Чи змінився спосіб читання у 21 столітті? Мені здається, що так.
Ми почали читати художні тексти так, ніби це реальні люди, яких треба оцінити, діагностувати й, бажано, виправити.
Читач не просто слідкує за історією. Він постійно оцінює. Типу: “чому він так зробив?”, “це неадекватно”, “я б так ніколи не вчинив”
В якийсь момент я зловила себе на думці: а чому стало нормою — читати художній текст як перевірку на правильність?
Пропоную своє пояснення.
Мені здається, тут багато причин.
Перша причина — зараз ми звикли все оцінювати в соцмережах. Всюди одне — лайки, коментарі, рейтинги. З цього складається наше життя.
Ми не просто дивимося або читаємо — ми одразу реагуємо: подобається - не подобається. Про аналіз часто не думається навіть.
І ця звичка переноситься на все навколо. Герой не такий, як тобі хочеться — значить він поганий. Дізлайк.
Але проблема в тому, що література — це не тікток. Герой не завжди має подобатися.
Друга причина — ми почали мислити психологічними ярликами
Напевно, ви зустрічали такі розбори, де персонажів кіно та літератури аналізують так: цей — аб’юзер, цей — жертва, цей — токсичний.
Воно все так.
Але є нюанс.
У цей момент герой перестає бути частиною історії — і стає пацієнтом. Його вже не досліджують — його оцінюють.
Третє — школа також каже нам вчитися на текстах.
Ось ми читаємо: Лесю Українку, Тараса Шевченка, Павла Тичину. А потім питання: “а чому цей письменник нас вчить?”
І це формує звичку: читати текст як урок. І тоді, коли герой поводиться “неправильно”, виникає обурення: “ой, а чому ж він мене може навчити?”
Четверта причина — ми бачимо, що тексти можна виправляти.
Останніми роками були історії з редагуванням книжок: Роальда Дала, Міхаеля Енде, доктора Сьюса й багатьох інших. Щось прибирають, щось змінюють, щоб було “коректніше”.
І це теж формує відчуття: якщо в тексті щось не так — його треба виправити. А якщо не виправили — значить текст поганий.
П*ята причина. Вплив комп*ютерних ігор. Там герой та гравець — одне й те саме. Цей принцип перенесли на книжки: головний герой дорівнює читачеві. Але ж книга — це інше. Ми спостерігачі, а не учасники.
І в якийсь момент література перестає бути мистецтвом — і стає судом.
Але є одна проблема.
Література взагалі-то не про правильність. Вона про складність. Про те, що: люди помиляються, роблять дивні речі, поводяться неідеально. Мистецтво взагалі-то спеціально створює ситуацію, де ми відчуваємо два протилежні почуття одночасно. Про це писав, наприклад, Лев Виготський: що основа нашого естетичного переживання від твору мистецтва — це не коли нам усе зрозуміло й однозначно. А коли в нас одночасно виникають протилежні емоції.
І саме це — цікаво. Як мені здається.
Цей епізод подкасту, а також інші епізоди на ютубі - Як ми читаємо? - YouTube.
