваліфікацію американського нападника Фоларіна Балогуна. Невдовзі після цього ФІФА скасувала своє рішення. Цей інцидент викликав міжнародний резонанс, який вийшов далеко за межі суто спортивної площини. Критики побачили в цьому тривожний прецедент: використання політичного тиску для підміни загальноприйнятих правил.
Така гостра реакція є показовою. Адже після Другої світової війни американська могутність трималася не лише на військовій та економічній потужності. Її фундаментом були альянси, міжнародні інституції та чіткі очікування щодо того, як саме діятиме Вашингтон. Вплив США зростав, зокрема, завдяки тому, що інші уряди були переконані: довгострокова співпраця з Америкою є набагато передбачуванішою та надійнішою, ніж ставка на особисті зв'язки чи тимчасові політичні домовленості.
Адміністрація Трампа докорінно змінює цю парадигму. Відтепер питання полягає не лише в тому, якими економічними чи військовими ресурсами володіють Сполучені Штати. На перший план виходить інше: як саме застосовується ця сила, хто має до неї доступ і чи продовжуватимуть іноземні уряди сприймати американські інституції як надійних партнерів.
Наслідком цього може стати світ, у якому США, хоч і залишатимуться провідною глобальною державою, зіткнуться з набагато складнішим дипломатичним середовищем. Союзники прагнутимуть більшої незалежності, геополітичні суперники знаходитимуть нові можливості, а приватні гравці відіграватимуть дедалі вагомішу роль у формуванні міжнародних відносин. Відтак, найважливіша зміна сучасності полягає не у зникненні американської гегемонії як такої, а у глибокій трансформації того, як цю силу сприймають — і як її використовують.
Джерело — The Atlantic
