Нещодавно на уроці одна учениця запитала мене:
«А як би виглядали люди, якби на Землі була атмосфера, як на Сатурні? Як би вони рухалися, що їли, яким був би їхній комп’ютер?»
Щоразу, коли ми читаємо про інші планети або уявляємо альтернативні шляхи еволюції, в голові неминуче виникають запитання «а що, якби…».
А що було б, якби людина ніколи не вийшла з моря? Чи збудувала б вона цивілізацію?
Як могла б виглядати істота з планети, де в небі — хмари з металу?
Якими були б міста там, де замість дощу падає кислота?
І як узагалі живуть істоти на газових або крижаних планетах — і чи схожі вони хоч трохи на нас?
Взагалі-то таким моделюванням ситуації займаються письменники-фантасти. Саме вони відповідають на питання: а що було б якби...
Фантазувати про далекі світи та їх мешканців почали вже в давні часи.
У середньовічних людей не було фантастики про зелених інопланетян, але була цікавість: а чи можуть десь, окрім Землі, жити інші розумні істоти?
Загадка лише, звідки люди брали уявлення про «чужий світ». Наприклад на середньовічних картах світу — так званих, mappa mundi — жили дивні народи: скіаподи з однією величезною ногою, ще на цих картах зображені люди без голови, люди з гігантськими вухами. Ці істоти вважалися мешканцями краю Землі, але поступово ставали образом «можливих жителів інших сфер».
У XIII–XV століттях філософи почали сміливіше ставити питання: якщо Бог всемогутній, хіба Він не може створити багато світів? Чи не можуть на Місяці або Сонці існувати інші істоти? Кардинал Микола Кузанський навіть писав, що Всесвіт може бути населений безліччю різних створінь, пристосованих до свого світу.
Церква не забороняла подібні міркування, але нагадувала: у Біблії описано створення одного світу. Тож питання про інші світи — цікава філософія, але не частина віровчення. Теологів турбувало інше: якщо десь є інші істоти, то як для них працює історія спасіння? Чи потрібен їм свій Христос?
У результаті в Середньовіччі з’являється важлива ідея: ми не знаємо, чи є інші світи — але Бог міг би створити їх, якщо забажає.
І це стає першою ластівкою європейської наукової фантастики.
У 17 столітті німецький вчений Йоганн Кеплер пише оповідання “Сон”, у якому описує жителів Місяця. Раніше вже існували фантастичні оповідання, але в них прибульці були просто іншими людьми, але все одно людьми. А Кеплер зрозумів, що так не можна. Його цікавило яких дивних форм прийме життя на іншій планеті. Це не повинні бути такі самі гуманоїди, як ми. Тому Кеплер створює істот, які нагадують величезних змій, з товстою, губчастою й дірчастою шкірою, щоби вижити в екстремальних умовах спеки та холоду. Вони також вміли скидати шкіру, якщо вона була обпалена сонцем.
У 18 столітті французький філософ Вольтер пише оповідання Мікромегас. Ім'я утворене від грецьких слів "micros" (малий) і "megas" (великий). Мікромегас – одночасно і маленький, і великий, він символ відносності будь-якої величини. Його зріст — приблизно 36,6 кілометра.
А тепер до більше сучасної фантастики.
У Кліфорда Саймака є чудова повість “Резервація гоблінів”. Мені багато чого про неї хотілося б розповісти. Як там чудово зображена осінь! Які класні персонажі - Привид, Неандерталець, шаблезубий тигр! Яке дивне поєднання фентезі та фантастики! Але я обрала, на перший погляд, простеньку тему — вигадання інопланетянина. В повісті купа інопланетних істот, але найдивніші — це колещарі. Ось що про них розповідається в повісті:
“Завжди колещарІ! Справжня манія — колещарі, колещарі, колещарі. І, можливо, для цього все ж є підстави. Адже про них майже нічого не відомо. Вони були туманним і неясним фактором, що виник десь у глибинах космосу — ще одна потужна культура, яка рухалася всесвітом і час від часу вступала в окремі контакти з обширнішою людською цивілізацією на далеких кордонах.
І Максвелл згадав перший і єдиний випадок, коли йому пощастило побачити колещара — студента, який приїхав з Інституту порівняльної анатомії в Ріо-де-Жанейро на двотижневий семінар в Інститут часу. Він пам’ятав хвилювання, що охопило університетське містечко у Вісконсині: розмов було багато, але з’ясувалося, що побачити загадкову істоту практично неможливо — колещар майже не залишав будівлю, де проходив семінар. Але одного разу, коли Максвелл зустрів колещара в коридорі — і це було справжнє потрясіння.
Уся справа лише в колесах, сказав Максвелл собі. Жодна інша істота у відомих межах всесвіту не мала коліс. Він раптом побачив перед собою пухкий пудинг, підвішений між двома колесами, вісь яких проходила приблизно через середину тулуба. Колеса були огорнуті хутром, а їх краї ороговіли. Низ пудингоподібного тіла звисав під віссю, наче набитий мішок. Але найгірше він побачив, коли підійшов ближче: роздута нижня частина була прозорою, і всередині щось безперервно звивалося і копошилося — здавалося, ти бачиш величезну банку, наповнену яскравими черв’яками.
І ці звивисті черв’яки в тому обвислому потворному череві справді були, якщо не черв’яками, то принаймні якимись комахами — формою життя, тотожною до земних комах. Колещарі були організмами-вуликами, і їхня культура складалася з безлічі таких вуликів, кожен з яких був окремою колонією комах або чогось, що відповідало земному уявленню про комах.
Такі вуликові створіння цілком могли стати джерелом тих моторошних історій про колещарів, що виникали десь на віддалених кордонах всесвіту. І якщо ці жахливі історії не були вигадкою, то, можливо, людство нарешті зіткнулося з тим гіпотетичним ворогом, зустрічі з яким воно боялося з моменту виходу в космос.
Досліджуючи всесвіт, людина відкрила чимало дивних, а іноді й моторошних створінь, але жодне з них, розмірковував Максвелл, не наводило такого жаху, як цей вулик комах на колесах. Сама думка про таке могла спричинити напад нудоти”.
Яке враження справляє цей опис «колещара»?
У мене враження відчуження і абсолютної інакшості. Істота не вкладається в людське уявлення про «живе». Найстрашніше відкриття героя: перед ним не просто інопланетянин, а організм-колонія. Тобто тіло — це не особистість, а оболонка для суспільства комах.
Коліщар створює атмосферу тривоги, передчуття загрози, які потім (трошки спойлер) підтвердяться. В тексті згадуються: «моторошні історії», «гіпотетичний ворог», «страх людства з моменту виходу в космос». Тобто навіть один побачений коліщар — символ можливої катастрофи.
Це образ, що навмисно порушує наші уявлення про життя. Коліщари — це навіть не «монстри». Вони навмисно сконструйовані як щось, що людський мозок не може прикласти до знайомих категорій: ні тварина, ні машина, ні комаха, ні гуманоїд.
Тому читач відчуває, як і герой, нудоту, подив і жах.
Аудіо цього епізоду подкасту можна послухати тут - https://open.spotify.com/show/6tyqFbHU0EW6k4E5yGIFsb?si=DjMPpIhRQOmDi1eLxtDkAw
