Коли моє відео вперше залетіло в рекомендації в ТікТок, я злякалася. Особливо, коли наступні теж почали залітати. Спочатку подумала, що, напевно, боюся, що скажу щось не те або негативно на когось повпливаю і на мене виллється хвиля хейту. І коли ТікТок чомусь перестав рекомендувати мої відео, я відчула… полегшення.
Мені стало дивно з цього, бо ж мені подобається знімати відео, мені б хотілося ділитися своїми думками і щоб люди на них реагували. То що не так? Хіба я не роблю те, що хочу? Хіба я не ОТРИМУЮ те, що хочу?
Сьогодні ось знову залетіло. Там був уривок з мого останнього відео на YouTube, і на нього теж, як і на ТікТок, почали підписуватись. Я запанікувала.
А потім почала аналізувати. Дійшла до того, що, як варіант, публічність - це не моє, і я все життя (відколи дізналася про блогінг) просто навіювала собі, що я цього хочу.
Але якщо заглибитися трохи більше, то, думаю, важливу роль грає те, що я звикла, що навіть мої друзі рідко мені щось коментують, звикла, що нічого з моїх спроб “щось там почати” не виходить, і я заспокоююсь, глибоко переконана у своїй нікчемності, адже “я спробувала, і знову нічого не вийшло”. А тут моя зона комфорту несподівано тріщить по швах, і я бачу, що ті мої “ниття”, “якась фігня” та інші найменування моїх робіт якось відгукуються людям, а в мене немає подальшого плану дій. Що робити далі? Як реагувати? Одразу прокидається паніка, гіпервідповідальність і відчуття якогось обов’язку.
У голові чомусь виникає аналогія з хлопцями: я була (і, підозрюю, ще є) схильною до аб’юзивних стосунків. Зоною мого комфорту були страждання: я підсвідомо обирала таких хлопців, яким я навряд буду цікава, і просто на відстані тихенько куняла. Якщо на моєму шляху траплявся нормальний представник чоловічої статі і виявляв до мене просто інтерес чи (не дай, Боже) взаємний інтерес, мене одразу відкидало від нього як від окропу. Мені ставало страшно, некомфортно, лячно, інтерес одразу до такого хлопця пропадав, і я розривала з ним всі зв’язки. Зараз я розумію, що боялася тієї “нормальності” і взаємності, бо я звикла, що мене б’ють, емоційно доводять до ручки і так далі по списку “приємних фішок домашнього насилля”.
Так само з тим, що я роблю: я звикла, що ось я зняла відео, ось його знову майже ніхто/ніхто не подивився, а тим більше не прокоментував, отже, можна знову тихенько зарити дзьобик в пісок і ні на що не сподіватися. У мене навіть є внутрішнє упередження, що космос постійно посилає мені сигнали, щоб я нічого не робила, бо то не моє/не на часі/я не готова.
Але якщо відкинути різні космічні штуки, то що залишається? Я боюся. Я боюся не провалитися - я боюся, що в мене вийде. Що потрібно буде йти далі. Що в мене зміниться життя (навіть якщо трішки). Що зміниться сприйняття себе. Що, можливо, те життя, про яке я мрію, зробить до мене крок вперед. Боюся тих змін. Боюся того, що все може бути дуже круто. Я боюся, бляха, свого успіху. Чомусь до невдачі і негативу я готова більше, ніж до чогось хорошого.
Що я збираюся робити? По-перше, налаштовую себе пам’ятати, що я це роблю тому, що мені подобається. По-друге, нагадую собі, що я нікому нічого не винна, я можу й далі робити те, що хотіла, а якщо вже колись там не вийде, то це не тому, що я зупинюсь, а тому, що на це будуть якісь причини, і вони не будуть пов’язані з моєю “нікчемністю”. По-третє, геть комплекс відмінника: я не повинна виправдовувати нічиїх очікувань. Я - це я. Все. Крапка. По-четверте, якщо буде той самий негатив, то ніц, це не те, на що потрібно звертати увагу, я хочу зосереджуватися на позитиві, а ще краще - на собі.
Не знаю, чи вийде у мене навчитися абстрагуватися від негативних відгуків і просто робити те, що я хочу, але я налаштована спробувати йти далі. Точніше, пробувати, поки не вирішу, що це не моє або що я не хочу. Інакше ніяк.
