Анотація:
Останній космічний корабель полетів з Землі, але я чомусь лишилась. Як це сталося? Як вони могли забути мене?
Жанр:
Наукова фантастика, містика, трилер
I
Вони забули мене на Землі.
Стежу, як останній космічний корабель покидає нашу планету, і не йму віри очам. Усі вони — на його борту, летять до чудового майбутнього, в якому немає довгої болісної смерті від задухи. І я, я маю бути там, із ними! Але стою тут, забута, і не можу відвести погляду від густого димного сліду в атмосфері. Протираю обличчя зі сну, але не певна, чи дійсно прокинулась. Відступаю на крок від високого вікна, жадаючи не побачити випадково своє жалюгідне зарюмсане віддзеркалення. Не хочу дивитися на набряклі зелені очі, розпухле лице та загнаний вираз усвідомлення власної нікчемності. Непотрібності. Холодні тонкі пальці тремтять, коли притискаю їх до обличчя, намагаючись сховати те, що сховати неможливо. Я — непотріб у найпрямішому сенсі. Жоден не схвилювався, чи я на борту. Жоден не зайшов до моєї кімнати, не штурхонув у плече й не запропонував встигнути перехопити кави перед вильотом.
Жоден.
Тягнусь до волосся і стягую його в тугий рудий вузол на потилиці. Ноги виносять неслухняне тіло на кухню, але усвідомлюю це, лише коли впираюся поглядом у пару, що підіймається над матовою чорною поверхнею чайника. Він воркотить, розбурханий киплячою серцевиною, і раптом розумію, що й сама от-от вибухну. Вони мене забули. Покинули тут. Не стримавшись, волаю щодуху:
— ВИ ЗАЛИШИЛИ МЕНЕ ВМИРАТИ ТУТ!
Цей виск, не схожий, навіть, на людський голос, дзвінкою луною розходиться базою. Бездушна самотність тієї луни лякає. Завмираю, дослухаючись. Можливо, усе ж не самотня? Можливо, хоч хтось?..
Але навколишня тиша мертва. Всередині, як і ззовні, не полишилося жодної живої душі. Земля приречена на самотнє забуття. І я з нею.
Облишаю чайник і плентаюсь коридорами, оминаючи босими ступнями розкиданий одяг, книги, іграшки. Що робити тепер, коли жодна дія не має сенсу? Нащо взагалі щось робити, коли тобі відомий кінець? Не тільки твій власний — усього навколо. Торкаюся міцного віконного скла. Менше сантиметра прозорого сплаву захищає мене від токсичної атмосфери. Тої самої атмосфери, що нещодавно дала нам життя, а тепер воліє вбити.
Варто, мабуть, просто розбити скло. Закінчити все швидко. Навіщо чекати, поки скінчаться залишки продуктів на базі, коли зіпсується вода, а шквальний вітер, нарешті, розірве електричні дроти між генератором та житловим блоком? З усієї сили б’ю кулаком прозору перепону між життям і смертю, але марність цього поруху прошиває свідомість наскрізь ще до того, як шкіра торкається прохолоди скла. Буря, що раз-по-раз намагається зрівняти останні залишки людських осель із ґрунтом, досі не розбила його, а де я проти тої сили стихії? Покидаю зовнішній оглядовий коридор разом із дурними думками про самогубство й пірнаю в стерильне біле світло проходу до житлових кімнат пасажирів. Йду поміж них, зазираючи в кожну по черзі, і намагаюся впізнати власника за залишеними речами.
Дитячі іграшки, знову. В останній групі було кілька дітей, але зазвичай вони мовчки тулилися до батьків, налякані тим, що коїлось — ззовні та всередині бази. Мало хто з них, мабуть, дійсно міг охопити своїм маленьким мозочком ту ступінь катастрофи, що нас спіткала. Взагалі мало хто міг, бодай яким дорослим він би не був.
Книги. Багато книг. І треба було їх усі перти сюди, аби однаково полишити поза кораблем? Люди дійсно не вміють обирати найцінніше… або ж усе це — і є найцінніше? Можливо, власник просто не міг обрати, що забрати, а що залишити?
Полотнію від розуміння: що, як мене не забули?
Що, як мене свідомо залишили? Як, бодай і цінну, але непотрібну там, у майбутньому, книгу.
Запинаюся за черговий поріг і забуваю, про що щойно думала: на мене з кімнати в усі очі витріщається дитина.
А потім хутко пірнає під руку і зникає за рогом.
II
Мені ж не примарилось? Трясця, не могло ж примаритися? Це точно був хлопчик, років… хто взагалі вміє на вигляд розбиратися в тому, скільки дитині років? Гарячково кидаюсь від дверей до дверей, від повороту до повороту. Невже хтось залишив дитину? Як таке взагалі можливо? Що сталося на старті?
Вилітаю на кухню, аж тут бачу худеньку постать, що притулилася за холодильною камерою.
— Гей… не ховайся, усе добре. Ти загубився?
Постать не рухається.
— Я ж тебе бачу, — кажу обережно.
Малий трошки мнеться, а тоді частково вистромляється з-за холодильника і пропалює мене настороженим поглядом.
— Ви хто? — гукає з викликом. От же ж, таке мале, а голос не тремтить зовсім. Здається, я злякалася набагато більше за нього.
— Пасажирка, — відповідаю, маю надію, спокійно.
— Тоді чому не на кораблі? — обрубує різко. От же ж малий гівнюк, одразу по живому ріже.
— Ще не знаю. Мала летіти, але… А ти?
— А я не мав.
Чудуюся. Хіба тут могли бути ще сторонні, окрім тих, хто збирався покинути планету? Багато хто відмовився покидати рідні оселі — там, за високим парканом, що відділяв колись густо населене містечко від стартового майданчика космодрому. Вони хочуть померти вдома, і я не можу засуджувати їх за це рішення. Навряд хтось із них іще живий. Але я ніколи не чула, щоби хтось планував залишитися жити на базі після відльоту кораблів…
— Де твої батьки? — питаю. Хлопець раптом сіпається, затуляє руками обличчя, але не встигаю відреагувати, як він знову вистрибує за двері та десь зникає. Яка бридка дитина, кривлюсь йому вслід.
Де вже двоє, там можуть бути й інші. Окрилена цією думкою, знову поспішаю до спальних кімнат.
∞
Нікого.
Сиджу просто долу, прихилившись спиною до стіни, прокручую дві тонкі каблучки з білого золота, що надто вільно сидять на схудлих пальцях, і втомлено споглядаю, як чорна пилова буря з’їдає далекий горизонт.
Усі житлові кімнати, окрім капітанської, пусті і відчинені. Я намагалася вломитися й до кімнати капітана, але не змогла залишити бодай подряпинку на дверях. Взагалі не маю ідей, як туди потрапити. Можливо, на базі знайдеться якийсь інструмент… У будь-якому разі, з тої кімнати ніхто не подав голосу. Так само намертво замкнений був центр управління, чи як там та кімната зветься. Це вже видавалось якимсь тупим рішенням. Який сенс? Аби ніхто не завадив вильоту? Чи не зміг подати сигнал із Землі, що вони, покидьки, залишили тут дівчину й дитину? Корабель неможливо було б розвернути назад, це шлях в один кінець. Але врятовані могли б жити далі зі знанням, що всі вони — срані вбивці.
Мстиві думки заспокоювали, відволікали від безпорадності. Погляд блукав купками помаранчевого пилу, під яким деінде вгадувалися інші корпуси. Там уже точно нікого не лишилось. Усі перебралися сюди ще кілька місяців тому, а решту корпусів задля збереження енергії знеструмили. Повертаю голову і знову бачу хлопчака.
— Як тебе звуть? — питаю тихо. Зовнішній захист будівлі не пропускає всередину нескінченного виття вітру, даруючи бридку стерильну тишу всередині, тож хлопчик напевне чудово мене розчув. Йой, то ж він, мабуть, і той мій безпорадний вереск чув?..
…Яка вже різниця.
— Ти питала за маму з татом.
Одразу підвожуся.
— Так.
— Там, — він махає рукою в незрозумілу сторону й тупоче своїми малими босими ніжками геть. Поспіхом телющусь за ним.
III
Я щось пропустила? Вони десь ховаються, а я не знайшла?
Двері басейну, бодай і не зачинені замком, уже багато місяців ніхто не відчиняв. Мабуть, коли всі думки лише про те, чи переживеш ти бодай сьогоднішній день — плавання не є першим у списку планів на майбутнє.
Його взагалі в списку немає.
Хлопчисько проводить мене всередину. По ніздрях б’є нудотний сморід гнилої води. Мружусь, затуляючи ніс та рот рукою. Це що, жарт такий? Як тут взагалі можна перебувати? Дивлюся на малого, але той, схоже, не зважає на запах. Чимчикує до чорно-зеленої води і присідає біля бортику. Без особливого ентузіазму слідую за ним.
Нічого я не пропустила. Ніхто від мене не ховався. Попід бортиком, приховані від погляду з коридору, плавають два тіла. Крізь сіру слизьку шкіру де-не-де проглядають кістки та нутрощі. На жіночці квітчаста сукня. Тіло її, роздуте та розмите водою, доволі огрядне. Чоловік, що плаває поруч обличчям донизу, вдягнений у строгий костюм із колись цупкої сірої тканини. У нього блакитні очі. Наскільки вони молоді — взагалі неможливо зрозуміти. Тягнуся та пригортаю до себе малого, але той викручується та мотає головою. Він нічого не каже, але я розумію.
∞
Після того його кілька днів ніде не видно. Їжа на кухні лишається неторканою, тож харчується явно деінде. Буря на горизонті підповзає. Черговий підвид смерті наближається до мене. Вже не надто шокує.
Батьки хлопчака не йдуть із голови. Варто було б поховати їх, але весь час уявляю, як їхні слизькі сірі тіла розповзаються в моїх руках, і ледве переборюю нудоту.
Та й де ховати? Ми замкнені тут. І скоро взагалі не буде важливим, де чиє тіло.
Але чому мене залишили? Це через сварку з капітаном? Я вже й не пригадую, з чого все почалося. Згадую тільки, як вона кричить на мене й хапає за плечі, а я щось верещу у відповідь. Пам’ять не віддає жодних слів, тільки емоції — відчай, обурення… і бажання втекти.
— Збираєшся просто тупитись у бурю, поки вона тебе не зжере? — чується хлопчачий голос. Знову планує мене мучити, дрібнота?
— Я доросла, — відрізаю. — Тож можу тупитися в що завгодно і скільки завгодно.
— Ні, не можеш.
Це правда, форкаю подумки. Який би ти не був дорослий — ти однаково обмежений.
— Можу, — відповідаю попри власні думки.
І раптом усвідомлюю: до біса ті обмеження.
∞
Проминаю двері до центру управління без жодного спротиву.
— Клята капітанша, — сичу мимоволі.
Усе обладнання розбите вдрузки. На столі поміж розірваних дротів та розвороченого пластику екранів чийсь засохлий кривавий відбиток долоні. Принаймні, той, хто це трощив, і собі трохи вигріб, підмічаю не без злорадного задоволення.
Тож, ви не хочете про мене чути. Не хочете про мене знати. Чудово.
Тоді подивимось, що приховує спальня капітана.
Ці двері також одразу пропускають мене. Тут майже стерильно, наче в лікарні. Навіть комп’ютера нема — дивно, у більшості кімнат він був. У кутку стоїть ліжко, на якому… Спиняюсь, як вкопана. Не хочу це бачити. Затуляю очі руками і відвертаюсь.
— Дивись, — чую хлопчачий голос, але роззираюся й ніде не бачу його постаті.
— Ні, — шепочу самими губами. — Не буду…
— Дивись!
Йому неможливо опиратися.
Тіло, наче чуже, підходить до ліжка й повільно роздивляється те, що на ньому лежить. Частину за частиною, сантиметр за сантиметром. Як заворожена, вдивляюсь у долоню, перемотану брудним бинтом у брунатно-жовтих плямах.
— Не треба, — шепочу, нажахана до напів смерті. У грудях свербить застигле холодне й гидке відчуття задухи.
Корпус здригається від удару бурі.
Погляд, як крізь патоку, тягнеться блідим тілом від руки вище, до тулуба й голови. Це чоловік. Лежить, вперившись невидючими світло-блакитними очима в стелю, сплутане волосся розсипане темною брудною короною навколо голови. Шкіра набрякла та посиніла, рот розтулений, на мертвотно сірій шиї ледь випинається борлак. Чоловік виявляється мені страшенно, до неможливості знайомим… Поза ліжком на підлозі бачу подушку.
І згадую.
Лежу на цьому самому ліжку. Лежу, скутий холодом і гарячкою, нездатний думати ні про що, окрім болю в усім тілі, а найбільше — у руці. Вона пече й сіпається, і я звиваюся, неспроможний віднайти позу, в якій болітиме менше. Усе навколо затягує млосним серпанком. Капітан схиляється наді мною. У неї руде волосся й зелені очі. Тонкі пальці, якими вона затуляє собі носа, коли наближається до мого хворого тіла, прикрашені білим золотом. Вона шепоче про інфекцію й лає мене безперестанку, називає клятим божевільним луддитом. Шепоче, що любила мене. Навіть після того жахіття в басейні… Ривком витирає мокрі очі й каже, що вже час. Каже, що я скоро зустрінусь із батьками. Каже, що вони, можливо, пробачать мене, попри все. Тягнеться до подушки, і шорстка біла тканина притискає моє спітніле обличчя. Повітря, якого й так бракло моїм зведеним судомою легеням, закінчується набагато швидше, аніж я би волів. Сіпаюсь, але не можу нічого вдіяти. Слабке хворе тіло вкотре зраджує. Закарбовую мимоволі останнє, що бачив у житті — ті зелені очі, те біле золото на пальцях… І зберігаю десь глибоко всередині.
Глибше, аніж навіть думав сам — переплів її із власним “я”.
Земля гуркотить, і база знову здригається. Я роздивляюсь власну посинілу плоть, покинуту на койці капітана. Я вже мертвий. Тому мене нікуди не взяти. Мої батьки назавжди приречені плавати у власному слизові — через те, що я зробив, коли вони намагалися вмовити заблудлого сина полетіти з цієї смертельної пастки. Я прийшов лише пересвідчитися, що з ними все буде добре. Впевнитися, що вони врятуються. Не хотів покидати планету, волів померти разом із нею. Тому я нікуди й не мав летіти. Це не вони мене тут полишили. Я сам обрав свою долю. Коли штовхнув батька. Коли топив матір. Коли ламав монітори, а капітанка, світло мого серця, хапала мене за плечі й молила спинитися. Коли поранився уламками. Коли поріз загноївся, а тіло охопила лихоманка. Коли інші відмовилися марнувати безцінні медикаменти на божевільного вбивцю.
Я сам обрав своє майбутнє. Нехай і дещо химерним способом.
Єдине вікно в кімнаті закриває темрявою бурі. Чорний пісок куриться, б’є в скло, і те з гидким дзвоном ламається. У ту саму мить підлога зі скреготом розходиться в сторони. Цікаво, думаю я, чи й далі існуватимуть наші душі, коли сама Земля зникне? Чи існу…
Дякую вам за прочитання! Я хотіла зробити це оповідання гострим та тріскучим, таким, що змушувало би читача чіплятися за невідповідності в тексті та шукати відповідей — сподіваюся, що ви знайшли їх наприкінці твору. Також тішу себе надією, що цей текст припав вам до смаку.
Пишіть ваші думки та відгуки у коментарях!
Щиро ваша,
Олександра Буревій
