«Потім Керік, четвертий у нашій компанії, втрутився в розмову. Він сидів над келихом у звичній для себе мовчазній манері, замислений, не звертаючи на нас жодної уваги. У багатьох сенсах він був дивакуватим хлопаком. Ми знали його не дуже добре, але він нам подобався і ми захоплювалися його історіями».
Оповідання Едмонда Гамільтона «Exile» («Вигнання») вперше побачило світ у 1943 році в травневому випуску журналу «Super Science Stories». Гамільтон знайомить нас з чотирма письменниками наукової фантастики, які зібралися компанією, аби випити й обговорити останні світові події. Оповідач, який вже перебуває напідпитку, розпочинає філософський монолог про те, що вони далеко не звичайні люди. Вони не задоволені Землею та її рутинними порядками, тож знаходять порятунок у вигаданих світах, які їм здаються більш привабливими. Коли розмова доходить до того, що далеко не всі створені ними місця аж такі придатні для проживання, один із них, Керік, заявляє, що якби він знав, що йому дійсно доведеться колись жити у вигаданому ним світі, він би описав його значно приємнішим. Далі починаються спойлери, тому читайте на свій страх і ризик!
Всі просять Керіка розповісти, що ж він має на увазі. Той відповів, що колись він писав історію про варварський, забобонний й абсолютно відразливий світ, і захопився настільки, що почав підсвідомо відчувати, що такий існує наяву. Керік уявляв, як би його життя склалося у тому всесвіті й фантастичним чином перенісся туди, та побачене глибокого засмутило письменника. Він планував повернутися додому, але не вийшло, тож тепер розраду Керік знаходить виключно в написанні оповідань про його рідні землі, які він публікує під виглядом фантастичних байок. Недовірливо, його друзі питають, чи повернувся він все ж додому. Керік відповідає, що ні, він так і не повернувся, натякаючи на те, що тією варварською планетою якраз-таки і є Земля.
«Exile», за зізнанням самого Гамільтона, є напів автобіографічним твором, заснованим на зборах фантастів, які щотижня відбувалися в одному з ресторанів Мангеттена. Гамільтон відвідував ці збори зрідка, бо жив у передмісті, але саме там він вперше познайомився з Генрі Каттнером, із яким потім дружив до самісінької його смерті. Керік, дивний і мовчазний парубок, який відчуває огиду до реального світу й сумує за космічними просторами, заснований саме на Генрі. Попри свій маленький обсяг, «Exile» спрацьовує надзвичайно добре, якщо розуміти його контекст: Гамільтон написав його тоді, коли війна обмежила йому вихід на ринок і він перебивався роботою в індустрії коміксів, яка, хоч і приносила йому прибуток, все ж тільки перешкоджала Едмонду займатися улюбленою справою. Оповідач і Керік (сам Гамільтон і Каттнер) через свої діалоги, завуальовані під розмову про фантастичну пригоду, передають власні почуття автора і, можливо, десятків інших письменників: «Exile» – це гірка історія про ескапізм й інакшість, передана на прикладі двох персонажів, ґрунтованих на двох справжніх іконах наукової фантастики, яким нерідко здавалося, що вони й самі «не вписуються» в реальний світ. А ще – це доволі болюча згадка про самого Каттнера, яку Гамільтон писав, не знаючи, як же ж трагічно складеться доля Генрі в майбутньому.
За «Exile» Гамільтон, між іншим, був номінований на Retro-Hugo в категорії «Найкраще оповідання». Брекетт також дуже любила цю історію і звала її «недооціненою»: і справді, прочитавши «Exile» мені відкрився дещо інший Гамільтон, який не тільки майстерно вміє в стереотипну (в хорошому сенсі цього слова!) космооперу, а й цікаві суспільні й особисті коментарі, приховані під невеличкі жанрові пригоди. Сподіваюсь, мандри його творчим доробком відкриють мені ще щось настільки ж цікавеньке й сильне.
