Пакистанці сподіваються, що їхня роль у створенні для Трампа можливості завершити війну сприятиме припливу інвестицій до країни.
17 червня Сполучені Штати та Іран електронно підписали Меморандум порозуміння (MoU), що має остаточно покласти край війні між цими країнами та конфліктам на інших фронтах, зокрема в Лівані й побічно — з Ізраїлем. Документ підписали президент США Дональд Трамп, президент Ірану Масуд Пезешкіан, а також прем’єр-міністр Пакистану Шехбаз Шариф, який відразу охрестив угоду «Ісламабадським меморандумом порозуміння» й назвав свою роль у посередництві «схваленням» домовленостей.
Проте вже за кілька годин після цифрового підписання угоди стало ясно: заплановані на п’ятницю консультації в швейцарському Оббюргені, покликані впровадити цей мирний план, раптово скасували. Це не дивно для складного мирного процесу, але ясно показує, що до справжньої стабільності ще далеко і попереду — чимало викликів.
Скасування переговорів відбулося після того, як Ізраїль звинуватив «Хезболлу» у вбивстві чотирьох своїх солдатів, а у відповідь завдав ударів по південному Лівану, де загинули щонайменше 18 осіб. Саме на цьому тлі мало розпочатися 60-денне вікно для перемовин про остаточну угоду щодо ядерної програми Ірану та розблокування судноплавства через Ормузьку протоку.
Білий дім визнав, що переговорний процес залишається нестабільним. У Вашингтоні зазначили, що організація таких перемовин завжди пов’язана з труднощами, а також повідомили, що віцепрезидент США Джей Ді Венс поки відклав поїздку до Швейцарії. Водночас сам факт підписання меморандуму став підсумком великих зусиль Пакистану та інших посередників (зокрема Катару, Саудівської Аравії та Туреччини) укласти домовленість між Іраном і США після більш як трьох місяців війни. Роль Пакистану як посередника відзначають повсюдно, і його політики мають повне право пишатися таким безпрецедентним досягненням.
Попри те, що етап практичної реалізації угоди тільки починається й дуже нестабільний, у Пакистані сподіваються, що ці перешкоди врешті вдасться подолати. Якщо мирний процес вдасться зберегти, Ісламабаду доведеться замислитися: що означатиме довгострокова угода для майбутнього країни, її розвитку та зв’язків з Іраном і США?
Водночас Іран стратегічно вийшов у виграшну позицію. Меморандум значно посилює позиції Тегерана: США разом із країнами регіону планують сформувати фонд відновлення Ірану на суму близько 300 мільярдів доларів. Питання балістичних ракет виключено з основного порядку денного переговорів. Іран зможе збагачувати уран на своїй території під наглядом МАГАТЕ, вільно продавати нафту, а санкції буде знято. Крім того, війна завершується на всіх фронтах, включно з Ліваном.
Сполучені Штати та Ізраїль завдали низки нищівних ударів по Ірану, однак Тегеран ці атаки витримав і зберіг державну інфраструктуру. Незважаючи на ліквідацію найвищого військового й політичного керівництва, державний апарат Ірану вцілів. Іран також зберіг контроль над Ормузькою протокою та змусив США погодитися на умови, неприйнятні ще кілька тижнів тому.
На початку конфлікту Дональд Трамп наполягав на «безумовній капітуляції» Ірану та оновленні його керівництва. Він навіть пообіцяв, що після перемоги США «невтомно працюватимуть, щоби повернути Іран з краю прірви, зробивши його економічно більшим, кращим і сильнішим, ніж будь-коли». Натомість Іран витримав удари і вийшов із війни з недоторканим державним устроєм – це неабияка перемога, враховуючи роки санкцій і ослаблення економіки.
Аналітики звертають увагу, що США «йшли війною з піднесеним настроєм, а вийшли з неї значно ослабленими».
«Президент Трамп програв», — написав Джонатан Лемір в The Atlantic, зазначивши, що жодної з цілей, які визначав Трамп, не було досягнуто.
Ці події відіб’ються на всьому регіоні Близького Сходу, але особливо важливі для Пакистану, який став ключовим посередником. Навіть з урахуванням того, що процес мирного врегулювання тільки на початку і попереду ще багато невизначеностей, у Пакистані ширяться очікування напливу інвестицій, торгівлі й доларів. Пакистанці сподіваються, що нарешті добудують давно відкладений газопровід Іран–Пакистан.
Крім того, вони розраховують, що тепер, коли Іран став надійним союзником із відкритою для світового ринку економікою, він підтримає й пакистанську економіку. Зокрема, Пакистан сподівається отримувати нафту з Перської затоки з більшими знижками та залучати інвестиції, користуючись зростаючою світовою увагою до свого статусу. Багато хто вважає, що роль Ісламабада у допомозі США «врятувати обличчя» позитивно вплине на двосторонні відносини.
Однак історія пакистано-американських відносин навчає обережності: після періодів співпраці часто настає період забуття. Так, у 1980-х роках США підтримували моджахедів в Афганістані через Пакистан, але після виходу радянських військ різко втратили інтерес до союзника й навіть ввели проти нього санкції. Пакистанці сподіваються, що цього разу історія не повториться.
Пакистан очікує від США в обмін на своє посередництво щонайменше дозволу для своїх компаній працювати в іранському нафтовому та газовому секторі, що безпосередньо принесе користь населенню країни. Втім, цей оптимізм стримують уроки минулого: після досягнення своїх цілей США не раз втрачали інтерес до співпраці з Пакистаном. Тож залишається відкритим питання, чи переважать цього разу вигоди для Пакистану ризики, на які він пішов, виконуючи роль посередника.
Після війни Пакистан безперечно став одним із впливових гравців у Західній Азії. Зберігаючи свою традиційну роль у Південній Азії, країна водночас розширила вплив на Близькому Сході, що принесло їй значні геополітичні переваги та підвищило міжнародний статус.
Лише завдяки своїй ролі в Південній Азії Пакистан навряд чи зміг би досягти такого міжнародного впливу, адже зазвичай його сприймали крізь призму конфліктів з Індією та Афганістаном, які рідко привертали подібну увагу світової спільноти. Натомість роль посередника дозволила Пакистану посилити свій міжнародний авторитет і вийти за межі регіонального впливу, відкривши нові можливості в енергетичній сфері, питаннях безпеки Перської затоки та співпраці з мусульманськими країнами.
Та дипломатичні успіхи не скасовують внутрішніх викликів. Пакистану потрібні глибокі реформи — від податкової та енергетичної систем до боротьби з корупцією й посилення державних інституцій. Інакше новий міжнародний авторитет так і не принесе відчутних змін для населення.
Як наголошує коментатор Хуррам Хуссейн, «чи Тегеран пам’ятатиме про нас добрим словом, а Вашингтон щедро винагородить — залежить від рішень, які ухвалюють в інших столицях». Те, що залежить від самого Пакистану, — це давно назрілі внутрішні реформи, які влада роками відкладає.
Насправді історія Пакистану сповнена «вражаючих успіхів і забутих поразок» (як висловлюється Ф. С. Айязуддін). Щоразу після гучних зовнішньополітичних успіхів Пакистан стикався з тією самою проблемою: його стримували внутрішні негаразди.
Попри те, що дипломатичний процес лише набирає обертів і ризик його зриву залишається високим, у Пакистані сподіваються: цього разу все буде інакше, а результати посередницьких зусиль країни нарешті відчують звичайні громадяни.
Джерело — The Diplomat
