У лютневому випуску журналу «Fantasy & Science Fiction» за 55-й рік Ентоні Бучер написав:
Тож коли французьке видання «Fiction» вирішило передрукувати одне з оповідань Лі разом із передмовою Бучера, перекладач не зчитав жарт і переклав це буквально, зарахувавши «Пурпурову жрицю...» до бібліографії Брекетт. У Лі почали запитувати, що ж то за історія і де її можна прочитати, аж ось, майже через десять років, журнал Бучера звернувся до неї із проханням написати для них оповідання на честь того, що її разом із чоловіком було призначено почесними гостями тогорічної Всесвітньої конвенції наукової фантастики: Лі запропонувала написати «Пурпурову жрицю…», аби вона вийшла саме в тому журналі, що свого часу й запустив цей жарт.
Це – абсолютно типова для Брекетт історія. Гарві Селден (маю теорію, що це посилання на персонажа «Фундації» Азімова), дослідник матеріальних пам’яток, прибуває на Марс, бо сподівається зайняти там посаду в Бюро міжсвітових культурних відносин. Він цією подорожжю просто марить, бо Марс – це справа його життя і, попри весь свій професіоналізм та невичерпні знання про цю планету, це його перша поїздка туди. На борту корабля перебуває також офіцер, який пропонує Гарві завітати до його марсіанських друзів – дослідник тільки за, адже це пряма можливість краще познайомитися з тими, чию культуру він вивчає. Але він з самого початку не подобається марсіанам: хоч він і негативно висловлюється щодо вчинків тих, хто був першим дослідником та колонізатором цієї планети, ті відкрито показують йому свою неприязнь і журять за вчинки, скоєні пращурам. Гарві не вгаває і необережно вказує їм, що їх історія – це лишень вигадки, та на нього чекає неприємний сюрприз: марсіани, до яких він прийшов, якраз-таки з тих, хто високо шанує свої традиції, та є ревними поклонниками древнього ритуалу, для якого їм необхідна людська жертва…
Здається, що це звичайна для бульварних журналів фабула, яка корінням свого сягає ще лавкрафтівських традицій (згадаймо «Жах у Ред-Гуці»), але Лі навпаки висміює жанр і, в першу чергу, головного героя – звичайного колонізатора, який нічим не відрізняється від свої попередників, адже не втомлюється переконувати марсіан у тому, що їх власне тлумачення історії неправильне і сфабриковане. А коли ж (спойлер!) йому вдається врятувати свою шкуру від марсіанського божества, що має достатньо сил, аби знищити планету, він ніяк не попереджує про це високі інстанції, а лишень продовжує своє інертне існування, переконаний, що це була лишень одна велика галюцинація – йому значно легше вірити написаній у книжках брехні собіподібних, аніж речам, які йому наочно продемонстрували марсіани. А ще Лі не соромиться насміхатися над так званою «опозицією», «білими комірцями», які ніяк не можуть застосувати вичитані з книжок знання у реальному житті і…психологами! Чим же вони їй так не вгодили в реальному житті – важко сказати, але це в оповіданні є основною гумористичною складовою: наприклад, коли після порятунку Гарві звертається до терапії, то сліпо вірить маячні лікаря, серед якої є те, що образ жриці – це одна з його травм, пов’язаних з матір’ю.
Можливо, історія ця не претендує на «високу полицю» й місцями здається дещо абсурдною, але не варто забувати, що й витоки свої вона бере з простого жарту.
