Тбілісі підтримує зв’язки з Тегераном, не ставлячи під загрозу свої відносини з Вашингтоном.
12 серпня Міністерство фінансів США оголосило про запровадження санкцій проти SHPS Shelbit — зареєстрованої в Грузії криптовалютної компанії. Причиною став переказ понад 2 мільйонів доларів у цифрових активах від імені Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) Ірану та інших підсанкційних іранських структур. Національний банк Грузії у відповідь заявив, що компанія ніколи не реєструвалася як постачальник послуг віртуальних активів, а отже, не підлягала його нагляду. Ця відповідь була технічно точною, але в політичному сенсі аж ніяк не зіграла на користь Тбілісі. У Вашингтоні це рішення сприйняли не стільки як примусовий захід, скільки як підтвердження давно сформованої тези.
Ця теза визрівала протягом останніх двох років. Аналітики стверджують, що партія «Грузинська мрія» переорієнтовує зовнішню політику країни на Тегеран. Автори аналітичних колонок прямо називають Грузію кавказьким хабом для обходу санкцій в інтересах Ірану. Конгресмен Джо Вілсон (республіканець від Південної Кароліни), один із найгучніших голосів у Конгресі щодо грузинського питання, охарактеризував присутність президента Михаїла Кавелашвілі на похороні аятоли Алі Хаменеї в липні як частину поглиблення «антиамериканського пакту».
Новий рівень контактів чи ілюзія зближення?
Основні факти є беззаперечними. Прем'єр-міністр Грузії Іраклі Кобахідзе двічі відвідував Іран у 2024 році: під час похорону президента Ібрагіма Раїсі та на інавгурації президента Масуда Пезешкіана. Кавелашвілі їздив до Тегерана цього липня. До 2024 року — року, коли розрив Грузії з Брюсселем та Вашингтоном набув структурного характеру, — контакти на такому високому рівні були рідкістю.
Однак ці факти дають відповідь зовсім не на те запитання. Те, що Грузія взаємодіє з Іраном активніше, ніж раніше, — це вирішене питання; це очевидний факт. Але чи готовий Тбілісі обрати Тегеран замість Вашингтона, коли ці дві сили опиняться у прямому протистоянні, — це вже зовсім інше питання. І воно вже проходило перевірку раніше, за часів трьох різних урядів із трьома абсолютно різними векторами ставлення до Заходу. Щоразу відповідь була незмінною: Грузія обирала Вашингтон.
На зовнішню політику Грузії найбільше впливає її північний сусід. Росія окупує близько 20 відсотків міжнародно визнаної території Грузії і витратила майже два десятиліття на те, щоб закріпитися в Абхазії та Південній Осетії. Іран може запропонувати Тбілісі торгівлю, транзит, енергоресурси та робочі відносини з потужним регіональним гравцем. Проте він не здатен запропонувати захист від російського тиску, дипломатичну вагу в питанні окупованих територій або стати повноцінною заміною західним ринкам і безпековим зв'язкам, від яких Грузія залежить з моменту здобуття незалежності. Іншими словами, співпраця з Тегераном має свою межу. Ця межа стримувала кожен грузинський уряд, незалежно від його ідеології, і вона стримує нинішній.
Три історичні випробування на міцність
Перше випробування відбулося у 1990-х роках. Іран розбудовував ранні зв'язки з пострадянською Грузією, зокрема налагоджував контакти з вченими-ядерниками радянської епохи, які працювали в Сухумському фізико-технічному інституті. Коли Вашингтон висловив занепокоєння щодо доступу іранців до цього експертного потенціалу, він натиснув на уряд Едуарда Шеварднадзе з вимогою надати розвідувальні дані. Тбілісі виконав цю вимогу. Грузія не розірвала відносин з Іраном, але діяла без вагань, щоб дотриматися американських «червоних ліній».
Друге випробування виявилося серйознішим. У жовтні 2007 року грузинська влада заарештувала в Тбілісі Аміра Хоссейна Ардебілі, іранського агента із закупівель. Це стало результатом американської спецоперації, спрямованої на те, щоб зупинити його спроби придбати для Ірану секретну американську військову електроніку. Грузія взяла Ардебілі під варту, а в січні 2008 року екстрадувала його до Сполучених Штатів.
Це рішення серйозно погіршило відносини Тбілісі з Тегераном. Воно було ухвалене в розпал кампанії президента Міхеїла Саакашвілі за вступ Грузії до НАТО — за сім місяців до того, як російські танки дійшли до Горі. Після того як Росія захопила Абхазію та Південну Осетію, Грузія стала більше залежати від західної підтримки, ніж будь-коли за час своєї незалежності. Це лише посилило такий геополітичний курс.
Третє випробування припало вже на часи правління самої «Грузинської мрії». У червні 2013 року, після того як видання The Wall Street Journal повідомило, що в Грузії діє близько 150 підставних компаній, пов'язаних із КВІР, Тбілісі скасував безвізовий режим, наданий громадянам Ірану у 2010 році. Крім того, влада заморозила близько 150 іранських банківських рахунків і передала одну з таких підставних структур, JSC Investbank, під жорсткий нагляд центрального банку.
Наступного лютого Міністерство фінансів США, відповідно до Указу № 13608, внесло до списку «іноземних порушників санкційного режиму» трьох іранських бізнесменів, які базувалися в Дубаї, та вісім пов’язаних із ними компаній. Їх звинуватили у використанні одного з грузинських банків для переказу десятків мільйонів доларів в інтересах Bank Melli та Bank Saderat. Під час кампанії «максимального тиску» за часів першої адміністрації Трампа грузинські банки знову посилили контроль за іранськими клієнтами, а міграційна та прикордонна політика країни стала значно жорсткішою.
Нові реалії та несподівані союзи
Навіть новітня історія демонструє ознаки подібної тенденції. Починаючи з 2024 року, посольство Грузії в Тегерані очолює не посол, а тимчасовий повірений у справах. У той самий період Тбілісі поглибило співпрацю з головним регіональним супротивником Ірану — Ізраїлем. 20 жовтня 2025 року міністр внутрішніх справ Грузії Гела Геладзе підписав меморандум про співробітництво у правоохоронній сфері з міністром національної безпеки Ізраїлю Ітамаром Бен-Гвіром.
Хоч би як Тегеран розцінював присутність грузинських високопосадовців на своїх офіційних похоронах, він навряд чи сприйме угоду про поліцейську співпрацю з відомством Бен-Гвіра як доказ того, що Грузія опинилася в його орбіті впливу. Водночас Тбілісі, на превелике роздратування Тегерана, продовжує шукати прихильності Вашингтона. Наступного дня після телефонної розмови прем'єр-міністра Кобахідзе з Держсекретарем США Марко Рубіо, посол Ірану заявив:
«Ті, хто вчора підтримував Дональда Трампа, заплатять за це свою ціну».
Багато хто в Грузії розцінив цю заяву як пряму погрозу.
Стратегія виживання, а не зміна курсу
Факти свідчать не про зміну геополітичного курсу, а про стратегічне хеджування (перестрахування). Відносини партії «Грузинська мрія» з Брюсселем та Вашингтоном зіпсувалися настільки, що в уряду майже не залишилося зовнішньополітичних зв'язків, які було б шкода втратити. У відповідь Тбілісі почав розширювати поле для маневру — налагоджуючи контакти з Тегераном, Пекіном та будь-ким, хто готовий до співпраці.
Війна 2026 року між Іраном, США та Ізраїлем лише загострила цей інстинкт самозбереження, наочно продемонструвавши малим державам регіону: близькість до Вашингтона не гарантує ані безпеки, ані того, що з тобою будуть радитися. Водночас у Тбілісі є всі підстави уникати надмірних зобов'язань перед новими партнерами. Потрапляння під вторинні санкції США поставило б під удар доступ до міжнародної банківської системи та експортних ринків, від яких Грузія досі критично залежить. Балансування — це саме те, до чого вдаються уряди, коли в них вичерпуються альтернативи, а зовсім не тоді, коли вони свідомо обирають нового покровителя.
Проблема санкцій та хибні висновки
Усе це аж ніяк не робить Грузію надійним партнером. Значна частина її риторики на адресу колишніх західних союзників стала відверто ворожою. Проблема обходу санкцій також є цілком реальною. Внесення до санкційних списків компанії Shelbit свідчить про серйозний провал у системі контролю, а безперешкодна робота філій Міжнародного університету «Аль-Мустафа» (установи, що перебуває під санкціями США) у трьох грузинських містах — це далеко не просто бюрократичний недогляд. Це обґрунтовані претензії, які вимагають належної реакції. Проте вони не є доказом стратегічного розвороту в бік Тегерана, і сприйняття їх у такому ключі веде до хибних політичних рішень.
Небезпека такого змішування понять є цілком конкретною. Якщо Вашингтон дійде висновку, що Тбілісі вже зробив остаточний вибір на користь Тегерана, він почне діяти відповідно: подальше дистанціювання, згортання каналів комунікації, втрата важелів впливу. Тим самим США власноруч створять умови, за яких цей песимістичний прогноз стане реальністю. Зближення Грузії з Іраном є прямим наслідком її відчуження від Заходу. Поглиблення цієї прірви лише сильніше штовхне Тбілісі в обійми Тегерана.
Історичний досвід як дороговказ
Існує значно конструктивніший підхід, на який прямо вказує історичний досвід. Геополітика рідко дарує нам «чисті» природні експерименти, але три десятиліття грузинсько-іранських відносин — це саме такий випадок. Три різні уряди, три критичні моменти, коли американські та іранські інтереси стикалися лоб у лоб на грузинській землі, і тричі Тбілісі робив вибір на користь Вашингтона.
Такі результати завжди були наслідком чітких вимог США, підкріплених тим, чого Грузія гостро потребувала. Цей механізм працює і досі. Грузія, як і раніше, потребує:
• західних ринків;
• інвестицій;
• дипломатичного захисту;
• потужної противаги Росії.
Іран не здатен забезпечити жодну з цих потреб.
Тож якщо Сполучені Штати хочуть, щоб Тбілісі закрив певні «двері» — ухилення від санкцій, чутливі технології, фінансові мережі, співпрацю в галузі безпеки — вони повинні конкретно їх назвати, передбачити відповідні наслідки та запропонувати щось натомість. Партії Шеварднадзе, Саакашвілі та Іванішвілі майже нічим не схожі ані в політиці, ані у світогляді. Їх об’єднує лише одна позиція щодо Грузії, яка не змінилася з 1991 року: Тегеран не може бути покровителем, і жоден грузинський уряд не намагався зробити його таким.
Джерело — The National Interest
