Майже два місяці я не могла пересилити книгу “Щоденник книгаря”, у якій кожне прочитане слово посилювало моє бажання закрити й закинути цю книгу. Спершу, я думала, що впіймала “нечитуна” й потрібно просто перечекати цей період, але він не закінчувався. Та коли я нарешті дочитала історію Шона Байзелла, то, на диво для себе, ввечері почала жадібно читати “Шантарам”, так ніби не торкалася паперових творінь вже місяцями. То чому ж так склалося?
Не знаю, чи лише в мене є романтизоване ставлення до книгарень чи не тільки, але коли мені розповіли про цю книгу, роздумів не було. Я так хотіла дізнатися про життя, яке проходить в компанії полиць з цілими світами, котрі існують лише на сторінках та в наших фантазіях, що я одразу побігла замовляти її. Історія справді занурює в антураж бібліотеки маленького містечка з Шотландії, та, на жаль, з багатьма “АЛЕ”…
Головна проблема, як на мене - це побудова книги. Як можна здогадатися, вона написана у стилі записника і спочатку мені цей задум сподобався (оскільки я вже читала класні твори у подібному стилі), але зрештою це виявилося великим мінусом. Так деякі розділи-дні, просто з метою не пропустити їх, автор розписує сухими фактами. Можливо комусь цікаво читати набір дій, що сталися за день, але коли я беру до рук художню літературу, то надіюся прочитати щось цікавіше за це.
А з іншої сторони, я ж читаю наукову літературу, суть якої полягає у розписуванні фактів, і не скаржуся. У чому ж тоді різниця?На мою думку, вся справа в описах. Мабуть, я з минулого зараз була б у шоці, тому що раніше я їх просто не розуміла. Пам’ятаю як читала змальовування кімнат, місцевостей, людей, чекаючи коли нарешті ж будуть діалоги. Що ж, усе змінилося. Перше, у що я закохалася в “Шантарамі” - це опис повітря. Автор виділив абзац, щоб описати запах Бомбеї (сьогодні Мумбаї). І якщо чесно, я декілька разів перечитала цей фрагмент, щоб сповна насолодитися кожним словом.
Так чому ж я читаю? Я шукаю красиву історію. Раніше для мене важливим був сюжет, та зараз до нього доєдналося й уміння автора описати свій світ так, щоб читач думав, ніби перебуває в ньому. І якщо книга “Шантарам” прекрасно справляється з моїми запитами, то “Щоденник книгаря”, окрім деяких моментів, ні.
