Цей довгочит трішки розповідає про те культурне середовище, в якому я росла, про стан росифікованості в моєму інфо-і-не-тільки-просторі і про те, як я дійшла до того, що ледь не втратила найкращого друга через те, що він був «яка різниця». Довгочит буде довгим.
Я з заходу України. Багато хто вважає, що захід України - це коли всі знають про важливість мови, співають українських пісень, споживають тільки український контент, і взагалі на стіні в кожній хаті - Бандера (спойлер, ні, але в мене висить Шевченко, Франко і образи).
Прикол у тому, що є люди, які не люблять російську музику, бо вона їм, наприклад, не до смаку, але в більшості у телефонах ви знайшли б (це я про «до 24», бо зараз вже не можу розписуватися за більшість) ТікТок з мемами російською, хтось би гуглив російською (до речі, про це є певна статистика: скільки відсотків у якій області ґуґлять російською), хтось би мав ютуб, забитий російськими блогерами і/або канали з мультиками чи дитячим розважальним контентом якою мовою? Так, російською. І досі можна побачити якусь маму в автобусі, в якої на колінах сидить дитина і дивиться мультики чи на якихось перевдягнених цьоць, які верещать на весь автобус російською. Чи заходиш в магазин/на секонд - а там сидить сама-самісінька дитина, і на колінах просто гарлапанить телефон з якоюсь роснею. Дідько, та навіть водії маршрутки дозволяють собі увімкнути якусь фігню російською.
Словом, накипіло, але що було зі мною до того, як я стала «такою правильною», як дехто каже?
До 11 класу я+історія України чи я+політика, чи я+національна свідомість = не сувмісно. Шо я слухала? 95% - це росня. Що дивилася? 90% - це росня, 9% - англійське і 1 (і то багато) - українське. І те… англійське та українське з’явились в 10 класі. Читала переважно російською. Гуглила теж російською, «бо й так російською інфа вилізе». Хоча, бляха, чи була в мене колись російська в школі? Ніколи. Чи була в мене російськомовна сім’я чи друзі? Так само ні. Але був телевізор. Так, я, як і більшість людей по Україні (як мінімум, 2003-5 року народження і старші), знаю, хто такий Кіркоров, Ґалкін, Пуґачьова, Лабада, Бабкіна, Майсєєв, Лєоньтєв… Ланцюжок цього пісосу можна дуже довго продовжувати, але телевізор показував +- те саме по всій Україні. Наприклад, я ненавиділа «Папіниє дочькі» або «Моя прекрасна няня», але це дивилися мої однокласники. І так само «Букіних». Спочатку постійно питала в бабці, шо означає те чи інше слово, але 5-річна дитина дуже швидко вчить мову, особливо, якшо десь вона звучить постійно.
Пізніше я і всі мої однолітки сиділи у ВК. Чи сприяло це розвитку мене як свідомої громадянки України? Ні. Але це вплинуло на те, що я і мої однолітки вивчили російську (бо багато хто її не знав, не всі сиділи з бабцями 24/7 під телевізор, як я), повірили в «братські народи», спілкувалися з «друзями-росіянами», почали вважати, що російська - це круто, а українська - це шось бе, тому спочатку були всякі сопливі цитати і коменти російською під постами російською, а потім у мовленні кожного другого з‘явилось слово «да». А потім мовлення почало засмічуватися суржиком, бо шо? Бо коли вперше реєструвався на YouTube, тобі автоматично показувало купу росні. А подумати в 4 класі пошукати українську, коли за тобою зовсім не дивляться батьки? Ага, звісно. З рос інфопростору до нас доходили «популярні блогери», «популярні книги», «популярні пісні». Де популярні? В Росії. Але оскільки це був «наш» інфопростір, то це «в Росії» переходило у «в нас». Тому якби ви йшли по коридору нашої школи і почули з якогось класу колонку, то з неї обов’язково лунала б якась росня. Якби ви завітали на дискотеку в якусь зі шкіл невеликого райцентру, в якому я навчалась, то у вас би вуха зірвались від басів Моргенштерна.
В нашій школі після 2014 було заборонено слухати російське. І якщо колонку в класі не завжди проконтролюєш, то на дискотеку це завжди було заборонено. Якщо вмикалась російська пісня - через кілька хвилин приходив хтось із вчителів чи директор, і російське вимикалось. Круто. Але ми вважались «надто правильними» і «лохами», бо в нас можна було тільки українське та англійське, точніше, все, крім російського. Проте були люди, яким було круто пограти в «хустинки» чи потанцювати «польку». Насправді це весело, бо це якось гуртує, і на деякий час ти забував про те, шо до вас до школи танцювати «нормальні люди» не ходять, бо нема популярних пісень.
Що в селах? Нещодавно я побачила хлопаку, який їхав на ровері з великою колонкою на спині. Там грав Моргенштерн. Компанія мого брата з сусіднього села любить Міяґі. Кілька років тому чувак на фірі їхав під «Пчілавод». Чи говорять люди діалектом? Старші ще так. Середнього віку мають домішки суржику. Молодь говорить так, як батьки. Якщо люди, як я, більше жили в місті, то там переважно літературна мова ЯКЩО немає російського інфопростору і друзів з російським інфопростором. У школі нас якось відівчили від діалектизмів + це чомусь вважалось зашкваром і «по-сільськи». Проте якщо інфопростір російський, то там українська + суржик.
В 11 класі я почала вчити історію України для ЗНО. Мій інфопростір заповнився англомовним контентом, контентом про історію України, про українську мову та літературу, бо до ЗНО готувалась я дуже сумлінно, і в мене не було часу на серіали абощо (а їх я би, швидше за все, дивилася російською). Я почала прослідковувати якийсь ланцюжок подій, і в тому ланцюжку подій дивовижним чином повторювалася одна деталь: агресія зі сторони Московії, вбивства українців московитами, Голодомор через московитів, репресії від московитів та винищення мови московитами. У мене почали потрохи розплющуватися очі, і в моїй голові наче почав складатися якийсь пазл. Я згадала про війну, точніше, я про неї ніколи не забувала, але її усвідомлення у мене не було. В 6 класі ховали мого знайомого, який загинув на сході. Йому було лише 17, коли він туди пішов, а коли помер, йому лише виповнилось 18. Я йшла з його похорону під пісню «похєр, танцуйтє, пряма на маєй маґілє танцуйтє». Ше тоді у мене в голові щось не вкладалося, але тоді я не могла зрозуміти, шо. І от десь на 1 курсі, коли в мене вже це «переварилось», я зрозуміла весь сюрреалізм ситуації.
Влітку, після ЗНО, я почала активно шукати українські канали і українську музику. По-перше, тому, що ще в 11 класі я почала розуміти, що російська музика мені стала нецікавою. Я почала згадувати, що той Моргенштерн, якого я слухала, спочатку мені зовсім не сподобався. Він зовсім не відповідав моїм цінностям і тому, чим я хотіла себе наповнювати. Як і багато інших популярних виконавців. Але я чула постійно їх від своїх однокласників і в інфопросторі. Бажання бути «в темі» + «не вилітати з суспільства», і ось вже потім та фігня потрапляла в мій плей-лист.
Чомусь так сталося, що мій ТікТок одразу був українськомовним переважно. Пізніше я зрозуміла, що це через контент про історію України, про літературу та українську, але тоді я вирішила, що хоча б ця соціалка у мене буде українською і я не шукатиму там ніяких рос виконавців чи блогерів. І так я потрохи потрапила туди, де мала. Я зрозуміла, що існує український контент. Я зрозуміла, що його можу робити і я. Я зрозуміла, що якщо не споживати російське, то я знайду багато чого українського. І в якийсь момент я зрозуміла, що між мною і російським якась велика прогалина. Я зрозуміла, що це не моє. Мені стало кайфово слухати українські народні пісні. Я почала згадувати все прикольне українське, яке колись вважала зашкваром. Мені стало некомфортно слухати російське, бо в голові щоразу було якесь нагадування, що от я зараз слухаю російську музику, а там на сході помирають українці від рук росіян. Я відмовилась від більшості виконавців, але залишила кількох улюблених. І книжкових блогерів. Я більше любила соплі і ноунеймів, тому почала шось таке шукати українською. Помилкою було шукати «шось схоже» і порівнювати наших виконавців з роснею. Це в мені кричав живий ще тоді малорос.
Словом, на перший курс КНУ я вступила вже з таким трохи більш розширеним кругозором, була впевнена, що не говоритиму російською і не захочу російськомовного оточення, бо я не хотіла набратися суржику, від якого тоді тільки очистила своє мовлення, а, по-друге, мені не дуже хотілося чути російську у своєму колі. Проте мене шокувала та кількість російської, яку я почула в Києві. Чути, що десь говорять масово російською і десь мати її в телефоні, де ти це контролюєш і почути її в реалі - це різні речі. Весь той багаж історії, історії росифікації і те, що я побачила в житті, якоюсь лавиною на мене впало, і я дістала культурний шок. Боже, я просто усвідомила, наскільки ми росифіковані і наскільки це жахливо та масштабно. Я згадала про Білорусь, про те, наскільки там фактично вимерла білоруська, і мені стало страшно. Потім мені почали потрапляти в рекомендації відео від свідомих людей, які закликали переходити на українську та відмовлятися від російськомовного контенту. Це значно пришвидшило мою відмову від «прекрасних виконавців і блогерів». Я відчувала якесь очищення, ніби я викинула все сміття зі своєї душі. Іноді хотілося послухати одненьку пісню в телеграмі, але потім я згадувала неприємне відчуття, яке виникало при прослуховуванні, розуміння того, що я так зближуюсь з російським менталітетом і їхньою мовою, і мене попускало.
Приблизно тоді я почала зустрічатися зі своїм хлопцем. Оскільки він був моїм однокласником, то його інфопростір від мого не сильно відрізнявся. Крім того, в нас були схожі смаки. Оскільки мені дуже важливо, щоб люди з мого оточення мали спільні зі мною цінності, я почала йому пояснювати проблему російського в його інфопросторі і проблему Міяґі, якого він слухає. Кілька розмов, трохи неприємних ситуацій, і все ок. Але була одна дуже важлива мені людина, яка говорила не дуже приємні речі про українську і український контент. Це був мій найкращий друг. Він казав, що йому противно читати щось українською. І що він не переносить слухати курси російською. Його взагалі складно в чомусь переконати, він людина, яка тебе послухає, але на твою думку навряд пристане. З ним я намагалася поговорити кілька разів, але це було безрезультатно.
Прикол у тому, що коли я усвідомила, що в нас війна, і триває вона довго, у мене з’явилася тривожність. Я чекала. Чомусь у мене було тверде відчуття, що якщо вони полізли в Крим і напали на схід, то це ще не кінець. Я почала боятися феєрверків і різних звуків, які нагадують вибухи, говорила з хлопцем по телефону постійно. За 2 тижні до повномасштабного я сказала, що в мене відчуття, що скоро росня нападе. Хлопець сказав, шо ні, все ок, такого не може бути, та й навряд вони нападуть на Київ. Я тоді сказала, що якби я була роснею, я б організувала щось, що можна було б зробити по всій Україні. Я би підіслала людей, які би в один момент за сигналом шось зробили. Він тоді сказав, що мають якось контролюватися люди, які приїжджають звідти в Україну. Я подумала тоді про «українців», яких можна підкупити зсередини, але нічого не сказала. Але подзвонила другу. Розмова була дуже довгою. І емоційною. Пам’ятаю, я тоді спитала, чи він хоче бути спонсором цієї війни, дивлячись російське, і на його відповідь: «так, я хочу бути спонсором цієї війни, якшо тобі так легше», я сказала, що він ще згадає мої слова, коли росня прийде нас вбивати. І десь через 2 тижні почалось повномасштабне. У мене було таке відчуття заторможеності. З одного боку, мені було не дивно, я ніби очікувала на це. З іншого - все рівно не можеш цього прийняти. Напевно, людська психіка з таким одразу не може впоратися. Тоді я ще думала, що втратила свого найкращого друга, бо це було вперше, щоб ми справді посварилися і не говорили так довго. Уявляю, як йому було почути те, що я сказала, а потім прокинутися від вибухів. Думаю, це стало такою шоковою терапією для нього і повпливало на те, що його тепер називають «головним українізатором» і жартують, шо я «добре його обробила». Але насправді я дуже ним пишаюся, він крутезний. Він вчиться на програміста, і на свою дипломну створює гру, зав’язану на українській міфології і за сюжетом книги українського автора. Щось про козаків, характерників. Напевно, він би посміявся, якби йому таке сказали кілька років тому, бо такі штуки він вважав дико зашкварними.
Мені досі дуже соромно за те, що я слухала, що я дивилася і в що вірила. І я розумію, що не одна така. Багато моїх знайомих досі не бачать проблеми ні в російській, ні в російському. Багато хто з них постить якийсь збір, а потім наступна сторі в машині під якусь росню. Дуже сумно, коли батьки вмикають дітям російські мультики, і діти рахують чи називають кольори російською, а не українською. Це справді страшно. Але я дуже рада бути частиною українського суспільства, бути частиною свідомих людей. Мені зовсім не шкода було видалити всі плей-листи музики, які я роками збирала, щоб потім «на старості літ послухати, шо я там любила», не шкода було відписуватися від жодного блогера. Вони ніщо, порівняно з життям наших людей. Вони - це ніщо, порівняно з майбутнім моєї країни, на яке я, блін, можу повпливати. Є люди, які казали мені, що «я нічого не розумію», коли я доводила їм шкідливість російського. Є ті, які казали, що: «А що Україна мені дала, шоб я хотів шось для неї робити?». І, знаєте, що? Ось ці люди 24 зрозуміли, хто тут ше нічого не розумів. І я рада, що зрозуміли.
За той 1.5 рік я багато чого зрозуміла. Але я також розумію, що ще багато чого не знаю, проте сподіваюся це надолужити. Я хочу знати свою історію, хочу знати свою культуру. Хочу робити щось для розвитку нашого, бо ми, бляха, круті, ми, бляха, українці (до речі, відчуття крутості від того, що ми українці, з’явилось теж в процесі вивчення історії). І я не хочу, щоб це бажання вважалося чимось дивним. «Чому ти не пішла на україністику, як тобі так подобається українське?» спитали мене якось однокурсники. Дідько, бо я українка, тому мені так цікаво українське. А вам чому ні?
Сподіваюся, хтось це прочитав і, можливо, щось почерпнув з моєї історії. Я буду дуже рада, якщо зможу надихнути хоча б когось відмовитися від російського. Це не складно, якщо у тебе є розуміння, що ти маєш величезний вплив на те, що буде відбуватися з Україною в майбутньому. Ми не росіяни, ми не «малінькіє люді», у нас кожен має вплив на той цілісний організм під назвою «Україна», «народ», «майбутнє». Лише варто усвідомити свою цінність і свій вплив, і це додасть впевненості, опори під ногами і розуміння, що ми на своїй землі. І ми українці.
