Передмова
Світовий порядок, як і будь-яка імперія, живе за законом маятника: злет, розквіт, самозаспокоєння та надлом. Немає у цьому ні драми, ні містики, лише механіка влади, грошей і віри у власну вічність.
Те, що сьогодні здається кризою, — насправді черговий виток історичного циклу. Колись падала Нідерландське домінування, Французька, а потім Британська імперії, тепер у фазу турбулентності входить Американська гегемонія. У двох попередніх дописах ми обговорили, що американська модель, створена після 1945 року, трималася на двох речах — перемозі у війні (зараз мова не тільки про WWII) й контролі над фінансами світу завдяки створенню Бреттон-Вудської системи.
Але будь-який порядок старіє швидше, ніж його ідеї. І сьогодні симптоми та проблеми роз’їдають країну зсередини вказують на перехідну фазу: фінансове перенапруження, зростання боргів, внутрішня поляризація і зовнішній виклик, коли росте сила, яка кидає виклик, а союзники більше не впевнені, що “під американським дахом” безпечніше, ніж поза ним.
Відразу давайте домовимось: це не кінець США, це просто зміна фази домінування — як колись у Британії після Суеца в 1956-му і фіксація втрати статусу наддержави. Історія не повторюється буквально, але має спільні точки дотику. Те, що настає, буде відмінним за формою, але схожим за суттю: зміна балансу, нові центри сили, нові помилки.
Занепад завжди з’являється непомітно — дрібними тріщинами, які потім перетворюються на розлом. Наддержави падають не так від зовнішніх ворогів, як від накопичення внутрішніх проблем, що з часом стають занадто великим тягарем. США зараз приблизно в цій точці — на зламі, коли колишні перемоги перетворюються на джерело системної кризи.
Один із таких надломів — це соціальна нерівність. Країна, яка десятиліттями проповідувала середній клас як фундамент держави, соціальні ліфти та американську мрію, фактично їх втрачає. Капітал концентрується у верхніх 10% населення, які контролюють 87–90% акцій на фондовому ринку, а середній клас, колись фундамент, стабільно стискається. За даними Pew Research Center, частка американців, які відносять себе до середнього класу, скоротилася з 61% у 1971 році до 51% у 2023 році.
Сьогодні американська молодь стикається з великими проблемами. Нерухомість і якісна освіта дедалі більше стають розкішшю. Кредитна залежність, зростання вартості життя, втрата стабільності — усе це формує вибухонебезпечне соціальне середовище та зростання розриву між багатими та бідними. Також США стали жертвою власної глобальної експансії. Частина економіки, орієнтована на виробництво, не витримала конкуренції з дешевими ринками праці в Азії. Індустріальні та промислові регіони занепали, перетворившись на «іржавий пояс» без перспектив. Мільйони людей втратили роботу, впевненість і сенс. Глобалізація принесла вигоду великим корпораціям та суперприбутки, але не середньостатистичному американцю, якому не допомогли перебудуватися до нових реалій.
Зростання нерівності, втома від інституцій і відчуття, що “система працює не для тебе”, створюють ідеальне середовище для соціального розколу. У такі періоди суспільство починає ділитися не за класом чи доходом, а за рівнем розчарування. Песимізм за власне майбутнє, який накопичується роками, поступово трансформується у політичну агресію — з’являються ті, хто обіцяє прості відповіді на складні питання та страхи. Так на арену виходять ультраліві та ультраправі популістичні групи, які не вигадують проблеми, вони експлуатують реальні соціальні й гуманітарні травми, виводячи їх в абсолют. Вони скоріше грають роль “менеджерів емоцій”: створюють ілюзію, що будь-який хаос — це наслідок дій старих еліт, ніж пропонують реальні кроки до вирішення фундаментальних проблем. Одні винними оголошують буквально всіх — від політиків до меншин і мігрантів, — мовляв, це спроба позбавити націю ідентичності. Інша сторона, у свою чергу, волає про переслідування й дискримінацію. В результаті формується суспільство, де всі воюють з усіма, а реальна причина розколу губиться у криках і взаємній люті. Приблизно так і стають жертвами популізму.
Сполучені Штати — єдина країна, яка може собі дозволити витрачати більше, ніж заробляє. Не тому, що їхня економіка бездоганна, а завдяки статусу долара як основи глобальної фінансової системи.
Французький міністр фінансів Валері Жискар д'Естен у 1960-х роках назвав це “надмірною привілейованістю” (exorbitant privilege). Ця концепція дає Вашингтону можливість позичати більше по низьким ставкам, ніж будь-хто інший, і друкувати стільки, скільки потрібно, коли власні ресурси вже вичерпано. Так народилася сучасна модель американського боргу, що дозволяє витрачати більше, ніж заробляють, і фінансувати дефіцит простим друком грошей. З кризами лікується тим самим засобом: емісія, позика, новий раунд друку.
Сьогодні США мають борг, який неможливо реально обслуговувати без постійного роздування грошової маси. Фінансується не розвиток чи перехід на нову модель, а внутрішнє споживання та утримання воєнної машини, яка розрослася по всьому світу, а утримувати її — ну дуже дороге задоволення (хоч на цьому вони також заробляють через вплив на цілі регіони), а це поступово вибиває економічну основу. Вони так жити можуть ще довго, та й не видно масового відходу від долара, але тренд проблеми вимальовується. А така модель працює доти, доки світ вірить у долар.
Коли домінуюча держава сформувалася і глобалізація набрала обертів, світ увійшов у фазу великого перерозподілу капіталу, інвестиції в країни з дешевою робочою силою, де корпорації розміщували виробництво.
У результаті зростала не лише американська економіка — піднімалася вся світова система, а з нею й десятки країн, що отримали свій шанс на розвиток.
Проблеми починаються тоді, коли домінант стикається з внутрішніми проблемами все більше (зростання нерівності, політична поляризація, надмірне запозичення), її сила зменшується відносно інших сил, які зростали разом з нею. Це призводить до критичного моменту, коли такі країни згодом хочуть розширити свій вплив та кинути виклик самому домінанту, починають перевіряти межі дозволеного та розширяти їх.
І сьогодні ця точка зосередження — Китай. Країна, що думає реваншем за столітнє приниження, з пам’яттю про опіумні війни, з мрією повернути імперську гідність. Його стратегія — не війна за територію в класичному вигляді, а перегляд архітектури світу. Паралельно формується квазі-альянс "Вісь Зла" (Китай, Росія, КНДР та Іран), кожен зі своїми претензіями, але з однаковою метою — зруйнувати західну монополію впливу.
Ця ситуація сприяє зростанню світової турбулентності, яка виливається в серію регіональних війн, така як наша. Конкуренти поводяться «все більш зухвало», таке зіткнення новою силою, яка хоче стати номер один, призведе до великої війни та, можливо, нового світового порядку.
Тригером, яким на мою думку з ймовірністю буде Тайвань. Про це поговоримо в наступному тексті.
