Європі потрібна нова стратегія щодо України — Project Syndicate

Рішення Європейського Союзу розпочати переговори про вступ з Україною є радше символічною, ніж практичною перемогою. З огляду на те, що Україна намагається отримати важливу допомогу, а її контрнаступ не досягає поставлених цілей, настав час заново визначити, що є перемогою України та поразкою Росії.

ВАШИНГТОН, Округ Колумбія – Лідерам Європейського Союзу знадобилося вісім годин – порівняно короткий час за стандартами ЄС – щоб домовитися про початок переговорів про вступ з Україною. Хоча це рішення є великою перемогою для президента України Володимира Зеленського, воно було дорого коштовано, оскільки прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заблокував виділення 50 мільярдів євро (55 мільярдів доларів) допомоги, яка вкрай необхідна Україні для захисту. Коли війна наближається до другої річниці, Європа опинилася в подвійному путі.

Стратегія ЄС щодо України базується на трьох основних стовпах. По-перше, європейські лідери взяли на себе зобов’язання щодо визначення перемоги, яке передбачає відновлення територіальної цілісності України, і пообіцяли підтримувати Україну, доки вона не поверне всі території, окуповані Росією на ранніх етапах війни.

По-друге, політика Європи щодо Росії була повністю зосереджена на економічних санкціях і міжнародній ізоляції. Західні фірми масово покинули Санкт-Петербург і Москву, G7 встановила обмеження цін на російську нафту, а сотні російських дипломатів були вислані із західних столиць.

Нарешті, залежність Європи від американської підтримки досягла рівня, якого не було з часів холодної війни. Незважаючи на загострення суперництва Сполучених Штатів з Китаєм, адміністрація президента Джо Байдена виділила значні дипломатичні, економічні та військові ресурси для забезпечення безпеки та стабільності Європи.

Таким чином, Україні вдалося зберегти приблизно 82% території до вторгнення, тоді як Росія зазнала значних втрат у персоналі та ресурсах. Більше того, трансатлантичний альянс, який вважався майже мертвим під час каденції колишнього президента США Дональда Трампа, зараз сильніший, ніж був будь-коли після закінчення холодної війни.

Але всі три стовпи почали хитатися. Незважаючи на те, що процедурний застереження зірвало спробу Орбана накласти вето на вступ України до ЄС, це рішення є радше символічною перемогою для України, ніж практичною, враховуючи те, що воно не стосується поточної затримки надзвичайно важливої фінансової допомоги. На полях битв на сході України війна зайшла в глухий кут, який вигідний Росії, оскільки український контрнаступ, обтяжений від початку нереалістичними очікуваннями, не досяг заявлених цілей.

Крім того, ефективність санкцій, накладених на Росію, була поставлена під сумнів після того, як нещодавнє розслідування Politico показало, що західні обмеження виявилися набагато менш руйнівними, ніж передбачалося спочатку. Поки російський президент Володимир Путін здійснює тур на Близький Схід і погрожує відкрити нові європейські фронти, у Вашингтоні з’являється консенсус щодо того, що США потрібно буде співпрацювати з Москвою після президентських виборів 2024 року.

Зменшення інтересу Америки до війни в Україні становить найбільшу загрозу для стабільності в Європі. Найбільше занепокоєння європейських лідерів викликає потенційне повернення Трампа в Білий дім у 2025 році, оскільки праві аналітичні центри вже почали розробляти плани щодо «сплячого НАТО» та виступають за перехід від розподілу тягаря до «перекладання тягаря».

Але проблема виходить за межі Трампа. Навіть адміністрація Байдена, яка зіграла важливу роль у координації оборони України, здається, змінила свою мелодію. На нещодавній прес-конференції з Зеленським Байден ввів нову фразу, заявивши, що США підтримуватимуть Україну «стільки, скільки зможемо», яка замінила «стільки, скільки буде потрібно». Зеленський, який їздив до Вашингтона, щоб благати республіканських законодавців схвалити великий пакет допомоги та не зміг досягти прориву, був помітно розчарований.

Зміна риторики Байдена підкреслює дилему, яка стоїть перед європейськими союзниками України, і підкреслює нагальну потребу Європи переглянути свою стратегію. По-перше, визначення української перемоги не повинно обмежуватися територією, відвойованою в Росії. Характер та ідентичність післявоєнної України, зокрема її відданість демократичним принципам, є однаково важливими. Якби Україна вийшла з цієї війни як динамічна демократія та стала членом НАТО та ЄС, це було б вражаючою перемогою, незалежно від конкретних територіальних здобутків.

Отже, західні країни повинні зосередитися на підтримці України в реалізації цього бачення. Європейці повинні допомогти Україні реформувати її економіку та оборонну промисловість, щоб країна стала менш залежною від примх внутрішньої політики Заходу. Це дало б змогу Україні створити фінансово стійкі механізми для захисту від російської агресії. Замість того, щоб чекати закінчення війни, західні уряди повинні допомогти Україні відновити її економіку та податкову базу, поки конфлікт ще триває.

Це перевизначення української перемоги має йти рука об руку з новим розумінням того, що таке поразка Росії. Враховуючи те, що війна навряд чи закінчиться тим, що Путін і його друзі опиниться на лаві підсудних у Гаазі, лідери ЄС повинні боротися з довгостроковими проблемами, які породжує багатогранний конфлікт між Росією та Європою, включаючи енергетичну кризу, політичні потрясіння та геополітичні нестабільність. Тривалий конфлікт із російським режимом-ізгоєм потребує цілісної стратегії, яка передбачає встановлення каналів для розуміння та передбачення намірів і тактики Кремля.

Незалежно від того, хто займе Овальний кабінет у січні 2025 року, Європа повинна зменшити свою залежність від США. Це означає збільшення витрат на оборону та розробку ефективної спільної стратегії. Дозволити одній державі-члену захопити весь зовнішньополітичний порядок денний блоку, як це зробила Угорщина, є неприйнятним і несумісним з прагненням ЄС утвердити свій вплив у багатополярному світі.

Незважаючи на ці виклики, засідання Європейської Ради цього місяця могло закласти основу для нового бачення Європи. Останні два роки були відзначені несподіваним вирівнюванням між державами-членами ЄС: Франція виявила новий ентузіазм щодо Східної Європи та розширення, а Німеччина виявила зростаючий інтерес до оборони. Здається, навіть Італія відійшла від свого попереднього роману з Росією, а Велика Британія повільно відновлює свої відносини з ЄС.

Оскільки на горизонті наближаються вирішальні вибори в Європі, США та Великій Британії, майбутнє трансатлантичного альянсу залишається незмінним. Щоб вижити в умовах регіональних і глобальних трансформацій, ЄС має використати цей період невизначеності та змін, щоб розробити стратегію, яка дозволить і блоку, і Україні подолати виклики найближчих років.

Джерело — Project Syndicate