Продовжуємо наш вже доволі довгий цикл про Китай. Сьогодні більш докладно поговоримо про головне місце докладання зусиль зовнішньої політики КНР.
У Південнокитайському морі (далі - ПКМ) назрівають нові шторми: Китай намагається взяти регіон під контроль, а Філіппіни, В'єтнам та Малайзія все активніше кидають виклик територіальним претензіям та агресивним діям Китаю. Думаю, ви регулярно читаєте новини про все нові сутички Філіппін і Китаю. Пояснюю чому це важливо для всіх нас.
Значення регіону і його вплив на глобальну економіку зі Східної Європи легко недооцінити. Але береги моря омивають Південний Китай (з його ключовими економічними центрами - Гонконгом, Гуанчжоу, Шеньчженем), Тайвань, Філіппіни (115 млн населення), Вʼєтнам (99 млн), Малайзію (34 млн) і - звісно - грандіозну Індонезію (280 млн). Через ПКМ і далі через Малаккську протоку йде чверть світової торгівлі. Тут зосереджені величезні поклади нафти і газу, а також найбагатша аквакультура на планеті. Це один з найбільших економічних центрів світу.
Уряд у Пекіні декларує, що море — історично китайське. Тому претендує на практично 90% акваторії. 2016 Китай програв суд - Міжнародний арбітражний суд у Гаазі постановив, що історичні претензії Китаю не мають юридичних підстав. Незважаючи на це, Китай продовжив займати та зміцнювати рифи та скелі, а також перешкоджати рибальству та енергетичній діяльності інших країн у регіоні. Бо політичний, військовий, економічний контроль над Південнокитайським морем і Південно - Східною Азією - ключова геополітична ціль Китаю біля своїх кордонів.
Чому це так важливо?
Перший аспект - економічний та політичний вплив на регіон. Південно - Східна Азія може бути для Китаю полем економічної експансії, а може бути небезпечним конкурентом. Контроль за ключовим морем буде сильно впливати на статус регіону, де живе більше людей ніж у ЄС, а економічний потенціал співставний з Індією та самим Китаєм. Сюди ж йде контроль торговельних маршрутів і ресурсів.
Другий аспект - безпека. Китай до 19 століття всіх загарбників зустрічав зі степу, але найбільш травматичне завоювання з приниженням прийшло з моря. Разом з британцями і французами, а після - з японцями. І зараз море - це не тільки джерело китайського економічного успіху, але й головна фантомна більш. Тож контроль за ПКМ - це можливість витіснити США з регіону і не пустити сюди Індію. З найбільш вразливого напрямку. Контроль над морем дозволить Китаю створити зону безпеки навколо своїх кордонів.
Що є предметом суперечки? Китай намагається ствердити свій контроль над морем через контроль окремих рифів чи груп островів.
Боротьба за кілька спірних Парасельских островів призвели до до китайсько-в'єтнамської війни 1979 року, яку Китай виграти не зумів, але все ж кілька островів окупував і втримав. У той час як В'єтнам і Тайвань контролюють кілька інших.
У 80-х Китай продовжив встановлювати контроль над Спратлі і Парасельськими островами, часто зі збройними сутичками. Суперечка за острови Спратлі на півдні ПКМ призвела до зіткнень з Філіппінами. Спратлі дають можливість здійснювати фактичний контроль над південною акваторією, на яку претендують одночасно Китай, В'єтнам, Філіппіни, Бруней і Малайзія.
Після згаданого вище рішення суду, яке відмовило Китаю у праві на острови, 2018 Китай все одно розмістив тут частину своїх ракетних сил протикорабельної та протиповітряної оборони.
Китай, Тайвань і Філіппіни ділять між собою риф Скарбороу, а на самому півдні моря Китай намагається обмежити можливості Малайзії розвідувати і відобувати нафту і газ на шельфі. Одна з причин, чому для КНР так важливо “повернути” Тайвань — посилити свої позиції саме в цьому регіоні.
Як країни регіону захищаються?
Філіппіни у протидії Китаю найбільш послідовні. За підтримки США країні веде активну дипломатичні і інформаційну війну проти Китаю. Новообраний президент Фердинанд Маркос - молодший активував старий союз США і Філіппін, надавши американцям доступ до кількох своїх військових баз в обмін на їх модернізацію. Це стало ключовим фактором у стримуванні агресії.
Далі він заявив, що смерть філіппінця у будь-якій сутичці буде "близькою до акту війни", і висловив сподівання, що Сполучені Штати "дотримуватимуться того ж стандарту". Однак перспектива прямого зіткнення з Китаєм не надихає. Ситуація залишається крихкою: Китай буде і надалі діяти на межі неприпустимого насилля, а США і Філіппіни будуть разом шукати ефективну модель стримування.
В'єтнам активно зміцнює свої позиції у регіоні, наслідуючи тактику Китаю. В'єтнам побудував кілька форпостів на штучно створених островах у Спратлі. У 2023 році В'єтнам підписав угоду зі США про стратегічне партнерство.
Тайвань тримається за свою частину островів Спратлі і розраховує в разі чого на підтримку США. При цьому КНР теж не ризикує йти на ескалацію з Тайванем.
Малайзія займає найбільш обережну позицію. Уряд уникає прямої конфронтації, дозволяє Китаю патрулювати свої рибальські угіддя та здійснювати торгівлю нафтою з Іраном і Росією у своїх водах. Однак Малайзія продовжує розвідувати газові родовища біля Борнео, навіть якщо вони знаходяться всередині акваторії, на яку претендує Китай.
Місцеве обʼєднання - Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) - не відіграє ніякої ролі у конфлікті. Адже критика Китаю там де-факто заблокована урядами Камбоджі та Лаосу, які критично залежні від КНР. Індонезія намагається бути рівновіддаленою від сторін протистояння.
Зовнішніми силами, які протистоять впливу Китаю в регіоні є:
США, які розглядають регіон як альтернативну базу для розміщення виробництв, а також як противагу можливим експансіоністським амбіціями Китаю і - гіпотетично - Індії.
Індія, яка хоче заблокувати спроби КНР створити “діамантовий зашморг” навколо себе. У Індії і країн регіону є спільний інтереси: не допустити економічного і військового домінування Китаю в Азії. Індія минулого року почала постачання зброї Філіппінами, в першу чергу протикорабельних ракет.
Японія, Австралія, Південна Корея і ЄС. Всі ці сили не зацікавлені у зміцнені китайського впливу в регіоні, хочуть сюди інвестувати і розглядають регіон як привабливого партнера.
При цьому всі ключові гравці будуть намагатися діяти дуже обережно. Адже великий збройний конфлікт у ПКМможе заблокувати ледь не третину світової торгівлі, а найбільші промислові бази за межами Європи, Північної Америки і Японії будуть під загрозою знищення.
Китай хоче отримати контроль тактикою “тисячі порізів”. Потихеньку взяти під контроль ключові вузли, поставивши інші країни перед фактом - “тепер це наше море”. А далі - шляхом економічного і політичного впливу - зробити місцеві уряди більш лояльними до себе.
Країни регіону, а також США, Індія і їх партнери мають розробити чітку та передбачувану стратегію стримування, яка б не провокувала ескалацію (так, іноді це доцільно), але й не дозволяла Китаю безкарно порушувати кордони сусідів. Це має бути поєднання економічного, політичного, військового і інформаційного тиску на Пекін.
Битва (поки безкровна) за Південнокитайське море буде визначати конфігурацію і всієї азійської, і всієї глобальної політики. Бо величезне логістичне, виробниче, демографічне значення регіону Південнокитайського моря робить його як точкою, де все може піти шляхом глобальної ескалації. Так і місцем, де цю ескалацію глобально вдастся погасити.
Так, стратегічно боротьба в цій частині світу впливає на весь глобус набагато сильніше, ніж російсько - українська війна. Так це бачать і США, і Китай. Ми маємо це враховувати, коли формуємо свої очікування і будуємо логіку наших дій.
